Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Мастями з лишайників, ведмежої жовчі і рудних шкрябанок я вилікував застарілу екзему начальнику режиму, тому мав право на помірні вольності. Недалеко від нашої зони стояла бійня, що постачала Магадан. М'ясо для командної верхівки, кістки – для сторожових собак. Я попросив, аби кров, яку спускали на землю, зливали в бідон. Яка се була для нас підживка! Цинготні нещасники смакували кров'ю щодня, і їх обличчя, задубілі й поплямовані пелагрою, одживали, набирали барви кедрової кори. Зеки, що ходили за бідонами, потихеньку тягнули й кістки. Ми перетирали їх камінням і підсипали в «тайгові борщі». Від сього не був у програші й начальник. Без усяких зусиль скоротилася смертність, зріс видобуток. Золото рікою текло в «закрома Родіни». (Овва, я й донині не знаю, що се таке.)
Хоч би що там, а підневільна праця була нестерпною. Паралізувала волю. Мої очі заздро хапалися за низьке хмаровиння, що вільно пливло собі над убогими сопками. Людина, як і звір, народжується вільною, з потребою простору, з прагненням жити по своєму. Тут сього позбавляли, нищили людське в людині.
Краще милуватися птахами, ніж сидіти й мріяти про крила. Хто знає, чого чекає, і вміє чекати, до того все приходить вчасно. Бо немає більшої влади, ніж твоє серце. Себто влада над собою.
В череді моїх днів не перестаю дивуватися ув'язаній змінності подій, їх ланцюговому зв'язку. Але треба мати проникливий хист се відслідковувати. Коли хочеш щось збагнути, щось поміняти, пильніше перебирай вервицю свого тривання. І збагнеш: усе, що тебе оточує, вийшло з тебе. Поважний Джеордже любив промовляти: «Те, що вбиває, те й лікує».
У книзі Стендаля, яку мені дав тоді підпилий майор, я вичитав рядки, що запліднили мій затаєний намір: «Тюремник менше думає про свої ключі, ніж арештант про свої ґрати». Се закріпило мене в думці, що у всьому – перст долі. А талан і невдача змінні, не залишаються вічними. І я тій зміні мушу помогти.
Тільки-но заполярне сонце зависало в блідих ночах, вибухала мовчазна колимська весна. Без шуму дощів і без гомону птаства. Модрини одягали смарагдові сарафани і підступали одна до одної, ховали звірів. Обважніло крехтали п'ятсотлітні тополі. Зеки сушили на куриво молодий березовий лист і заварювали окропом корінь дикої смородини. А я готувався в дорогу. Припас брезентовий плащ, м'які чоботи, ніж, шило, голку, бритву, мішок зі шлеями і геологічний молоток.
Ріки не раз мене спасали, я й тут мав надію на ріку. У єдиний вихідний день нас виводили на заготівлю дров. Кожного разу я стягував на собі і приховував у норі під берегом свої припаси. Коли настала зручна нагода, я з «сидором» за плечима тихо сповз у колючу воду. І тихо вплив у гущавінь другого берега, «зелений прокурор» – ліс прийняв мене в свої обійми.
Погоню за собою вчув другого дня. До неї я теж підготувався. Слідів для людського ока не лишав, зате муштровані пси свою службу знали. Та їх я боявся найменше. Псів збивав з пантелику крутим зіллям. А якщо котрийсь і підходив до вирви, в якій я заліг, показував йому ощипок бритви між пальцями – споконвічний зеківський прийом. Розумна тварина гарчала і задкувала. Коли ж навісніла й далі, я вгамовував її одним кидком ножа з олов'яним руків'ям. І пригрібав хвоєю. Погоня крутилася, збивалася зі сліду і захлиналася.
Мені не хибіли карти, їх я впечатав собі в голову з тривалих розпитів зеків-старожилів Колими. Мені не потрібен був компас та инші дурнички. За звіздами, деревами і льотом птиць я легко вгадував сторони світу. Вночі ж клав на воду листок із голкою, се теж надійно показувало напрямок. Висоту гори «відміряла» мені волосина, прикладена до кінчика носа.
Я йшов майже напорожнє. Дуже важливо в дальніх переходах, та ще втікачеві, не обтяжувати себе зайвим грамом. І руки в ходьбі мають бути вільними. Тоді вони зігріваються, як і ноги, і ти пройдеш значно більше. Ще важніше тримати ритм, вирівнювати роботу серця з напругою ніг. Не можна відпочивати на голій землі, бо вмить виссе з тіла тепло. Я ночував на обтягнутих лишайником валунах, підклавши суху траву. Лежав лише на спині.
Простував я в'ючними кінними доріжками, оленячими тропами, які оминали яруги й буреломи. Досвід хащовика справно служив мені тепер. Ріденька заполярна тайга похмуріша за карпатський ліс, зате не бідніша. Я легко добував бурундуків, мишей-полівок, кедрівок, білок, зайців. Ліпив з розтертого оленячого моху коржі. Грибів і ягід зокола була тьма-тьмуща.
Коли я відміряв ногами безпечний відтинок дикого простору, наважився заглянути в ненецьке селище. Підстригся, поголився, і ненці прийняли мене за геолога. Я легко виміняв прихоплені самородки на продукти і речі, які могли мені згодитися. А тоді закоренився в тайгову глушину. Знайшов старий барліг і зажив звичним привільним життям лісовика. Я добре знав, що з Колими нікуди не втечеш без справних документів. Дорога на материк або літаком, або пароплавом – через сито патрулів і червонопогонників. Та я нікуди й не поривався звідси. Просто дихав волею, розкішшю самотности. Вбирав у себе призабуту музику лісу. Душа моя знову була на місці. Нерви знаходили спокій. Верталися дитинні сновидіння і прості, як сама земля, думки й почуття. Новою силою наливалося тіло.
Я не згадував, як инші зеки, колишнє життя. Не ділив його на минуле й теперішнє. На ліпше й гірше. Воно в мене одне і цільне, раз дане Богом і надихане Ним у радощах і юдолі.
Я хотів тут прожити все життя, а коли прийде урочний час, – тихо спочити в земляній ямі. Як блаженний Лавр. Тепер я ще більше розумів сенс його втечі від миру. Та світ не відпускав мене. Багрянець за лічені дні запалив листя. Модрини посипали іржаву хвою, і за ними оголилися зубасті скали. Враз розпластав зелені віти сланник, пригорнувся до землі. Риба очманіло ринула вниз за течією. А з блідого неба на неприязну голизну сипонув сніг.
Дуже скоро з гіркою ясністю я збагнув, що без зброєвого полювання і теплого житла я не перетягну безконечну колимську зиму. («Колима ти, Колима, чудная планета, дев'ять месяцев зіма, остальное лєто»). І подався шукати зимівлю.
Прихистив мене у своєму чумі самотній камчадал Тику, їхній ворожбит. Ми з ним били тюленів, вичиняли шкури, стругали панти і лікували по ближніх становищах людей. Тику обкурював і шептав, а я після того підступав з ліками, які готував з підручного матеріалу. Тику любив слухати мою гру на вівчарській дримбі – єдине, що я мав тут з вітцівського краю. А мене він навчив різьбити по кості.
Яке се було благодатне заняття тривкими полярними вечорами! Воно вливало в серце солодкий спокій. А на матових висічках нехитрого костяного узору спочивало око. За шкурами чуму трубіли олені, скімлили спросоння собаки і водно зливалося безмежжя тиші і мороку.
І надходили ночі з лілово-малахітовим сяєвом. Його пучечки сіялися в морозяній імлі і викрешували таємниче гудіння. Видавалося, що то небесні янголи грають на осяйних гуслях.
Я прислухався до строю заклинань знахаря, придивлявся до його здригань над болящими, та нічого в них не бачив вартісного для себе. Зате поклав увагу на обкурювання. Тику кадив зіллям і сушеним мускусом кабарги, і хворий притьма засинав. Тоді знатник виходив з чума і розмовляв з його душею, що в час сну мандрувала поблизу. Він погладжував якусь невидиму тінь ханя, умовляв її, припрошував, а бувало, що й погойкував на неї. Душа верталася – і хворий прокидався.
Не знаю, що діяло тут більше – голосні навіювання чи снодійний трунок? І не знаю, як пояснити його науку забування, та вона справді пішла мені на хосен. І пускати кров худобі Тику вмів блискуче. Сей помічний засіб ми потім спробували й на людях. А ще він мене навчив беззастережно довіряти їздовим собакам – «найрозумнішим і найвірнішим братам тундри», як він казав.
І безсловесну молитву серця я в нього перейняв, послуговуюся нею й донині. Стаєш обличям до сонця чи місяця. Піднімаючи руки до неба, просиш собі спокою і душевної кріпости. Набираєш повні груди воздуху і затримуєш подих. Кладеш руки на груди і злегка натискаєш, видихаючи. Так слід чинити бодай тричі. І сердечні болі вас оминуть.
