Варфоломієва ніч - Гримич Марина (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

– Як «оревуар»?

– А так. Ми схилили ваш електорат на свій бік! – дуже впевнено сказав Алік. – Науковий підхід!

Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина закивали. Довірливий Варфоломійович відкрив рота і приклав руку до лівого міжребер'я.

– Неправда! – прохрипів він. – Народ не піде за такими, як ви!

– Народ! – скептично скривився Алік. – Народ – це абстракція. А виборча технологія – це конкретика.

– Подонки! – прошипів Варфоломійович. – Запхайте собі свої виборчі технології знаєте куди?

– Ничтожество! – кинула Тамара Іванівна Синіцина.

– Жалкий старикашка! – і собі обізвав Варфоломійовича Зюзік.

– А ви, молодий чоловіче, – звернувся Алік до Пашки. – А ви – труп. Політичний труп. Вам би пасочками бавитися в пісочнику і за мамину спідницю триматися, а не лізти до політики!

Пашка збілів, однак зібрався і тихо, але твердо сказав:

– Це ви від безсилля… Ви – просто жалюгідні зі своїми дутими виборчими технологіями!

– Запрошуємо вас на наш бенкет з приводу нашої перемоги над вами! – засміявся Алік, хоча сміх його був досить штучним.

Шаромижники з гордо піднятими головами пішли геть. Варфоломійович був розчавлений. Він хапав ротом повітря і врешті-решт видавив із себе:

– Нітрогліцерин!

Пашка став ритися в кишенях Варфоломійовича і тремтячими руками знайшов те, що шукав. Вони зайшли в клас. Варфоломійович приліг.

– Що вони за люди! Що вони за люди! – стогнав він.

– Заспокойся, Варфоломійовичу! Нічого трагічного в тому, що я програю! – тримав його за руку Пашка.

Варфоломійович підвівся:

– Ти що, Пашко! Не смій так говорити! Тільки перемога. Чуєш? Тільки перемога!

– Варфоломійовичу! Це не найголовніше в житті…

– Це – найголовніше. Не для тебе – для мене! Ти що, досі не зрозумів? Це – не твоя виборча кампанія. Це – моя виборча кампанія! Я її чекав усе своє життя!

Варфоломійович застогнав:

– Пашко-Пашко! Якби ти тільки знав… Що я пережив… Я повернувся з війни Героєм… Герой! Я думав – усі дороги мої, усі вершини – мої… А вони мене – в тюрягу! Мене – Героя Радянського Союзу – в тюрягу… До рецидивістів… Як останнього подонка! А потім усе пішло шкереберть… Замість слави – воші, приниження, нари, бруд, ганьба, знущання… Я довго не міг відійти від цього. Мені було страшно і образливо. Після смерті Сталіна мене випустили з таборів. Я забився в цю діру і проскнів у ній решту свого життя. А мав би бути там – нагорі! Міг би бути генералом. Я це заслужив, Пашко, заслужив. Кров'ю своєю заслужив! Ти навіть не знаєш, які секретні завдання я виконував! Вищий пілотаж! Ех, Пашко-Пашко! Ніхто не знає! Ніхто! Як тепер кажуть, ікс-файлз. Від мене залежала доля мільйонів. Віриш? Я не брешу. Ех, Пашко!

Варфоломійович простогнав і став масувати правою рукою ліву половину грудей.

– Пашко! Я вже був змирився, що все моє життя – коту під хвіст, що я так і згнию в цій дірі… Аж тут з'явився ти! І я зрозумів: це Бог послав тебе до мене! Це мій шанс, посланий Богом! Розумієш, Пашко? Розумієш? Я мусив стати тобою! Через тебе я б отримав те, що заслужив… Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава… Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я – герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив. Я справжній герой. Я тобі кажу це, як перед Богом. А герой повинен бути на престолі. Розумієш? На престолі людської пам'яті…

Пашка заворожено слухав Варфоломійовича.

– Тепер ти розумієш, чому мені так потрібна ця перемога? Розумієш?

Пашка кивав головою і тримав Варфоломійовича за руку. Старого почало морозити. Пашка зняв із себе куртку й укутав нею його. У вікна порожнього класу тарабанив дощ…

Тим часом у виборчому штабі Павла Івановича Печеніга кипіла робота. На телефоні сиділа, як і першого разу, Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна і чітко надиктовувала інформацію Ідеї Іванівні. Тетяна Горошко періодично кип'ятила самовар і робила бутерброди. Дядечко Ґіві неспокійно метушився по кімнаті, час від часу натикаючись на Васнєцова-Паваротті, який робив те саме. О десятій годині вечора, коли стало зрозуміло, що вибори вони виграють, дядечко Ґіві притягнув ящик шампанського, а об одинадцятій уже почав відкорковувати пляшку за пляшкою. Спочатку всі опиралися, а потім долучилися до шкідливої забави.

Кожен радів, як умів: дядечко Ґіві танцював лезгінку. Васнєцов-Паваротті плескав йому в ритм і підспівував. Ідея Іванівна лебедем пливла навколо дядечка Ґіві, і це в неї непогано виходило. Тетяна Горошко підплескувала. Одна Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не вставала з місця: дзвінки лунали один за одним.

О першій годині вони, добряче сп'янілі, побачили, що серед них немає головних дійових осіб – Павла Івановича Печеніга і Варфоломійовича. Хтось згадав, що вони пішли в окружну виборчу комісію. О пів на другу лишили виборчий штаб і пішли туди. Біля школи стояла швидка, і Васнєцов-Паваротті пожартував, що це за Колосальним. Усі голосно розреготалися.

Блукаючи по школі, вони натрапили на актовий зал, де розмістився лічильний центр виборчкому. Там їм повідомили, що за попередніми підрахунками Павло Іванович Печеніг переміг у виборах, набравши 68 відсотків голосів.

З криками «Ура!» члени команди Павла Івановича Печеніга пішли по школі шукати винуватця свята.

Вони завалили в 3-Б клас і побачили людей у білих халатах. На лавці лежав Варфоломійович. Він був у костюмі, білосніжній сорочці і краватці. Його голову тримав у себе на колінах Пашка.

– Пашко! Ти виграв! – загорлав Васнєцов-Паваротті. – Ти набрав 68 відсотків!

Люди в білих халатах з докором подивилися на п'яну компанію.

– Що? – спитала Ідея Іванівна. – Що це значить? Пашка розплакався.

– Що це значить? – закричала Ідея Іванівна. Пашка підняв голову і крізь сльози закричав:

– Святий Миколаю! Міняю свою перемогу на Варфоломійовича!…

Його надривний голос луною облетів напівпорожню школу…

Дощової квітневої ночі провінційним містечком NN блукав молодий чоловік. Його рухи були хаотичними, а хода – непевною. Нарешті він дістався до центральної площі і підійшов до пам'ятника невідомому солдатові, тому самому, що із сколупнутим носом і обгадженою голубами головою. Він довго стояв перед ним, а потім, нахилившись, підняв кілька камінців і став жбурляти ними в пам'ятник, на повний голос кричачи:

– А ти все стоїш? Ти бачиш, що діється? То чого ж ти мовчиш? Скажи мені: чому? Чому саме він? Чому? Чому саме сьогодні? Відповідай, кажу тобі, чому?!

Молодий чоловік сів на камені і, обхопивши руками голову, заплакав. Дощ помалу стихав.

На дахах будинків блиснули перші промені сонця. Починався новий день.