Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (чтение книг txt) 📗
– Дай мені ніжку. Отак… Дай мені другу… Знімемо панчішки… Добре… Наші ніжки змучились сьогодні… Тааак… Піднімаємо ручки… Добре… Вивільняємо рукавчик… – здавалось, вона от-от заплаче… Не могла пригадати, коли востаннє відчувала чоловіче тепло і ласку…»
Міріам розплющила очі. З них котилися сльози… У п’яному мареві вона пережила ту ніч знову, та так явно, начебто це все відбулося з нею вчора… Відразу не могла збагнути, як могла опинитися у брудному захаращеному приміщенні – прохолодний доторк шовкового простирадла ще пестив її тіло… Знову закопошилися по кутках щурі… Вона ж боялася їх з дитинства, а тут вони шурхотять і шурхотять, ніби чекають на її кінець, аби обгризти кістки – все, що від неї залишилося… Луки нема… Що з ним трапилось? Він ніколи не покидав її так надовго… З тих пір, як їхнє життя перетворилось у пекло… Обіцяв не раз:
– Мамочко, я ніколи-ніколи тебе не покину… Я дбатиму про тебе, як дбав про своїх папужок… Пам’ятаєш, що казав дядько колись у парку? Кожній істоті необхідно відчувати себе потрібною…
Бідний Лука… Останнє, що він виніс із дому, аби вторгувати бодай якусь копійчину, це були його папужки… Він тримався до останнього, аби не видати розпачу…
– Їм буде добре у нових господарів, набагато краще, ніж у нас… Їх ретельно годуватимуть, вони бачитимуть сонечко, а не наш темний підвал, – заспокоював її, чи то пак себе… Не здогадувався, що вона підглядатиме за ним із маленького приземкуватого віконечка – єдиного, яке сполучало їх із зовнішнім світом. Інакше стримався б і не розплакався навзрид, щойно вийшов з кліткою на вулицю, крокуючи до блошиного ринку…
– Тобі треба ходити до школи, – казала йому, коли зрідка верталася до тями. – Всі діти ходять до школи…
– Я не такий, як усі… Я – твій годувальник…
– Що ж ти будеш робити, коли виростеш?
– Малювати, як ти… – і він сідав до столу, шліфував рапатою щіткою, знайденою на смітнику, дерев’яну дощечку, безліч яких валялося неподалік міської лісопилки, ретельно протирав її сухою ганчіркою, розводив фарби і брався до роботи… Його пальчики нагадували веселку – кожному він присвячував інший колір.
– Де ти береш фарби, Лука?
– Мені їх купує одна жінка, яка має цікавість до моїх робіт… І фарби, й розчинники… Я зустрів її на ринку, і вже знаю, де вона живе… Коли вона довго не приходить, я сам іду до неї й чекаю під дверима, допоки надійде… Вона вимінює на фарби й на їжу все, що я малюю, уявляєш?
– А чому ж вона не купить тобі пензлі?
– Я ніколи про це не просив… Фарби й розчинники – це все, що мені потрібно, аби стати знаменитим – таким, як ти… Варто тільки вирости, і ми знову заживемо, як колись…
Він підходив до неї, тулився і знову повертався до роботи, надихнувшись маминим теплом… Він був єдиною істотою у світі, яка не мала до неї огиди…
– Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… – Міріам повторювала фразу, мов лічилку, яку годі викинути з голови. – Як же вона могла забути про розчинники?!!! Її знавіснілий погляд бігав по напівпорожньому підвалу й фокусувався на кожному закапелку… Мозок шалено стугонів. – Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… Порожній стіл, на якому закам’яніли залишки фарб і залишились дві дощечки з недовершеним малюнком, ледь торкані пальчиками Луки… Отже, він незабаром має їх завершити… Під столом… Під столом. Ось воно!!! За хиткою ніжкою стола стирчить напівпорожня пляшечка. Розчинники… Розчинники…
Звідки й взялася спритність!!! Міріам, мов дика кішка, кинулась попід стіл, де заощадливою дитячою рукою були приховані залишки смердючої ацетонової рідини…
– Ось… Це те, що треба!!! Небезпечно для здоров’я… Байдуже… Я ж не хочу жити… Правда, Боже, я не хочу жити? – і, без вагань розкоркувавши пляшку, перехилила вмістиме у себе… Амінь…
Жахіття почалося після тієї ночі, проведеної з Готвальдом… Забравши Луку, він проводжав їх додому… Її очі струменіли коханням, його погляд був незрозуміло заклопотаним.
– Вип’ємо каву? – не хотіла його відпускати.
– Ходімо, Готвальде, погодуємо папужок, – Лука сіпав його за руку.
– Наступним разом… Приїхала ота пані-колекціонер, про яку я тобі розповідав… Вона планує поповнити власну колекцію творами місцевих майстрів і влаштувати грандіозну виставку… Я допомагатиму їй… Отже, до зустрічі?
– До зустрічі…
А за якусь мить вони з Лукою розгублено стояли на порозі власної квартири, не в змозі збагнути, що трапилось… Панував цілковитий безлад… Стіни були порожніми – зяяли білими оголеними квадратами, наче витеклими очицями, волаючи про допомогу. Без картин помешкання видавалось зубожілим, як цирковий атракціоніст, з якого по виставі зняли кумедний ніс, перуку й барвисте вбрання…
– Мамочко, що трапилось?! – Лука мерщій мчав до папужок, які перелякано бились об металеві ґрати. – Хуух… Добре, що живі, – Лука вибігав на терасу і знову дивувався. – Мам, дивися!!! Викрали навіть твою незавершену роботу…
Мольберт так само, як і стіни, мовчки обурювався скоєним, начебто соромився власної оголеної незугарності. Збагнувши, нарешті, що трапилось, Міріам притулилася до дверей, що вели на терасу, й гірко заплакала. Лука заспокоював:
– Мамочко, не плач… Ми знайдемо злодіїв…
– Лука, хлопчику мій… Але ж викрадено все, що у нас було… Я не знаю, як ми житимемо далі…
– Я пообіцяв тобі, що знайдемо злодіїв, значить, знайдемо…
За годину вони стояли під дверима готвальдового помешкання й невідривно тиснули на ґудзичок дзвінка. Ніхто не відгукувався.
– Мамо, він казав нам, що йде зустрічати якусь поважну пані, тож почекаємо до вечора…
Увечері Готвальд не з’явився також, і наступного дня, зранку, діждавшись його під зачиненими дверима помешкання, Міріам розпачливо розповідала про все, що трапилось:
– Готвальде, як же ми будемо далі жити?! Адже забрали все, що у нас було!!!
– Не панікуй, все буде гаразд, – він був напрочуд спокійним, втім, як і належить бути справжньому чоловікові у скрутній ситуації… – У міліцію заявили?
– Ні, я не здогадалася, розгубилася, – розпач Міріам зростав. – Звісно, треба заявити…
– Пізно вже… Ви власноруч знищили відбитки злочинців, не зробивши цього відразу… Не треба було прибирати… Не треба було нічого чіпати… Міріам, я тобі дивуюся… Ти сама у всьому винна…
– Але ж, Готвальде!!! Такого не траплялося зі мною ніколи у житті!!!
– Все що завгодно одного разу трапляється!!! – він чомусь сердився. – Я розумію, що тобі боляче переживати втрату, але життя йде далі… Ти плідно працюєш, і я впевнений, незабаром з’являться на світ нові полотна, не менш вартісні за попередні…
– Готвальде!!! Справа не у вартісності всього, що зникло!!! Ці речі були дорогими мені!!! Це все одно, що хтось несподівано відтяв кавалок серця…
– Ти значно перебільшуєш значимість втрати… Облиш… Починай нову роботу, а я клопотатиму про те, аби якнайшвидше влаштувати тобі наступний вернісаж… Покупець на твої картини завжди знайдеться…
Міріам пішла… Аби заглушити біль, наполегливо взялася до роботи. Праця відволікала від думок. Проте дивне відчуття, якому не могла дати пояснення, не покидало її ні на мить.
– Щось тут не так… – та не могла збагнути що…
В’їдливий хробачок настирно точив свідомість… Приповзав зазвичай уночі, коли до ранку не могла заснути, копирсаючись у пам’яті і пригадуючи кожен день, проведений з Готвальдом… Особливо зворушливою була та остання ніч, коли ніс її, хмільну й щасливу, до себе додому… «…Цього разу ніхто не сваритиме тебе по поверненню…» Чому ж він так охолов до неї опісля? Щось не складалося докупи… Пусте… Не треба про це думати… Все налагодиться… Робота – ось що рятує від зайвих роздумів… І ледь вставало сонечко, Міріам була вже на ногах… Мольберт вдячно глипав на неї свіжим квадратом полотна…
Готвальд заходив рідше, зсилаючись на заклопотаність, а згодом і зовсім зник… Вогник у її очах згас, і єдине створіння, яке розуміло її глибинно і щиро – це був маленький Лука… Вона не відходила від мольберта, а він вився поруч, намагаючись стати корисним і даючи поради:
