Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
"Клас! Ти мусиш менi подякувати. Привезеш менi московської горiлки та листiвки з Путiним, знаєш, якi є? "Путiн-гончар", "Путiн-слюсар", "Путiн-маляр". Я збираю. Це я сказав Валерiю, що тобi конче необхiдно рухатися та дiяти. Це ж треба, чувак, вiн мене, виявляється, слухає!" Я одного не розумiю: як Iгорко дожив до своїх рокiв i уникнув бiльш-менш серйозних травм. "Привезу, блiн, привезу я тобi коралове намисто, наволочуга ти така". Я навчився буркотiти подумки. "До кота я заїду. Тiльки ти поклади в холодильник консерви для нього, i для мене щось пожерти, а то в тебе завжди - рiдкiсний голяк. Може, тобi вже воно непотрiбно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б iнодi про це пам'ятати". Скажiть менi, за що я маю любити людство?
У лiфт ми всiлися разом, я з великою спортивною сумкою на плечi та Наталка зi своїми двома собаками. Так, Наталка - коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсi лiфт зупинився i прийняв у своє черево двох товстих тiточок. "Так. Є вiрогiднiсть, що ми застрягнемо", - подумалося менi. "Еге. Ти не помилився, козел. Я - є", - злостиво вiдповiла Вiрогiднiсть. I ми застрягли.
Жiночий голос, що мешкає в кнопцi виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хрiна ми вперлися в лiфт, наче лiфти в будинках iснують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять рокiв, а ви напхалися туди зi своїми сумками, тiлами та собаками. Потiм вона впiзнала Наталку - коханку самi пам'ятаєте кого (добре мати блат навiть на рiвнi лiфта, що застряг) i сказала, що все розумiє, що це просто важкий ранок i для неї, i що аварiйку вона вже викликала. Все це, втiм, було сказано таким тоном, що не залишало iлюзiй щодо змiсту: "Наволочi ви всi". От що вона хотiла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумiв.
Я застрягав у лiфтi кiлька разiв за своє життя. В рiзних будинках, примiщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерiв я тиснув iще частiше, бо помiчав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотiв бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч лiфтовим!), i що я помiтив? Хоч би де ти застряг, у кнопцi виклику живе один i той самий незадоволений життям жiночий голос, голос, надiлений цiкавою здатнiстю: ненавидiти тебе, людину, що застрягла в лiфтi, усiма фiбрами душi.
Ви нiкуди не поспiшаєте? Бо я - поспiшаю, але це ж дурниця - кудись поспiшати, коли ти все одно сидиш у зiпсованому лiфтi. Тому я маю трохи часу, поки їде аварiйка, яка вже точно нiколи й нiкуди не поспiшає, щоб подiлитися з вами своїми думками щодо пригод у лiфтi. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собi узагальнення, бо маю певний досвiд), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось iз них обов'язково це було. Розповiдi спочатку ведуться невимушено, вiльно, навiть весело, тому що людям притаманно вiрити в чудо, тобто вони щиро сподiваються, що аварiйка справдi приїде рiвно за десять хвилин. З iншого боку, люди, якщо вони не дiти, вже знають, що такого не буває, аварiйка нiколи не приїздить за десять хвилин, i тодi вони починають нервуватися.
Я лупцював по стiнках лiфту. Собаки крутили вiд здивування мордами, маленький двiчi гавкнув вiд захоплення. "Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?" - спитала в мене Наталка. "Тобто всiстися на брудну пiдлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує мiсця". "Я мала на увазi, щоб ви поводилися спокiйнiше, вiд того, що ви лупцюєте по стiнах, нiчого не змiниться, а собачки нервують, вони хочуть пiсюняти, мої солоденькi". Слова "пiсюняти, мої солоденькi", - явно промовлялися не до мене, тому що були сповненi солодких iнтонацiй, так зазвичай говорять до дiтей, собачок, котикiв чи квiточок.
З цього моменту почалася наступна стадiя. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно вiд статi, вони почали мiрятися членами. Тобто дiлитися подробицями, кому з них бiльше не пощастило через це застрягання. Жiнки почали нудити, що запiзнюються на роботу. Наталка цiлувала песикiв, заспокоювала їх i все бiдкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирi, а коли в тебе козирi, навiщо поспiшати їх демонструвати, хай пониють iще бiльше, щоб потiм їхнi нийки порiвняно з моїм горем здалися їм такими нiкчемними, що аж сором.
Аварiйки не було, я витяг мобiльний телефон, зiтхнув, аж потiм подумав: а кого менi набирати? Хто може менi зарадити в такiй ситуацiї? Телефонувати з єдиною метою - тiльки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у лiфтi? На мiсцi Валерiя Леонiдовича я б нiколи собi не повiрив. Менш вiрогiдним могло бути тiльки повiдомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дiвчинку пiд час пожежi. "Я запiзнююся на лiтак", - виклав я свiй козир. Усi принишкли. Ось воно, усвiдомлення дрiб'язковостi власних iнтересiв та проблем. Я так i знав.
Нашi люди, втiм, мають одну цiкаву рису: на чужий бiль вiдгукуються швидше, нiж на чужу радiсть. Тому пiсля хвилинного мовчання вони почали висловлювати спiвчуття. "Ай-ай-ай". "А у вас є хоча б який запас часу?" "Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якiй на лiтак?" "Давай телефон, будемо дзвонити Сашковi", - впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. "Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобiлки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в лiфтi, я - нiчого. Але тут є хлопець, який запiзнюється на лiтак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авiалiнiям, нас от-от мають визволити, тому якщо вiн i запiзнюватиметься, то не бiльше, нiж на пiвгодини. Ага, вони ще й не стiльки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па". З такою коханкою - секретарка, помiчники, радники - на фiг не потрiбнi. "Все, вiн задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся". I менi трохи попустило.
Всi двадцять хвилин, якi ми провели в лiфтi пiсля цього дзвоника (до речi, Сашко вiддзвонився i сказав менi, щоб я переказав "Натусику", що вiн усе зробив, як слiд, а ще поцiкавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварiйникiв i робили припущення, чим вони там займаються. "Це ж набрехали, що вже виїхали, а самi сидять, грають в очко та пиячать". "От самi заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне". "Вже напилися так, що дороги не бачать". "Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Днiпро пiшли". "А куди їм поспiшати? Робочий день iде, все нормально, люди нiкуди не подiнуться. Куди їм подiтися? Вони ж у лiфтi сидять". А потiм пiшли суцiльнi мати, я б iз задоволенням тут їх навiв, але не почув нiчого оригiнального, стандартнi матюки, ви їх точно знаєте. Нарештi вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубiйка. З однiєю тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волi, ми розбiглися кожен у своїх справах, навiть не полаявшися з аварiйниками з приводу їхньої повiльної працi, тому що як не крути, а сварити власних визволителiв було таки незручно.
Дзвоник. Валерiй. "Ти де?" Кажу, що заповнюю митну декларацiю. "Поквапся. Чого ти зволiкаєш, я не розумiю? Де ти був? Чого? Хутчiш давай. Бо Жорж хвилюється". До лiтака я потрапив останнiм, навiть вiдчув себе членом уряду: останнiй, один, той самий, на якого нарештi сидять i слухняно чекають семеро! Лiтак, який не злiтає, схожий на лiфт, що застряг. Ти сидиш i нiчого не можеш iз цим вдiяти. А я - сам, кум королю, у супроводi дiвчинки та хлопчика з рацiями, в якi вони постiйно щось шепотiли, сам у маленькiй бiленькiй машинi, на задньому сидiннi, розкинувши монтанiвським орлом руки.
