Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
На вчительському столі стояла важка, із грубого скла, вже відкоркована пляшка силікатного клею. Я вхопила її майже мимовільно і щосили хлюпнула їдкою рідиною просто в обличчя Вовочці. Генсека врятувала крейда, яка чомусь саме в цей момент упала на підлогу, й він за нею нахилився. Клей із горлечка пляшки широкою дугою пролився на новесеньку, фабрично розграфлену на лінійки і клітинки шкільну дошку. Мокра поверхня відразу ж дивно потемніла, запінилася, і з неї почала злазити темно-зелена фарба.
— Вона знищила нашу нову дошку! — зарепетувала староста, Вірка-Шкірка.
— Аж тепер її виженуть зі школи!
— Нарешті!
— Коли б уже швидше!
— Як нам було добре без неї!
— Дурна Колгоспниця!
— Дикунка невихована!
— Бандитка!
Вовочка глипнув на пляму, тоді на мене, побуряковів, далі поблід, а тоненькі пальчики скрипаля на його руці дрібно затремтіли. Хлопчисько лише зараз збагнув, що саме ледь-ледь не сталося з його обличчям і його очима. У нього підкосилися ноги. Наш Генсек сів на підлогу, просто у крейдяний пил, скривився й на очах у всього класу гірко заридав.
Потім Аліна Веніамінівна «чупасом», тобто щосили тримаючи однією рукою за комірець шкільної форми й майже відриваючи мене від підлоги, бігцем вела до директора, а там утрьох — класний керівник, директор і завуч — годину читали мені лекцію, що Павлик Морозов у моєму віці зробив те й те, Валя Котик у тому ж віці — те й те (далі йшов довжелезний перелік добрих справ дітей-героїв), а от я — невиправна малолітня хуліганка, за якою колонія плаче! — зумисно знищила дорогезне шкільне майно. Вердикт був один: батьки мають відкупити таку саму класну дошку, скільки б це їм не коштувало й де би вони її не діставали. До того ж завтра після уроків педагогічна рада школи розгляне мою не гідну радянської піонерки поведінку у присутності представника дитячої кімнати міліції.
Зі школи я не пішла ні на зупинку, щоб їхати додому в село, ні у взуттєву крамницю, а попрямувала у військову частину до тата. Куди йти, я знала. З батьком на його роботу ми вже одного разу заходили. Власне, тоді ми йшли не те щоб конкретно у військову частину, а у спецмагазин військторгу, який тато чомусь називав «Ванькін торг», і купували там лимони до чаю, які в нашому містечку в цивільних крамницях продавалися вкрай рідко — й тоді за ними стояли довжелезні черги. На КПП черговий солдат зі мною навіть розмовляти не захотів, тож я сіла біля воріт на свій портфель і стала сумлінно чекати татової машини. Спливала година за годиною. Почало сутеніти. Спалахнули вуличні ліхтарі. Я незчулася, як і заснула сидячи. Розбудив мене стривожений голос Пал-Палича:
— Валодя, што твой рєбятьонак здесь дєлаєт?! Сматрі: твая дачурка, ілі я ашибаюсь?
Поки тато глушив мотор і обходив легковик, Генерал вискочив з машини й почав термосити мене, схвильовано розпитуючи, що сталося. Я ж плутано пояснювала про «точку», куди наші учні на перервах ходять битися, про мій безславний поєдинок з Ігорем-Боксером, про злощасну шкільну дошку, підлого Вовочку-Генсека, клей, від якого облазить фарба, педраду, міліцію і Валю Котика, якого вбили німці… Пал-Палич не став вислуховувати до кінця — підхопив мене на руки, притиснув до своїх грудей і гнівно прошипів: «Ізвєрґі! Да чєво дітьо давєлі! Ну, я ім устрою!..».
А потім ми утрьох пили чай з лимоном у кабінеті Генерала й довго розробляли план завтрашніх дій. Єдине, чого Пал-Палич не міг обіцяти гарантовано, — то це чи не викличуть його зранку у штаб. Але до кінця останнього уроку він таки мав з’явитися у школі, хоч би навіть почався кінець світу: це він заявив авторитетно й навіть узяв під козирок.
— Нічєво, маленькая Жанна д’Арк! — сказав Генерал наостанок. — Кастьор єщьо нє зажжон, і єщьо нєізвєсна, каму на ньом ґарєть!
До класу я зайшла одночасно зі дзвінком, тобто значно пізніше від Аліни Веніамінівни, котра цього ранку заявилася ще тоді, коли я, як завжди приїхавши із Села першим автобусом о сьомій годині, пересиджувала в гардеробі, затягуючи до неможливо довгого тривання свій процес перевзування із чобіт у тапочки. На моє привітання вчителька, замість відповіді, схопилася зі стільця, як обпечена, й зарепетувала:
— Мама де? Тато де? Ти, що, не зрозуміла, що тобі сказали з’явитися до школи з батьками?
— Зараз сюди прийде мій тато зі своїм Генералом! — відказала я й незворушно попрямувала до своєї парти.
Учителька аж дар мови втратила від мого нечуваного зухвальства. А клас, навпаки, вибухнув реготом й улюлюканням:
— Її тато — з генералом! Хі-хі-хі!
— Ви чули? У її тата навіть є свій генерал!
— Ховайтеся, хлопці, зараз генерал прийде з кулеметом і нас усіх перестрі…
Кінець фрази так і завис у повітрі, бо саме в цей момент двері відчинилися — і на порозі, у парадній військовій формі із золотими погонами й цілим «іконостасом» орденів на грудях, постав Пал-Палич власною персоною. Клас навіть без команди вчительки зірвався на рівні ноги, та й сама Аліна Веніамінівна виструнчилася, як напередодні строго покараний новобранець на плацу. Моєму щастю не було меж: я врятована! З радісною усмішкою на пів обличчя я вибігла з-за своєї останньої парти і притулилася до Генерала. Він поклав свою велику долоню на мою голівку і звернувся до класу, в першу чергу до наших хлопців:
— Я уже разґаварівал і с вашим дірєктарам, і заучєм, і с ваєнруком тоже. Сволачі ви сваєабразниє, мальчішкі саплівиє! Дєвачку біть хватіла ума і мужества? Ану, Баксьор, встать! І ти, Владімір, встать тоже! Я тваєму дєду уже далажил, как ти сєбя в школє вєдьош, как імя єво пазоріш. «Дєткі с клєткі», панімаєш! А ти, учітєльніца, знай: тєбє кур пасті, а нє дєтєй васпітивать! Ти чєво рєбьонка тєррарізіруєш? Чєво єй шмон в партфєлє устраіваєш? Слушай мєня вніматєльна: єщьо адін такой случай — і всьо, пращай, учітєльскій діплом, — ета я тєбє абєщаю! А тєпєрь всє мальчішкі винялі чістиє лісти бумаґі, ручкі — і напісалі пад маю діктовку: «Распіска. Я, запятая, дальше — фамілія, імя, отчєства, запятая, больше нікаґда в жизні ні прі какіх абстаятєльствах, запятая, ні трєзвий, запятая, ні пьяний, запятая, нє ударю женщіну даже цвєтком. Точка. Дата і подпісь».
Пал-Палич власноруч зібрав усі розписки, перевіряючи наявність підпису на кожній, перелічив кількість хлопців у класі й кількість зібраних папірців — і підсумував:
— А кто нарушит ету прісяґу, таво я в армію нє вазьму! Всю жизнь будете мамінай сіськай пахнуть, паршивци!
Виховний метод Пал-Палича виявився набагато дієвішим за весь педагогічний досвід нашої престижної школи. І не тільки тому, що в ті часи не служити в армії вважалося великою ганьбою, а й також із тієї причини, що Генсекові справді добряче дісталося від його дідуся, а всім іншим — гамузом від директора, завуча, Аліни Веніамінівни та власних батьків. Дошку поміняли вже на другий день. Правда, на вживану, але купувати нову моїх батьків уже ніхто не змушував. З учнями в усіх класах провели виховні бесіди з техніки безпеки про те, що ні чорнилом, ні клеєм не можна хлюпати ні на шкільний інвентар, ані, крий Боже, собі чи комусь іншому в обличчя. А заодно й нагадали строго ще раз, що радянські піонери не б'ються. Боксера поставили на облік у дитячій кімнаті міліції. Не допомогли ні мамині зв’язки, ні дефіцитні ковбаса й масло з гастроному.
А що було потім? А потім ми дорослішали, розумнішали й таки ставали людьми. Звісно, потроху, не всі разом і не кожен повністю. Ясна річ, із потугами, часто-густо з помилками та болючими ударами долі. Ще спалахували сварки й навіть траплялися рецидиви підлості. Але особисто я вже не відчувала більше тотального цькування, як це було в перші два місяці мого навчання у новій школі. Місце під сонцем було відвойовано.
Усе інше значило набагато менше.
VIII
Моя нова школа вважалася елітною, хоча в її назві ніяких означень, що вказували б на такий статус, не існувало. Престижним середньоосвітнім закладом із російською мовою навчання в Містечку була дев’ята школа. Крім неї, ще у трьох восьмирічках теж училися російськомовні діти — нащадки переважно офіцерів (а військових частин у Райцентрі було п’ять: ракетна, танкова, частина зв’язку, льотна і квартирно-експлуатаційна). Дев’ята школа імені Пушкіна розташовувалася в самому центрі міста, біля неї був великий сквер, вірніше — справжній парк, у якому цвіли сортові, темно-фіолетові, білі й навіть сірі бузки, а також дивовижно квітувала єдина чи не на всю нашу область рожево-лілова магнолія. Крім цих квітучих дерев, у парку пишалися вродою ще й сріблясті ялинки та пахучі туї. Сквер також носив ім’я Олександра Пушкіна. На клумбах, розбитих уздовж основних алей, міське зелене господарство старанно доглядало нарциси, тюльпани й троянди, а один газон був насипаний під похилим кутом і викладений низькорослими кольоровими трав’янистими кущиками таким чином, що впродовж усієї теплої пори року на ньому приязно усміхався Ленін. Проте, незважаючи на вождеву доброзичливу посмішку, щомісяця невідомі хулігани «вибивали» то одне, то інше око на цьому портреті, нахабно вириваючи з корінням кілька рослин. Ясна річ, працівники зеленого господарства моментально висаджували на клумбі нові, такі ж самісінькі кущики, щоразу велося слідство, у сквері цілодобово чергувала міліція — але винних жодного разу так і не знайшли.
