Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗

— Його наречена, — відповіла вона, анітрохи не знітившись.

— Я б не проти трохи відпочити, — сказав я.

— Не зрозумів. Це що, проститутка? — перепитав у дівчини Славко.

— Ну, ти скажеш! По–перше, на проститутку у мене нема грошей, — заступився я за дівчину. — До речі, на війні нам заборгували… Там, у лісі, як виявилося, ми свою дурість вивітрювали задарма…

— Не перебільшуй і більше не пий. Зараз тобі треба виспатися, а завтра поговоримо. Спати будеш тут, — командував Славко. — Крісла розкладаються, постіль — у кріслах. Душ — по коридору наліво, там же й туалет. Завтра підйом рівно о шостій. А ти — геть звідси! — звернувся він до дівчини.

— Її звати Іра, — сказав я.

— Ну і що?

— Куди ж вона піде?

— Звідки прийшла.

— Тоді і я піду.

— Ну, тоді ми вас обох розстріляємо як зрадників, — кинув Славко і, щось буркочучи собі під ніс, вийшов.

— Не бійся, то він лише з вигляду такий грубіян, а в душі — дитина, — заспокоїв я дівчину. — Він мій двоюрідний брат, і він тут найголовніший.

— Скажи, а коли все це закінчиться?

— Що, наприклад?

— Ну, наприклад, війна.

— Не знаю. Може, завтра. А може, й ніколи.

— Так усі кажуть, — розчаровано зітхнула дівчина.

У розкладних кріслах я і справді знайшов одіяла, підодіяльники, наволочки, простирадла і два махрових рушники.

— Може, потреш мені спинку? — запропонував я Ірі, простягаючи одного з рушників.

Вона мовчки взяла його, але в душовій я її так і не дочекався. Вона зайшла після мене, а коли вернулася, я вже не чув.

Враховуючи кількість випитого та всі катавасії дня попереднього, я проспав майже півдоби. Мучила спрага… Кімнату наповнювало ніжне сяйво, що його може подарувати лише сонце. Я лежав з відкритими очима і не міг зрозуміти, звідки воно тут взялося. Видно, подавалося в бункер знадвору через спеціальну систему дзеркал. У кімнаті досить свіжо, майже прохолодно, і було приємно відчувати своє тіло на чистому, до хрускоту накрохмаленому простирадлі… Пляшка «Боржомі» на тумбочці, здається, вчора її тут не було. Грузини — запеклі союзники!.. Перші ковтки, наче заливання вогню: шипіння і пара вухами…

— Ш–ш–ш! Го–огх–х–х!

Цієї миті я згадав про дівчину, а наступної почув тихе шурхотіння з протилежного кутка кімнати. А звідкись зверху, як і ввечері, знову долинали часті глухі удари, і я навіть подумав, чи то, бува, не вибухи?

— Привіт! Сонька–дрімка… Подивися, у мене з вух пара не йде?

— Це ти сам сонько–дрімко!.. Я вже тобі за пивом ходила, але твій брат дозволив мені взяти тільки «Боржомі».

— Так то ти принесла? А я думаю…

— А то хто ж?

— Чому ж мене не розбудила?

— Твій брат сказав не будити.

Я зробив іще ковток і заплющив очі. «Іди до мене», — сказав я, а може, лише подумав? Але ніхто не прийшов… І я лежав із заплющеними очима і думав про Славка. Він ще дитиною знав, що стане генералом, а я ж до цих пір лише виконую його накази… Бунтую, спотикаюся і знову вертаюся, звідки прийшов, і нічого не доводжу до кінця.

— Ти закінчиш у рові з пляшкою недопитої самогонки, — колись пророкувала мені Оксана.

Але ж це ще далеко не найгірше, і часом така думка мені навіть подобалася — чекати кінця десь у рові з недопитою пляшкою. Я навіть починав звикати до думки, що справді так воно і буде… А може, від того і всі мої проблеми, що мене завжди занадто обходило, що про мене думають і що пророкують мені інші, а тим паче близькі мені люди? І все ж Оксана дещо перебільшувала мою пропащість. Може, через те, що дуже вже хотіла стати моєю рятівницею. Хоча я навряд чи заслуговував на таку самопожертву. І від цієї думки мені чомусь і раніше, і тепер ставало легше.

— А що, пива серйозно нема? — запитав я в дівчини.

Вона підвелася, підійшла і стала поруч з моїм кріслом.

— Якщо хочете, я піду ще раз.

— Ні, не треба, я сам… Тільки де мої бойові штани?

— Бойові? — засміялася дівчина.

— Ну, а які ж іще?..

Я вже встиг її трохи краще роздивитися. Звичайно, не супермодель із довоєнного «Леля», але й на дешеву шлюху з бару також не схожа.

— Ви мені когось нагадуєте, — сказала дівчина, начеб прочитавши мої думки.

— І кого?

— Людину, яка звечора перепила.

— Вибач, може, я занадто міцно спав?.. — Коли я це сказав, двері розчинилися і до кімнати рвучкою ходою зайшов Славко.

Вигляд мав досить стурбований, але збуджений, а враховуючи, що він був у тих самих чоботях і галіфе з підтяжками поверх теніски, у мене склалося враження, що брат узагалі не спав. Слідом дріботів дядько Гнат.

— Так, через п’ятнадцять хвилин — сніданок… Ні, через десять, щоб усе тут було складено і ви були нагорі, дядько проведе, — кинув на ходу Славко і зник у довгому коридорі за боковими дверима.

…Увечері ми з Ірою знову сиділи в «Ольвії». Але вже не на терасі, а в глибині залу, на балконі. Я сів так, аби бачити обидва входи, а в куприк мене муляло дуло браунінга 35–го калібру. Один зі Славкових хлопців з вечірньою газетою в кишені піджака, що посмоктував червоне сухе при вході на балкон, начебто прикривав мене зліва, а ще двоє мали залишатися внизу, але там було надто людно, аби я міг їх бачити.

— Єдине, чого ми доб’ємося, — це того, що я знову нап’юся, — сказав я Славкові, ще коли снідали і він уводив мене в курс справи.

— Що ж, візьми і всіх здивуй, і не напийся, — буркнув він, мої судження його мало цікавили. — А ти, наречена, дивися хоч сьогодні вже не проґав Косого! І переодягнися у щось більш яскраве, може, якесь міні? Бо так ти й справді мало схожа на проститутку…

Те, що Славко мені вчора Іру підсунув як замануху, я зрозумів ще за сніданком, але за таке ображатися на нього було б гріх. Сам винен. А тепер дівчина знову сиділа біля мене у яскраво–червоному платті з декольте на всю спину й у чорних рукавичках, з яскраво наквацьованими губками й смалила цигарку за цигаркою. Звичайно, проститутка. Хто б і сумнівався?.. А я її сутенер, хто ж іще?

Я поволі п’янів і відчував, що знову нікого не здивую. Та я і не збирався нікого дивувати. Дивлячись на Іру, єдине, про що шкодував, — що так бездарно вчора заснув. Ще зранку я це списував на втому попередніх днів, а тепер думаю: хто його знає, що вона там могла мені підсипати?.. Знадвору знову почулися глухі удари, і я знову подумав, що це вибухи. Та це і були вибухи. Дядько Гнат зранку зізнався, що пуцьвірінки десь за Манюками прорвали фронт. Одразу, як ми поїхали, вони й прорвали. Правда, їх одразу ж і зупинили, й погнали назад, ще далі за той ліс.

— Вона мала те, чого не мав він, — молодість та красу, він мав те, чого не мала вона, — гроші. Багато–багато–багато грошей… — хрипів із лазерного диска Зорик Безкоровайний, останній хіт на одвічний мотив.

— То не про нас, — сказав я. — У мене нема багато–багато грошей.

Іра посміхнулась, припалюючи чергову цигарку.

— Скажи, як давно ти працюєш на Славка?

— Це не тема для обговорення. Тим більше, що я працюю завжди лише на себе, — відповіла вона й показала цигаркою у напрямку дверей.

На цьому куплений мною кавалок тексту закінчувався.

наодинці з містером шоном

Коли я все це прочитав, а окремі місця перечитав ще й уголос, особливо те, де ті ненормальні поперли в атаку, а також розмову з дівкою, то надовго задумався, що мені з цим усім робити. Чи знайти Сеня й докупити решту, якщо, звичайно, у нього ще є та решта?.. А чи просто викинути з голови? Чи, може, показати Джонові?

Під час мого читання вголос Шон якраз виліз зі своєї схованки під ванною і почав тертися головою і хвостом об моє коліно. А може, він думав, що це я читаю йому? Давно вже помічено, що коти люблять, коли з ними розмовляють. Хоча таке враження, що вони і не слухають.

Шон був ще молодим котом, усього лиш рік, відомої шотландської породи капловухих. Якщо Інка каже правду, то кошенята цієї породи коштують якусь офігенну суму… Містер Шон, як його одразу ж нарік Джон–молодший, а ми ще називали Шоні або Шоніком, а Інка — навіть Шонусіком, мав ніжного попелясто–жовтого відтінку шерсть, великі, кольору перезрілої аличі очі, непропорційно велику голову й маленькі, наче обрізані по краях, вуха. Але перший тиждень, як він у нас з’явився, ми його майже не бачили, Джон–молодший шукав його по всіх кімнатах, але безуспішно. Бо тоді ми ще не знали його улюбленої схованки під ванною, з якої він вилазив лише по ночах пошкрябатися у пісочку й схавати те, що ми йому залишали.