Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Попри те, що я давно виріс зі штанців початківця, робота в «Мак-Дональдсі» ставала більш каторжною. Як наслідок, почав помилятися. Якщо субота пройшла без ексцесів, то в неділю я напартачив. Ніч напередодні виявилася непростою: спати з думкою про те, що в сусідній кімнаті скоєно злочин, було вкрай важко. Поступово ця гадка інфікувала собою інші, й на ранок у голові вирувала епідемія домислів.
Коли прийшла моя черга смажити картоплю, я думав про що завгодно, тільки не про неї. Як сталося, що я забув те, що знав із перших днів роботи, — досі не збагну, але сьогодні кілограми картоплі перетворилися на шкварки. Добре, що Марина носить окуляри, інакше її очі полізли б на лоба.
— Багрію, це останнє китайське попередження! — просичала вона крізь зуби і пригрозила: — А з цим роби, що хочеш, але якщо хтось помітить — начувайся!
На щастя, серед нас був досвідчений фастфудівець Сашко, який розтлумачив слова Марини. Довелося мій ґандж розфасовувати по два-три шматочки в кожну порцію, аби не списувати його як брак. Словом, зміна стала найгіршою з усіх, що були досі. Крім того, вона вичавила з мене всі соки, тож коли зателефонувала Ксеня, розмова вийшла короткою — я мріяв тільки про диван.
Цієї ночі я спав дуже міцно, і якби не втома, то я, мабуть, зауважив би ледь чутне човгання вгорі…
3
У понеділок зранку я подався на Мартовича в Галицький відділок міліції вмовляти капітана не закривати справу. Я постукав у двері кабінету і, дочекавшись відповіді, несміливо зайшов усередину. Правоохоронець сидів за столом і, схоже, був не в захваті від моєї появи.
— Доброго ранку!
— Клянуся званням, так і думав, що це ти! — відклавши горнятко з чаєм, сказав він. — Що сталося? У мене питань по справі нема — закриватиму.
Помітивши, що саме ця фраза мене занепокоїла, капітан умить посерйознішав.
— Ти чого побілів? Усе гаразд, малий?
— Не гаразд. Не спішіть закривати справу.
— Із якого дива? — оторопіло спитав він і підніс до рота горня.
— Мою хазяйку вбили.
Чолов’яга мало не вдавився, вихлюпнувши чай на стіл.
— От дідько! — не втримався він у рамках офіційної бесіди. — Ти що здурів? Звідки такі висновки?
Я поділився з правоохоронцем своєю версією, приховавши при цьому значення залишеного Ельзою Олександрівною повідомлення та його адресата.
— Подумайте, — не вгамовувався я, — хіба буде людина перед смертю виписувати що-небудь на своєму тілі?
— Слухай, малий, ти, певно, фільмів надивився. Це не доказ, це твоя фантазія.
— Ельза Олександрівна постійно стверджувала, що вгорі хтось ходить, а та квартира пустує десятиліттями. Хіба це не дивно, враховуючи, що вона в самісінькому центрі Львова?
Нарешті очі капітана перестали бігати й зосередилися на одній точці, очевидно, я достукався до нього.
— Чорт, а це версія! Клянуся званням!
— Мені зараз в університет треба, а після обіду я б з вами…
— Будеш повертатися — зазирни. Якщо нікуди не викличуть, то сходимо подивимося на твоїх сусідів.
Я втішився, подякував правоохоронцю й покинув відділок. Гуляти було ніколи — з таким відвідуванням пар мене могли відрахувати. Я поспішив на зупинку, аби встигнути на лекцію проректора Олега Йосиповича, який не терпів прогульників.
В аудиторії, у якій я з’явився разом із дзвоником, однокурсники вже сиділи на місцях. Проректор готувався до вступу, але дозволив мені зайти. Місце Павла пустувало.
— Де твій друг? — спитав я Петрика, падаючи поряд.
— Прихворів. Температура, — пояснив товариш.
— Зрозуміло…
Бесіду урвав викладач — він плеснув у долоні, привертаючи увагу студентів.
— Отож, сьогоднішня лекція присвячується…
Олег Йосипович відрізнявся від інших лекторів сукупністю фізіологічних особливостей, що допомагали йому тримати студентство у фарватері пильності. Його ліричний баритон гіпнотично впливав на слухачів, тому всі сиділи тишком-нишком. Високий зріст і довгі руки, що зазвичай супроводжували мовлення активною жестикуляцією, притягували до себе нашу увагу. Ну і, ясна річ, штиль в аудиторії упродовж усієї лекції професор підтримував завдяки своєму чималому досвіду у викладацькій діяльності.
Занотувавши розповідь Олега Йосиповича й дочекавшись закінчення пари, курс рушив до іншої аудиторії. Залишилося досидіти ще два заняття.
Після навчального дня я відразу подався у відділок. Та поспішав я даремно — капітана на місці не було, про що мене сповістив черговий на вході. Довелося чекати слідчого у вестибюлі. Маючи купу вільного часу, я взявся за вивчення сьогоднішньої лекції Олега Йосиповича. Коли текст було подолано, зателефонував Оксані та потеревенив із нею п’ятнадцять хвилин. Урешті-решт прийшла черга ознайомитися з «дошкою пошани» злочинців, які перебували в розшуку.
На стенді висіли фотографії переважно представників сильної статі, але були й винятки. На щастя, знайомих серед цієї публіки я не побачив, тож, роздивляючись усіх за другим колом, занурився в читання анотацій під кожною знимкою. Дізнаватися подробиці злочинів було значно цікавіше, ніж розглядати обличчя зловмисників. Були тут і аферисти, які заборгували банкам, і злодюжки з Краківського базару, й такі, яких розшукували за тяжкі злочини.
— Не турбуйся, мене ще не шукають, — пролунав голос із-за спини.
Я розвернувся й побачив перед собою Гримчака.
— Ти що тут робиш? — поцікавився однокурсник.
— Викликали у справі хазяйки. А ти? — поспішив я відвести розмову від наболілої теми.
— До брата ходив. Ну що, вдаримо по каві? — запропонував Ростик.
Від зайвих розмов мене врятував капітан, дуже вчасно з’явившись у холі відділку.
— Вибач, іншим разом, слідчий прийшов.
Я швидко попрощався з Гримчаком і кинувся на перехоплення капітана. Міліціянт не пручався, і ми без зволікань рушили на Соборну.
Коли ми опинилися у дворику, бесіда двох літніх сусідів, які зустрілися на загальному балконі, щоб разом посмалити, миттю припинилася. Старигані стихли, спостерігаючи з висоти другого поверху, як чоловік при погонах і їхній молодий сусід прямують до входу. Один із них, що був убраний у спортивні рейтузи й теплу куртку, подався за нами назирці уздовж балкона. Благо, виходу з нього до мого під’їзду не було, тому я спокійно йшов за капітаном, не переймаючись тим, що дід наздожене нас на сходах. Однак курець наступив нам на п’яти запитанням:
— А… А шо сі стало, пане поліцаю? — спитав він на діалекті Галичини початку минулого століття.
Слідчий зупинився й задер голову догори.
— Ніц, лячного, вуйку. Клянуся!
«А капітан — міцний горішок, тільки забагато клянеться», — подумалося мені.
Я ступив за ним у під’їзд. Чи причиною тому стали наші наміри, чи моя бурхлива фантазія, але мій спокій розгойдався. Із кожною пройденою сходинкою я відчував, як маліє моя відвага. Здавалося б, поруч особа, наділена владою та повноваженнями, але щось підказувало, що міліціянт так само беззахисний, як і я.
У тому, що небезпека криється у восьмій квартирі, я вже не сумнівався.
Залишилося дізнатися, яка вона з себе. Поки я розмірковував, капітан піднявся на останній поверх і підійшов до дверей. Перед тим як постукати, він чомусь глянув на мене й лише потому приклався до дверей кісточками пальців. Ми завмерли в очікуванні дива, що для кожного було своїм: я сподівався почути якісь кроки, а капітан, мабуть, мріяв про нескінченну тишу. Пощастило міліціянтові. Відчувши, що моя версія руйнується на очах, чоловік іще сильніше загримав у двері, однак ніхто так і не відгукнувся.
— Думаю, досить, — сказав він.
— І це все? — розчаровано перепитав я.
— А ти на що сподівався?
— Думав, якось потрапимо всередину.
Моя репліка обурила капітана.
— Може, штурмом візьмемо? — огризнувся він. — Я роблю все, що можу, — промовив міліціянт і припечатав: — Клянуся!
— Це ж в інтересах слідства, — перебив я правоохоронця.
— Такі речі робляться з дозволу суду. За ґрати хочеш? Тоді вперед!
