Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
... Приховуй добро, що робиш, зате відкривай те, що доброго роблять инші...
... Полишай дім страху. Будуй собі дім любови... Як листя кукурудзяне обнімає качан, так любов обніме тебе. А як дозрієш, то вилущить з тебе добірне зерно, і замісить муку, і спече хліб Життя для бенкету Вічности...
... Дім твоєї душі – твій храм, двір твій – твої небеса, праця твоя – твоя молитва. Не розділяй їх. Нехай у молитвах буде те, що ти робиш, чим живеш, з ким живеш. Тоді сподіванки і будуть твоєю молитвою. Тоді тіло буде підперте духом, а дух – звеселений здоровим тілом...
... Життя щоденно щось дарує тобі. Даруй і ти. Шукай кому і чому віддавати себе. Твоїми руками говорить великий Даритель. Сад віддає плоди, аби відновитися. Корова дає молоко, аби жити. Квітина дарує свій мед бджолі, аби стати плодом. Віддаровуй і ти набуте – і матимеш вічно...
... Люби весну радости, та приймай і зиму печалі. t Смакуй мед здоров'я, пий вино насолоди, та не відвертай уст від гіркого трунку, коли в час боли піднесе тобі Лікар...
... Твої руки не твої руки, твоя голова не твоя голова, твій хист – не твій хист. Се дано тобі для служби...
... Не шукай самого себе – тебе давно знайшли. Ти там, де належить тобі бути. Чи серед людей, чи серед вовків, чи серед дерев. Ти вдома...
... І коли замкнуться твої очі, серце лишиться відкритим...
... Заповідаю вам сей ліс, упокорений, намолений і надиханий. Заповідаю його чари і його багатства. Там, де черлений вовк п'є, тече черлена вода. Спраглий нап'ється, а розумний великий хосен матиме...»
Я й досі тримаю в пам'яти ті коротенькі дрібки розмислів. Ніби й ні про що вони не повідали, та лягли на мою душу, як небесна роса. Зчитуючи ті прописи, я наче розпізнавав довкола знаки, карбовані Майстром. Як живі ясні світлячки в глухому терновищі.
Який дух подвизався в печерній ямі? Яка криниця людської мудрости точила звідти?
Раненько я вклонився ще раз тій катакомбі, поклав на порозі свічку. І ховав від вітру в долонях пломінчик, доки він не вигас. Він грів не стільки мої руки, скільки серце. Воно наповнялося призабутою радістю синівства. Я не знав імени схимника, та хіба се щось важило. Я бачив, відчував подвижництво його земного переходу. Мабуть, се був чернець, про якого згадував Ружічка.
Дивовижним було те, що я ніби ступав у його слід. Чи се був випадковий збіг? Чи його дух, що витав над лісом, напоумлював мене? Не було мені відповіді. Та я й не допинався її. Як там писано: «Не шукай самого себе – тебе давно знайшли...»
Я торкнувся губами кривої клямки на дверях: «Дякую, отче, за крихти любомудрія. І дай мені благословення на сю юдоль».
Нечутний у верховітті птах тріпнув крильми – і посіявся мені на голову срібний крижаний пилок. Так я був похрещений снігом.
Много можна повісти про те, що було зі мною далі. Про мої труди і дні, про знегоди і просвітки, про втрати і втішні добутки. Про те, як привалила мене в хатчині лавина і кізка зігрівала моє непритомне тіло, вилизувала мої рани – і ми продихали в снігу діру і порятувалися; і я знову ліпив-обновляв у морозній цілені своє розорене житло...
... Про те, як одного дня, залишена без сіна, пропала коза і я здер у пошуках весь білий світок, і ревів, як ведмідь, від розпуки; а вона заявилася в провесінь – космата, веселоока, з одвислим черевцем і до першої паші привела двоєчко зозулястих збитошних козенят...
... Про те, як посіяв я на піщаній обмілині, придобреній торфом і козячим гноєм, і пташиним послідом, насінини гороху, квасолі й гарбуза; і вони проклюнулися, заврунили, тужавими ліанами полізли на тички; і я обніс свій городець ліщиновим плотом, розпушував, поливав, полов, вершив радісну працю земледільця; а з нею росла і моя нутряна радість, бо труд на землі – то любов зрима...
... Про те, як, слухаючи світ, навчився я чути своє серце, розуміти своє тіло; як навчився засинати на ногах і в снах читати очікувані відповіді; як навчився поглядом обеззброювати звірів і вдихом розгадувати тайну трави; як птиці показували мені поживу, а листя – час днини; як пучками пальців навчився я чути наближення дощу, а волоссям – прихід грози; як пізнав віщування зорепаду, мову ріки з берегами, бесіду вітру з пожухлою травою і потаємний смисл відлунку, що посилає скала скалі...
... Про те, як великий світ посилав мені згуки і знаки: понад верхами гуділи темні череди бойових аеропланів, і за різнобарвними їх черевами я догадався, що йде война; і один ширяк вронив на закрайок лісу (якраз на тому місці, звідки починалися карби схимника) сліпу бомбу, яка вивергнула височезну білу ялицю і поклала її вершком на карниз урвища; і та притичина розпеленала мені сутність перших рядків луб'яної грамоти печерного старця: «Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі...»; і тоді я зійшов зрушеною ялицею, як драбиною, в небо і став на скельний гребінь, що відкрив мені безбережний обшир полонин...
... Про те, як я нипав ночами, як сновида, на вольних просторах, спрагло ходив людськими стежками, а не звіриними; як напав на земляні дикунки, повні убієнних вояків, і на бетонні льохи з обпаленими тілами; і стягував тих нещасних, що недавно були ворогами, а тепер побраталися смертю, до одного рову і загрібав, бо так пристало робити з людськими кістками; як міг, загладив оту бійню землею і увінчав мирним хрестом; там я розжився на добре вбрання, майстершик, годинник, бритву, папір та писало, на німецький карабін гвинтової нарізки і скриньку патронів – тим сіромахам се вже не хибіло, а мені, хащовому галайді, само просилося до рук...
... І про те, як запримітив мене в місячному обливі старий вівчар, що перегодя назвався Олексою, і впав на коліна із зойком: «Воскрес святий чоловік! Благослови, отче Лавре». – «Не святий я і не отець, а радше син вам» (хоча що дивуватися: вицвілі косми на голові й бороді робили з мене дідища); звідтоді мали ми з Олексою потаємні стрічі, вівчар виносив мені в бесагах крупи, муку, олію, сушениці, мило й нитки, а від мене забирав у долину сухі гриби, шкури, різьблені з дерева бавки, зілля, масті і настоянки з прописами, як і від чого їх заживати; поголос про безіменного знахаря ширився Верховиною, і ліки замовляли аж з Мукачева, Дебрецена й Лемберга...
... І про черлених вовків варто згадати бодай попасом, бо й вони через монаший зшиток прийшли в мою явність. За чотири роки я злучив очищений до мене блаженним Лавром лісовий терен з моїм. Се означало, що половина хащі була впорана. Тоді я дався на північ. І коли розвідкова просіка була викінчена, відкрилася ущелина в скалі. Я запримітив, що звершення шмата роботи завжди підносить мені якийсь дарчик. Між брил звивався згори потічок і біля підніжжя сіявся рясним водоспадом. З болітця хлебтали воду два вовки. Та які! Були вони більшими за вівчарського пса, мали широкі голови, мохнаті стоячі вуха, притуплену морду і довгий пухнастий хвіст, як у лисиці. Шерсть була черлена, на спині темна, а на животі світла.
Я ніколи не видів такого звіра, хоча й чув від поважного Джеордже, що йому стрічалися рідкісні дикі альпійські собаки рудої барви. І що вони дуже люті, зграями кидаються на оленів і кіз, шматують їх на місці. Людині теж їх варто стерегтися. Мені сі звірі ще нічого лихого не заподіяли, і я вистрелив у небо. Вовки пружними скоками шусьнули в хащу.
Камінь ущелини громадився грудами іржавої руди. Від сього й вода здавалася черленою. Я пив пригоршнями і хлюпав собі на розпашілий вид. У борознах долоні лишилося кілька блискучих крупинок. Чи мені здалося? Підсунув під бризки шапку, вода хлюпотіла через вінця, а на споді танцювала золота насінина. Золото! Зміїстий потічок вимивав із черленої скали золото. Схимник натяком згадав про сю жилу, др якої сам він лишився байдужим. Тепер вона відкрилася мені – як плата за роки лісових труднацій. І смішно, і грішно. Я не знав, чи придасться мені колись золото, але, маючи хазяйську хіть, не міг пустити се на марноту. І став добувати золото, як добував хліб насущний, чи сіль, чи гойні трави.
