Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (е книги txt) 📗
Додому я повертався розбитим, бо не знав, як глянути мамі у вічі, адже я розчарував її як син і не справдив всіх її надій. Від сорому я закрився у ванній кімнаті і не виходив звідти, аж поки всі не полягали спати… Відтоді двадцять четверте серпня залишилося для мене чорним числом, аж поки я не виріс, не почав уживати алкоголь і не зрозумів, що це зайвий привід випити.
Свою ракету я поховав, як годиться. На тому місці, де колись вона була закопана як скарб. Мама ж намагалася запевнити мене, буцімто їй абсолютно пофіг, що вона не побачила ті недолугі три вогники, але цим вона ще більше розбивала моє серце і змушувала відчувати провину перед нею, а заразом і перед усім білим світом…
<empty-line/>
<subtitle>4</subtitle>
<empty-line/>
Його іронічні метр шістдесят п’ять прямували розбитим асфальтом, усякчас гублячи рівновагу. Толік нагадував молоденького хлопчика, який повільно рухався, вважаючи це за статечність і безапеляційну важливість своєї персони. Кожен зустрічний бордюр був ним не помічений, а тому Толік об них спотикався. Це його трохи знічувало, він відчував кепкуваті погляди перехожих, а інколи йому здавалось, що якісь абстрактно сформовані його уявою велетні шепочуть йому таке, від чого пітніло між ногами.
— Хлопчик, — шепотіли велетні.
Потім вони, звичайно, зникали, однак стан невпевненості в собі постійно наштовхував Толіка на плечі та лікті, що, пропливаючи повз нього, штовхали й розвертали градусів на сорок його хлипке тіло.
Спека розходилась містом жовтими колоподібними хвилями, неначе ядерний вибух, хіба що епіцентром вибуху було пружне біле сонце, яке безтурботно висіло над розжареною кам’яною пустелею.
Я чекав на нього вже годину. Автобус запізнився, але бачити Толіка я все одно був радий, тим більше, ми не бачились десь півроку, а зараз він мав переїхати в Київ, розпочати нове життя й поставити крапку на своїх невдачах і розбитих дитячих мріях… Уже доросла мрія манила його до себе, немов досвідчена коханка, і він радий був до неї дотягтися, але чомусь прямував тупо в іншому напрямку, туди, де на нього чекали глупа ніч, тюремні ґрати або похоронні вінки разом із латунною огорожею…
Він приїхав у Київ і мав на меті піти працювати стриптизером. Він був надто впевнений у собі, і мої поради піти працювати психологом ігнорував.
Толік був змушений оселитися у мене десь на тиждень. Сказав, що хату знайшов, однак в’їде в неї на початку місяця.
— Я в’їду в неї на початку місяця, — сказав Толік, — так шо тиждень витерпіти старого волоцюгу для тебе проблемою не буде, тим паче, харчі у мене є, постіль — також. І жодних розмов про політику.
«Базару нуль, — подумав я. — Хулі того тижня?»
Потім він додав, що маємо зжитися, тим більше хулі того тижня, навіть озирнутися не встигну.
— Озирнутися не встигнеш, — сказав Толік.
Уже ввечері ми зрозуміли, що напружуємо один одного.
Ми пили пиво, їли печиво «до кави», водили психологічні та релігійні розмови, глибоко занурюючись у ґендерні питання. Але він усе одно мене дратував. Я звик жити один, рідко кого підпускаючи до свого життя настільки близько, щоб бачити мене з мокрою головою та заспаним обличчям.
Зазвичай наші розмови мали досить сюрреалістичний характер.
— Найкраще в цьому світі — мойва, — починає одну з таких розмов Толік. — Мойва — найпрекрасніша тварина у світі, одинока, цнотлива, найбеззахисніша.
— Дурак, — з присмаком співчуття кажу я йому, — по-перше, мойва не найпрекрасніша, а найгидкіша; подруге, це не тварина, а риба; по-третє, не одинока — вони зграями по декілька тисяч плавають; ну і під кінець — де ж вона цнотлива?
— Цнотлива, — стоїть на своєму Толік. — Ти колись бачив, щоб вони кохались? Вони ікру відкладають, а самці запліднюють молоками.
— Ага. Марія теж була цнотлива. Може вона теж ікру відкладала, а Йосиф молоками ту ікру запліднив?
— Нє, — заперечує Толік, — якби Марія відкладала ікру, то мав би народитись як мінімум легіон спасителів. Уявляєш, тисячі Ісусів бігають Іудеєю й читають проповіді.
— Тоді б і хрестів на них стільки не стало…
— Я ж кажу, — продовжує Толік, — Марія яйце знесла, а вже звідти вилупився Ісус. А чого, ти думаєш, на Великдень яйця красять.
— Дурак, — нервую я, — на Великдень його підвісили.
— По-перше, не підвісили, а приколотили, а подруге, не до хреста, а до стовпа, — розважливо говорить Толік. — І взагалі, неправильно на Великдень яйця красити, треба їх на Різдво. Може, подзвонити Філарету і запропонувати деякі зміни в церковному законодавстві?
— І він тебе пошле куди подалі.
— Не пошле, він же другий після Папи Римського.
— Другі після Папи Римського, — кажу, — кардинали, потім єпископи, а там і Філарет десь затесався.
— При чому тут, — уже нервує Толік, — Філарет до Папи? Папа католик, а Філарет — православний. Тим більше, у Філарета є конкурент. Володимир.
— Великий? — питаю я.
— Не знаю, — каже Толік, — не придивлявся… Там, здається, взагалі не Володимир, а Олексій.
— І взагалі, що це ми теїстичні розмови розвели? — питаю я.
— Я взагалі-то про мойву починав… — говорить Толік і підпалює чергову цигарку.
<empty-line/>
Толік — це той колишній маленький хлопчик, якому я одного разу лопаткою розсік брову. Ми виросли в одному дворі. Толік завжди був у нас еталоном чоловічої гідності, але з тим і предметом наших здивувань. Усі його вчинки значною мірою відрізнялись від учинків, які в тих чи інших обставинах робили всі ми та наші однолітки з нашою провінційною ментальністю. Толіку, незважаючи на невеличкий зріст, було зовсім не важко відмудохкати якогось п’яного хама, що, блукаючи районом, заходив до нашого двору повийобуватись. Таким хамам зазвичай було років по п’ятдесят…
А ще Толіка завжди тягнуло до дивних людей, він читав дивні книжки, зовсім не такі, які читали ми, він ще у п’ятому класі підсів на дивну, не зрозумілу для нас музику, яку ми поважали й навіть побоювались. Тою музикою був примітивний чорний реп. Примітивний, у першу чергу, через те, що якісної й цікавої музики, а особливо репу, у першій половині дев’яностих просто не було. Ми ж слухали закордонну попсу, дивилися «Хмарочос» зі Сніжаною Єгоровою, виловлювали кайф від випадкових у нашому місті концертів «Скрябіна» і «Ляпіса Трубєцкого». Із класиків слухали «Квін», «Нірвану», «Металіку», наслідували старших хлопців і слухали «Пінк Флойд», «Депеш Модд», «Радіохед»… але реп — ніхто не слухав, бо то було тупо.
Толік був сильним. Так вважалося. Толік був найрозумнішим. Так теж вважалося. Толік був дивним, і у цьому не було нічого дивного. У Толіка була дивна родина, і це теж було звичайно. Однак наш двір мав іншого авторитета, яким Толік ніколи не був, тому що ніколи не вийобувався, а авторитетом має бути той, хто проявляє більш за всіх ініціативи, хто має нові джинси й справжні (малазійські) адідаси або спранді. І, звичайно, той, хто більше за всіх бреше. Толік був авторитетом лише в іграх «козаки-розбійники» або у дратуванні сторожа чи у битті скла в нашій школі. Чому так? Тому що Толік читав книжки на тему «спєцназ», «як вижити в екстремальних умовах», «виживання по методу САС» тощо. І потім, вже у восьмому-десятому класах, коли ми майже всім двором вступили до «Пласту», Толік був там найуспішнішим пластуном, швидше за всіх отримав «учасника», а коли ми отримували «учасника», Толік успішно здавав на «розвідника». До речі, тільки я і Толік протримались у «Пласті» довше за всіх. Тому нас іноді називали скаутами або бойскаутами, що нас страшенно дратувало. І не через те, що якось воно вже образливо звучить, а просто що ви знаєте про скаутів, ви, бля, пінгвіни недороблені. Бойскаут — це було, взагалі, верх усіх образ… Бля, ну шо за «бойскаут», це шо вам, північні американські штати, посиденьки навколо багаття з тупими й нестрашними страшилками про скаженого гризлі? Чи, може, дай харт типу «у носа чи під дихало?»…
