Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
— А ти? — гукнула вона, намагаючись перекричати вітер.
Мряка розігнала городян по домівках, і якби не зустрічні пориви, ми б уже дісталися Соборної.
— Факти вказують на те, що Ельза Олександрівна сама вкоротила собі віку.
— Вона точно була прибацана, — переконливо мовила подруга.
— Чому?
— Залишити квартиру фактично чужій людині!
— Я намагався відмовитися від неї…
— Ти теж прибацаний!
Я залишив ці слова без коментарів, прекрасно розуміючи її обурення: відмовитися від такої спадщини міг хіба що дурень.
Оксана стояла посеред кімнати і майже так само, як я, коли опинився тут уперше, приголомшено розглядала помешкання.
— Оце так хороми!
— Берімось їх чепурити! — сказав я, відсилаючи Оксану на кухню.
Кімната Ельзи Олександрівни мала такий вигляд, буцім тут пройшовся справжній буревій. Хоча чого можна було сподіватися від роботи експертів і міліціянтів?
Насамперед я порозкладав стільці, аби вони не перешкоджали рухові, та розсунув гардини, що затуляли світло. «Так значно краще», — підсумував я і взявся наводити лад на столі. Усі папери, що лежали на поверхні, успішно перемістилися в шухляди. Одяг попрямував у шафу. Решта речей, що потрапляли під руку, були складені в коробку, а та, у свою чергу, — обмотана скотчем і транспортована на шафу. Я взяв швабру й заходився мити паркет. Коли дістався до ліжка, швабра натрапила на якийсь предмет. Довелося стати навколішки, щоб розгледіти, що стало їй на заваді. Там лежала кулькова ручка, колись подарована мною Ельзі Олександрівні. Коли б не її ребриста основа, то вона, певно, закотилася б далеко, а так — лежала собі скраєчку. Я сховав її в шухляду стола. Наприкінці прибирання з’явилися Апостоли. Петро притарабанив патефон, що досі зберігався в гуртожитку. Павло відразу подався оглядати квартиру.
— Ми подумали, оскільки в тебе вже є своя хата, то він тобі не завадить. Бо в нас навіть платівок немає, — сказав Петрик і вручив мені програвач.
— Усе правильно. Дякую!
Поки ми з Петром правили теревені, Павло встиг побувати в моїй кімнаті і вже намірився зайти до спальні Ельзи Олександрівни.
— Стоп! — вигукнув я.
Павло відсмикнув руку від клямки, мов від розпеченого заліза.
— Туди не можна.
Такого лаконічного пояснення для приятеля виявилося недосить. Він запитально глянув на мене.
— Я опечатав цю кімнату, принаймні на рік. Із поваги до покійної.
— О’кей, тоді на кухню.
Не чекаючи запрошення, Павло прошмигнув повз нас у згаданому напрямку. Ми з Петром перезирнулися.
— Як ти його терпиш? — жартома спитав я.
— Уже звик. Ми ж із першого класу знаємося.
— У тебе до нього імунітет, — докинув я, усміхаючись.
Із кухні прорвався голос Павла.
— Я все чую!
Ми усміхнулись і попрямували за ним.
Хмари давно опустилися до землі, й місячне сяйво ніяк не могло прокласти собі шлях крізь їх товщу. Коли б не вулична ілюмінація, то вигляд із вікна був би гнітючий.
— От, що значить центр! — сказав Павло, стоячи біля вікна з чашкою кави. — Куди не глянь — усюди світло. Не те, що з нашого гуртожитку.
Ксеня з Петром усміхнулися. Павло продовжував виголошувати оди помешканню, та несподівано переключився на колекцію джезв, що, певно, намуляла йому очі.
— Слухай, Багрію, а чого в тебе стільки тих турок?
Петро з Оксаною, мов за командою, задерли голови до креденса.
— Ага, я теж помітив, — уклинився Петро.
— Хіба я вам не казав? — спитав я, обвівши присутніх поглядом.
Оксана відвела очі — вона єдина знала правду.
— Хазяйка ворожила, — пояснив я.
Петро так здивувався, що аж рота роззявив, а Павло, ніби нічого й не було, видав:
— Гм… Цікаво, але я в такі дурниці не дуже вірю.
Як же мені хотілося підтакнути йому в цей момент!
— А я вірю! — твердо мовив Петро. — Коли я був у шостому класі…
— Та знаємо ми твою історію про привид у тітчиній хаті! Ходімо вже — пізно.
Друзі заметушилися, і за якусь мить ми з Оксаною залишилися самі.
Ми поскладали все на місця й рушили до кімнати. Дівчина заснула, ледь торкнувшись головою подушки. Я тільки позаздрив такій вправності, згадавши, як важко це дається мені на новому місці. Та я не засмутився — о такій порі дуже зручно зводити баланс запланованих і виконаних справ. У більшості випадків сальдо моєї діяльності на кінець дня було дебетовим, а те, що залишалось у кредиті, переносилося на найближчий час. Це було запорукою успіху. Щоправда, уже кілька днів у цій системі підрахунків відбувався збій. Дані не сходились і, найгірше, я досі не міг виявити помилку. Розбираючись у цих хитросплетіннях, я й не помітив, як думки опинилися в тенетах дрімоти.
Я — у дивному лісі, де замість дерев — чагарі ліщини. Гілки проростають просто з-під ніг, захоплюючи єдину стежину, що нею доводиться пробиратися крізь хащі. Ще трішки, і ця в’язниця поглине мене і, якщо не протидіяти, можна залишитися її бранцем назавжди.
Я щосили починаю ламати чіпке гілляччя.
Сухе патиччя тріщить, мов крига навесні, ліс наповнюється звуками цього хрускоту… Хрускіт!
Я вириваюся з полону сновидінь.
Оксана спить.
«Господи, хрускіт!» — як я раніше не здогадався?
Намагаючись не розбудити Ксеню, я прошмигнув до коридору, а звідти — до кімнати Ельзи Олександрівни. Здавалося, серце хотіло мене обігнати — так швидко калатало в грудях. Я різко висунув шухляду та взяв ручку, яку поклав туди вдень.
«Чорт забирай! Цього не може бути!.. Який же я телепень!»
За спиною рипнули двері. Я мерщій озирнувся й побачив сонну Оксану.
— Господи, ти чого підкрадаєшся?
— Прокинулась, а тебе нема. Що ти тут робиш?
— Згадав дещо, — заспокоїв я дівчину, ховаючи ручку в шухляду. Повертайся, я зараз.
Ксеня залишила мене самого. Тривога стрімко мчала тілом, породжуючи сумніви щодо версії самогубства хазяйки. Саме у сні вдалося викристалізувати думку, що непокоїла останнім часом. Саме хрускіт сухих гілок нагадав звук кулькової ручки, на яку я наступив, намагаючись допомогти Ельзі Олександрівні вибратися з обіймів смерті.
Спантеличений її вчинком і написом на руці, я не надав ваги цій дрібниці.
Як виявилося згодом, саме в ній зачаїлася правда…
Інтуїція не підвела. Жоден самогубець не доводитиме перед смертю свою правоту. Самогубцю байдуже! Щонайбільше, залишить передсмертну записку з поясненнями свого вчинку, але аж ніяк не розписуватиме тіло якимись посланнями, ще й латиною. Не було жодних сумнівів у тому, що Ельза Олександрівна знала відповідь на моє питання від самого початку, але тримала її в таємниці, щоб видати в найбільш підходящий момент. Так само я не сумнівався, що хтось утрутився у її плани…
Тільки цей «хтось» не подумав, що тендітна жінка, затиснена смертельними лещатами, знайде в собі сили дістати з кишені ручку і в останній момент написати на руці лише мені відоме словосполучення, значення якого дивним чином знала і вона. Той «хтось» не спрогнозував, що цей «сигнал» стане основним доказом насильницької смерті жінки. Було очевидно: Ельзу Олександрівну позбавили життя навмисне!
Світ перевернувся догори дриґом! Із мого відкриття випливало два висновки: ворожка пішла зі світу не сама; вона знала місце поховання мого тата, а отже…
О, Господи! Життя в потойбічності існує!..
Я не знав, котре з цих одкровень мене більше приголомшило, але вони обидва викликали сильне запаморочення.
Тишу кімнати заколисувало ритмічне дихання Оксани — вона знов поринула в сон.
Я не хотів лягати, тож підійшов до вікна.
Ніч разом із негодою розігнала з площі людей, утім мою увагу прикував костел в ілюмінації. Насолодившись нічним виглядом церкви, погляд перестрибнув на інші архітектурні пам’ятки й обнишпорив усе, що було в полі його досяжності. Усюди панували тиша та спокій. Аж раптом з-під темної стіни монастиря на освітлену ділянку вийшов чоловік і зупинився, дивлячись просто на мої вікна. Це було так несподівано, що я відскочив від вікна. Серцебиття значно прискорилось, а тілом пробіг холодок. Трохи заспокоївшись, я знову припав до шиби: площа спорожніла, перехожого ніби вітром здуло. Я кинувся до шафи, де зберігав іще батьків польовий бінокль, але повернувшись із ним до вікна, нічного перехожого так і не виявив.
