Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Я вже хотів заклинити за собою двері хижки, коли вздрів на своїй постелі розстелену накидку, схожу на реверенду. Вона була сплетена з чорної вовни, рукави й комір оперізувала біла вишивка. Не інакше, як направа брата-мистця Неофіта. Але чому її поклали мені на очи? «Та се ж дарунок!» – здогадався я і одягнув той наряд поверх сорочки. Шовкова м'якість обняла мене теплом.
На горі я став на слід. За ним відтворив картину. Відстоювалися тут дві панцерні самохідки, а в них до двох десятків вояків і цивільних. Залягли, курили, пили, чекали ночі. А тоді, коли ченці розійшлися по келіях, закидали їх бомбами. Тих, що вихоплювалися з вогню, сікли з автоматів. Допили самогонку і сіли в танкетки. Так було...
Я пустився слідом, легкий і злий, як молодий вовк. Гори хиталися піді мною, дерева розступалися. Трава шептала те, що я хотів чути. Трава ніколи мене не дурила. Чотири рвані рубці на землі, як чотири змії, вивели до ріки. Один панцерник стояв на протилежному березі, другий застряв посеред русла. Голі солдати вимощували перед ним валунами дорогу. Під вільхами, коло чорного жука-авто, сиділи за гостиною начальники.
Я вистрелив у плетену корчагу – і вино бризнуло на обрус, на їх сорочки, на перепуджені писки. Хтось щось рявкнув, і всі позаскакували в машини, хто в яку.
Я стріляв не цілячи, від стегна, і кулі били по броні, ляскали й плющилися. Бронемашина на тому березі розвернулася, я відчув, як мене беруть на приціли. Та перш ніж ударив кульовий град, я скотився на зарінок і вистрелив із-за каменя, затим із-за дерева. І камінь розлетівся на крупу, дерево задрижало від кулеметного бою. А я вже в'юнився ужем під берегом і стьобав їх броню збоку. Я знав, що не поцілю в живе, та й не хотів того. Не смерти їх я жадав, а страху. Того страху, що гірший за смерть.
«Со страхом Божим приступіте!» – навісно волав я на повні груди і давав їм свинцеве причастя.
Коли здимів послідній патрон, я відкинув гвера в ріку і водою обійшов їх довкола. Став на стрімчак, підняв найбільшу брилу і впустив на чорне авто. Дах скреготнув і ввігнувся, бризнуло навсібіч скло. Криком вони глушили одне одного, щось командували воякам. А я вже метав другий камінь, третій, четвертий... Жбуряв доти, доки не пересікло мене гарячим батогом – і я впав під ноги напасникам.
На світі немає речей, заради яких варто вмерти. Зате багато, заради яких варто жити. Не воюй силою. Будь-яка сила викликає опір. Якби хтось із нас не поступався, рід людський давно згинув би. Коли ми не відповідаємо злом на зло, тоді зло захлинається. Якщо відповідаємо, то дістаємо наступний удар зла, і так без кінця.
Солодкий мій читальнику, снуючи сю сповідь, я волію не загострювати, а притуплювати перо, аби не бентежити хмурими зайвинами твоєї душі. І в подальшому розділі, тримаючись чину правди, я вестиму свій опис ще більш пощадливо. Бо той страшний досвід, якого я зачерпнув, не потрібен нікому. Нащо воскрешати жахи для когось, коли я й сам хотів би їх забути.
... Забуванню навчав мене камчадал Тику, юний дідо із заячою губою, в якого я перебував тижневий буран. Під ревище вітру за чумом він возив по моєму голому тілу опецькуватою свічкою з моржового жиру. Примушував вертатися в болючі спомини і вухом прислухався, як тривожно колобродить моя кров, як тенькає серце. Раз у раз гарячий лій скапував мені на тім'я, на шию, на зап'ястя, на коліна і щиколотки. Я стирав пекучі патьоки – і стиралися, вивітрювалися з роз'ятреної пам'яти пекучі гадки. Вітер, що немилосердно шарпав шкіряну хижу, був мені тоді за лагідну колисанку.
Та все ж я дещо згадую... Згадую залізну підлогу ужгородської тюрми, що провоняла сечею і засохлою кров'ю. Згадую чорні лайки, від яких гнив воздух. Згадую свою змордовану твар у дзеркалі їх чобіт. Чоботи мінялися вночі і вдень, але гупали однаково нещадно й глухо в голову, в лице, в пах. Я скулювався, як слимак, і терпів, і навіть тішився, бо міг лежати. Та лежати довго не давали, тягли на «вистойку»: на одній нозі, світло в очі, голову свердлили безнастанні випитування: чому не зізнаюся, чому не видаю спільників, провідників, чому не жалію свого молодого життя?
А я жалів лише про одне – що не обрізав перед сим бороду й волосся, за яке їм тепер було вигідно тягати. І їх жалів, нерозумних та нещасних у своїй демонській потузі. Одного слідчого хапала в тих пліснявих льохах астма, у другого, зовсім молоденького, зароджувалася в руках подагра. Я їм сказав про се і сказав, як лікуватися. Вони вирячилися з подиву, але били мене по тому вже не так радо. І на тому спасибі...
Згадую, що хотіли мені дати розстріл, та завадила якась рузвельтівська нота, що боронила вбивати в'язнів совісти. Обійшлися двадцятьма п'ятьма роками каторги...
Згадую розпарений від тіл вагон, що котив сніжними лісами Росії, і як висохлі люди лизали іній з дощок. І молилися пошепки, аби не заважати вуркам, що біснувалися коло карт. І як один з них, одноокий, посунувся до старого священика і став здирати з нього кожух, а під ним у того була лише брудна білизна. І я підняв своє вимучене тіло і перстом (а він у мене був залізним) штрикнув вуркагана в те місце, де вузлуються нерви – і той зів'яв і розпластався. Нараз скочили инші, і я встиг п'ястуком оглушити ще котрогось, та ніж другого зупинив мене. З ножем може змагатися лише вогонь. І я, стікаючи кров'ю, видер шмат реверенди і підпалив його, простягнув до гнилого солом'яного помосту. І вуркагани відступили. А на станції мене потягли до шпиталю...
Згадую хитку іржаву баржу з тисячею проваджених на Колиму. Як нас ударяло в холодні борти, жбурляло одне на одного, вивертало і так порожні кишки. Як одної ночі посудина продірявила об підводну скалу черево і трюм залило на три метри. Люди борсалися, дряпалися залізними стінами, зсувалися, топили одне одного. Від сього баржу хилило ще більше, ось-ось мала зачерпнути морської води. Бувалий конвой прийняв рішення – відкрити всі люки. А надворі під 50 градусів. Вода в баржі замерзала на очах, а в ній і знесилені люди. Тоді все втихомирилося, судно вирівнялося. Днище трюму нагадувало жовтуватий холодець, у якому замість свинячих ніжок загусли людські тіла. Мене й тут порятувала монаша реверенда. Я розпустив її на паси і прив'язав себе до якогось гака. Так і провисів, доки вода не замерзла під ногами.
На лебедино білий колимський сніг висіло кілька десятків живих. Хтось спересердя плюнув на баржу – і залізо лунко дзенькнуло. Такі тут лютилися морози. Ми гадали, що пекло позаду, а воно лише починалося.
В дорозі мене наздогнав додатковий строк – ще десять років за спробу спалити державне майно. Хоча куди було ще добавляти. У бабиному светрі і з онучею на голові перейшов я двотижневий піший етап. В людей відвалювалися обморожені носи, чорніли пальці на руках і ногах. Я ж свої ноги і руки обв'язав вовняними клаптями від реверенди. Монахи й з того світу помагали мені.
(«Воскресає» духом той, хто раніше вмирає для тіла.)
На ночівлі при якутському улусі я підманив пса. Ми розірвали його руками (в Чорному лісі я навчився нігтем пороти шкури), м'ясо з'їли, а жир я розділив, аби кождий змащував відкрите лице. Проте голодні зеки тут же ковтали свою частку. А я мастив, і вберігся. Дійшла до зони ледве половина. Не люди, а обмерзлі костомахи в руб'ї.
Другого дня нас погнали в забій – заробляти хлібну пайку. То був глибокий розріз у землі, величезна яма. По краях стояв конвой із псами. Мумії з олов'яними очима і вицвілим від руди волоссям ледве сунули тачки. Надворі вже споночіло, сліпі коні, що крутили ворот, іржали, просилися в стійло, а люди покірно колупали смертельну породу. Вони просували голови в дротяні ярма і тягли вагонетки.
Старий інженер-зек усе мені роз'яснив. То була уранова шахта для смертників, для тих, хто обдурив смерть дорогою сюди. Тепер мені пропонували зустріти її тут за кілька тижнів чи місяців із кайлом у руках.
Мене се розсмішило. Я так голосно сміявся, що подумали – сплив розумом. Хоча се нікого тут не дивувало. Але голосний сміх на вахті – то серйозне порушення режиму. Мене позбавили денної пайки. Я ліг голодним, зате вільним. Тої ж першої ночі я постановив собі, що в шахту не ступлю ніколи. Там, у лісі, навіть звірі не лізли в мої пастки добровільно. А сі хочуть загнати в гробову яму мою безсмертну душу! За дарабець глевкого хліба, без якого я обходився роки!
