Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Незабаром вiн зрозумiв, що Марiя-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою вiн почав жити у цивiльному шлюбi, була рiдкiсна нечупара. I справдi постiйно тягла з нього грошi, скiльки б не давав - усе їй мало. Але Iгорко в той свiтлий час не був жадiбним чоловiком, у планi бiзнесу в нього все складалося, i грошей вистачало на всi її забаганки, й навiть бiльше того, бавити її вiн дуже любив. I тут Iгорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дiвках, але помилялися в головному? Тому, що в них i в нього поняття про щастя були зовсiм рiзними.
Пiсля цього Iгорко став постiйним клiєнтом усiх бiльш-менш знаних провидцiв, ясновидцiв, ворожок, бабок, гiпнотизерiв та астрологiв. Шахраїв вiн нищив усiма придатними засобами, а от iз тими, хто непогано орiєнтувався в людських долях, вiн працював. I не було для нього цiкавiшого захоплення. Це стало його хобi, вiн не уявляв свого життя без влаштувань астрологiчних перевiрок. "Тест на щастя". Всi шаманськi газетки, всi телефони, що називалися по телебаченню та радiо, оголошення будь-яких наближених до астрологiї чи ворожiння координат вiн занотовував у спецiальний щоденник, зберiгав у спецiальних папках. А ще в нього була картотека, де всi вони, провiсники майбутнього та знавцi минулого, були зiбранi й розставленi в абетковому порядку.
Вiн питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотiв признаватися: "А навiщо це вам?
Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?" Але вiн змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свiй пiдхiд. I виявилося, що бiльшiсть їхнiх понять про щастя та його, Iгоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.
"I розумiєш, що виходить? Виходить щось страшне. Нiколи нiхто тобi нiчого слушного не порадить. Тому що так, вони здатнi бачити бiльше за тебе, вони, можливо, будуть розповiдати тобi, яка в неї була мати хвойда, що її батько - пиячить, що вона нiколи не користується туалетним папером, їсть днями сирi томати i бздить, тому засмердить тобi всю хату, i все це буде правдою. Але їм нiколи не спаде на думку, що саме така поведiнка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздiнням це я перестарався, так собi бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумiв? У кожного з нас - своє щастя, i часто воно зовсiм не збiгається iз загальновизнаним, iз книжним, мiщанським, iз тим, яке називають жiночим, iз тим, на яке молиться твiй сусiда, з тим, про яке мрiє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очi твоїм дiтям… Бо в кожного з нас воно - своє. I хоч би що вони бачили, вiдчували, хоч би що тобi радили, вони нiколи не зможуть побачити людину твоїми очима, вiдчути її твоїм серцем, пiзнати її твоїм мозком, зрозумiти, в чому полягає твоє власне щастя. Нiколи цього не станеться".
…
Поки Iгорко розповiдав менi цю iсторiю, вiн випив першу пляшку горiлки i з'їв майже увесь сир. Ще й дорiкнув менi: "Навiщо ти нарiзав стiльки хлiба? Ти що, так його любиш? Бо я, вiдверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається нiч, ось, наприклад, огiрка зжую чи сирку. I тобi не раджу налягати на хлiб".
Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потiм за це ще й гнобити. "Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвiт, мушу тобi сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?
Та я роблю тобi послугу, слухай, тобi ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влiтку, i все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобi випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити цi руки здоровою фiзичною працею? I потiм, я ж не змушую тебе мити, наприклад, пiдлогу, чи вичищати вбиральню?
Я що - дiд, ти що - салага? Ми що, в армiї?"
Я вливаю в себе чарку горiлки. Цiкаво, яким зараз бачить своє щастя Iгорко? I хто в цьому свiтi, та й у всiй галактицi може бачити його своїм щастям? Мабуть, тiльки хтось зовсiм недолугий, той, хто вважатиме Iгорка своїм останнiм, хай жалюгiдним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво "Привiт" як кращий кондитерський вирiб, котрий вдалося покуштувати у своєму життi.
"Слухай, - раптом термосить мене за плече Iгорко. - От учора й сьогоднi, вiдтодi, як я дiзнався про це, я стiльки передумав про твiй паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене". Я давлюся огiрком. Вiн спокiйно постукує менi по спинi. "Мiж iншим, треба якось охайнiше їсти, друже, не слiд у такий ганебний спосiб скорочувати собi життя. Вмерти вiд того, що вдавився огiрком, ти що, про таку смерть мрiяв? Бог тобi дав шанс - вiдiйти шляхетно, щоб усi хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зiпсувати. Де логiка?"
Iгорко бере кусень хлiба, вискубує крихти з середини, наливає горiлки, розмiрковує. "Знаєш, - починає знову вiн. - Мене всi обговорюють. От i зараз, я вiдчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От". "Це на тобi джинси номер 35?" - цiкавлюсь я. "Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вiсiм пар джинсiв". У нього справдi тридцять вiсiм пар джинсiв, i всi вони однаковi, дуже вузькi з низькою талiєю. "Прикинув, на яких iз них може саме так провиснути зад i витягнутися колiна. Пiдрахував, вийшла приблизно тридцять п'ята пара". "Тьху, так неромантично". Теж менi, романтик.
"Слухай, може поговоримо?" О, а що ми досi робили? "Iгорку, а чому ти не одружений, га? От що тобi заважає одружитися, чим тобi ще займатися? Робота в тебе є, кар'єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобi ще зайнятися - крiм ходiння по ворожках, звiсно. Одружився б, може, чи пiшов би купувати тридцять дев'яту пару джинсiв". "На кому я мушу одружуватися, на твiй погляд? На кому? На "барбi"?" Вiн лютує, а я трохи здивований такою реакцiєю. Звiсно, на "барбi". Вiн западає на такий тип: високi, стрункi, з довгими худорлявими ногами бiлявки, прозорi очi, довге волосся. Що це, хiба не "барбi"? Вiн якщо зустрiчається, то зустрiчається тiльки з такими.
"Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на "барбi". Як цю останню звали, Алiнiус? Нi, щось схоже, але не так". В Iгорка дуже показовий нiс, по якому зразу видно, що йому ця бесiда не дуже подобається. Колись Iгорко задзвонив менi i сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), i я ще подумав: це ж треба, не з порожнiми руками пацан iде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут вiн приходить iз худорлявою бiлявкою: губи сяють, очi сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. "Це - Анчоус", - каже Iгорко з гордiстю. Насправдi її звали Ганною.
"Менi нема про що розмовляти з Анчоусом". "А що таке? Вона не вмiє чи не хоче днями патякати про тебе?" Iгорко, як не хоче, не помiчає iронiї. "Вона вмiє говорити тiльки про одяг. Що, де, за скiльки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, i таке iнше". "Ще про те, кого вона бачила i з ким. Про моду. I що всi заздрять її вродi. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душi у її виховання". "О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобi все це здається нудним?"
"А про що б ти хотiв поговорити?" - пiдтримую нашу розмову я. "Ти все iронiзуєш, чи не так? У мене, мiж iншим, двi вищi освiти. Ага? I я себе не на показах Версаче та Дорожкiної знайшов". Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те мiсце, де народився Iгорко, Версаче не приїхав би нi за якi грошi, та й Дорожкiна - також.
"От сказати тобi чесно? Я ж не збрешу людинi, яка має незабаром померти". От-от урветься мiй терпець. Залишилося ще трохи. "Кажи". "Я тобi нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я нiколи не одружуся з "барбi". Менi потрiбна зовсiм iнша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар'єристка. Щоб книжки читала, а не лiтери на етикетках та цифри на цiнниках. Щоб розумiлася на митцях, на картинах, а не на позначках "Обережно, скло" чи "Тiльки суха чистка", "Прасувати не можна", "Тiльки ручне прання".
