Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
«Ні, я піду в стрій з усіма».
«Тоді візьмеш машінгвера. Чотар дорогою навчить, як з ним порядкувати. Не маємо часу на маневри. Там будемо вчитися».
Кожному третьому давали кріса. І кожному – по 10 патронів. Люди з хідників простягали нам цівки – хто ловецьку фузію, хто, либонь, ще турецького мушкета, хто іржавого гвера з Першої світової, хто завитого у масну пеленку пістоля.
Радіо голосило над головами промову делегата сойму:
«Вже почислені дні, а може, й години нашої самостійної Карпатської України. Вже почислені дні, а може, й години, коли на наші карки знов захоче сісти наш лютий ворог. Але не почислені ні дні, ні години життя великого українського народу! Ми тут падемо, але не паде великий український народ. Він живе! Він пережив татарщину, пережив неволю різних сусідів, але на наших очах він збудився і став до кервавого бою за свою самостійність – за право на своє життя!»
«Слава Україні!» – гукнув сотник.
«Героям слава!» – відізвалися ми і загупали по мокрій бруківці.
Викресалася пісня:
З тисянського порому спішили до наших лав кривичі: «А наш батько Волошин іскликає всіх старшин...»
Так дзвонили співанки, а прем'єр насправді мудро закликав до иншого:
«Проти нас іде правильна мадярська армія, проти якої не встояти неправильній, наборзо зорганізованій Січі. Не бийтеся, а бережіть ваш найцінніший дар – життя. Вашого життя й вашої праці потребує Україна більше, як вашої смерти».
Та се не чули. Не хотіли чути. Ми, діти землеробів, вперше йшли на поле не орати й сіяти, йшли – вмирати. Мартове поле тоді ще ледве пробуджалося на сівбу – і ми засіяли його собою.
А далі було те, про що знають усі. І про що не знатимуть ніколи, бо тайну ту забрали з собою навіки ті 3000 караників, що йшли проти залізного вітру з прапорцями.
«Ті вояки, що мають патрони, нехай чатують коло того, хто має кріса, – повчав нас сотник, коли ми вгрузли коліньми в мокру рінь. – Як він упаде, беріть його зброю і нетрачені набої».
«Які ж ми вояки, якщо не маємо чим стріляти?», – докинув хтось несміло.
«Ви більше, ніж вояки. Ви – лицарі».
«А що то таке?» – спитав инший.
«Лицар – се чоловік з лев'ячим серцем і з помислами янгола, – суворо сказав сотник. Підійшов до хлопчища і поклав йому руку на чоло: – Ти – лицар, устань із колін!»
І так підходив до кожного. І ми вставали, не боячись свисту куль. І билися ми, як леви. Пазурами, зубами, іскрами ненависти з очей. І вмирали, як лицарі, бо не встигали набратися страху. Земля нас тяжко відпускала, зате легко приймали небеса.
Ота війна не була війною, і ми не були героями – я не знаю, що то було. Але знаю твердо, що жертва та була немарною. Не для мертвих – для живих. Для тих, що поспіхом вибиралися в еміграцію (писати мемуари і навчати боротьби звіддалік). Для тих, що рахували тіла по Тисі і в заціпенінні проводжали їх перстовими хрестами. Для тих, що ссали молоко з розшитих черленим хрестиком грудей. І навіть для тих, що стріляли з танків і гармат у розхристані студентські тужурки.
... Його, молоденького розтерзаного семінариста, підняли з грудомахи тіл і приперли до верби.
«Зречися, хлопче, сеї дурости! Ти вже й так сповна лигнув зі своєї чаші. Зречися по-мадярськи. Будеш хліб білий їсти, будеш вино токайське пити».
Він хитнув обважнілою головою.
Пишновусий егерський капітан ступнув до нього і пильно глянув ув очи, як сину:
«Що є Карпатська Україна?»«Ніщо», – розтулив дітвак скривавлені губи.
«То чому за неї вмираєш, дурню?»
«Бо вона для мене все!»
«Тоді й маєш усе!» – скреготнув зубами капітан і махнув гонведам рукавичкою.
Що було, то було. Як було, так було. Того не злиже з нашої пам'яти ніщо. Я про инше думаю, озираючись у скорботний березень 1939-го. Була така людність – хінці, вони виробляли найліпші бритви зі збитих кінських копит. Ті, б'ючись об каміння, тверділи на крицю. Так тверділи й ми.
Час розбереться у всьому, а згодом і люди.
Мене не раз питали: чому ви не схиляєте молодих бути щирими українцями, любити рідну мову, шанувати свої традиції, відбувати церковні церемонії?
Я схиляю їх до того, аби бути щирими людьми, берегти чистоту слова, шанувати людяність і не звертати з дороги до Бога. Бо як бути без сих скарбів тому, хто в подорожі, хто в шпиталі, в тюрмі? Як їм бути, коли довкола немає нічого рідного, ні до кого обізватись, і церковні куполи далеко? (І я так жив, і не один рік).
А коли людина запопаде більшого в душі, то менше її саме собою діткнеться. Очи ведуть ноги. Голова підказує очам дорогу. А серце – показує Путь. Хто се матиме, той вибере сам, як йому бути, як чинити, як розмовляти і як молитися.
Твоїм законам, Господи, скоряється навіть сніжинка. За ніч вибілило весь довкільний світ. Зникло стоязиччя птиць. Хащоба оголилася, скулилася, принишкла. Навіть поточина примовкла. Лише смереки старечо покректували.
Того ранку я вперше став на лижви і зачовгав у сіре безгоміння. Спізнений лист лягав на сніг, як сажа на полотнину. Доторк гілок одна до одної віддзвонював на півверсти. Нові, непізнавані шерехи змушували завмирати і оглядатися. Я знайшов поміченого бука, того, що вкрав мій сон на цілу ніч. А з ним і перший сніг, провісник нової пасмуги мого пустельного тривку.
Я знайшов якусь сухарину і зіп'явся нею вище. Тепер, у від біленій ясности, міг обстежити зарубку ще раз. Обмацав пальцями. Була вона дивною, не на два, як звично, а на три замахи. Повздовжній ярочок розсікав поперечний. Кора там закипіла, затяглася, та все ж то була стара засічка. А разом виходило – як хрестик.
Я зіскочив на землю, оглянувся довкола, вгадуючи напрям пошуку другої значки. Вперся хребтом у бука, обтулюючи лопатками його стовбурище. Задубілі нутряні соки нічого не шептали мені. Якщо буду обходи ти всі дерева навсібіч, щоб знайти инпшй затин, ся розвідка забере тиждень. Сліди може замести, прибити снігом і я зіб'юся. Тут треба думкувати по-иншому. Той, хто значив, мав щось на меті. Чому – хрестик? А що як його промені і вказують напрямок? Але котрий з них?
Я рушив на лівий прямовець. Добре, що дерева взимі відкриті, їх кора – як борозни на твоїй долоні. Прислухаючись до ритму дихання, до сягу кроків, угадував, де б мала бути чергова зарубка. На дев'яностому ступні несподівано відчув, що наближаюся. Так я вгадую близьку грибницю, нору, гніздо і не можу пояснити, що виводить мене на них. Десь на сотому кроці дерево явило свій рубець. Невідомець не лише значив напрям, а й міряв піші відтинки. Для чого? Для кого? З тим інтересом я простував далі, надибуючи нові й нові зарубки. Доки не вийшов на голу проплішину. Сніговий покрив між підліском і скалою білів, як лист, пописаний слідами якогось звіряти. Скоро мені належало навчитися читати й сю книгу лісу.
То куди я прийшов, до чого мене вивели карби загадкового провідника? До камінної стіни тулилося сімейство чорних сосен. Височезних, у півсотню метрів. Таких я ще не стрічав на своєму віку. Одне дерево, давно скрушене, переламане навпіл, втомлено вперлося в скалу, дотлівало. Я обникав довкола кожен сажень, та нічого прикметного не втямив. Короткий зимовий день пригасав. Спустошений, розгублений, брів я назад, міркуючи: до чого ж вів мене той хрещатий путик? Чи від чого?
