Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Унікальний шанс бути депортованими через півроку ще і з Норвегії, – Люсю виводив із рівноваги один лише вигляд чоловіка. – Не будемо будувати повітряних палаців, а просто чекатимемо.
– Чекатимемо! – Микола по-театральному заламував руки та куйовдив волосся. – Як мене дістало це слово.
– У нас немає альтернативи. Ти йдеш гуляти? – обірвала одну тему й втулила чоловікові іншу навзамін.
Омріяний тисячами біженців райський Вісулахті розформували, й сталося це протягом двох днів. Бабенків перевезли до сусіднього притулку, де їх радо зустріли знайомі. Людочка й Микола, як і решта колишніх мешканців Візулахті – елітного біженського табору, почувалися не надто щасливими. Авжеж, поступитися таким побутом заради занедбаного гуртожитку. Кімната, яку отримали Бабенки, була більш-менш придатна до життя завдяки своїй майже цнотливій чистоті. Скоріш за все, тут до них ніхто не жив. По сусідству оселили ялтинців, тих, що не хотіли, аби їх вважали українцями після проголошення Україною незалежності. Люся почула через прочинені двері вереск примхливої кримчанки, яка кликала на допомогу. Стрімголов кинулася на крики. Уродженка перлини кримського півострова тупцювала посеред кімнати вся у сльозах і шмарклях. Надане їм помешкання нагадувало стайню, де донедавна перебувало поголів’я великої й малої рогатої худоби. Сюрреалістичну картинку робило ще більш жахливою модне вбрання теперішніх хазяїв, які стовбичили посеред смердючого бомжівника. З розірваних сірих напірників подушок, що стояли на ліжку (саме стояли, а не лежали) стирчали шматки брудного жовтого поролону. Кучері обдертих шпалер кокетливо звисали зі стін, густо обліплених цятками посірілої пожованої гумки. Зі стелі гадюкою вився чорний мотузок із надщербленим плафоном, у якому не було лампи. Посеред кімнати лінолеум щербато посміхався великим, напханим грязюкою розтином. Ліжко мало лише три ноги, замість четвертої – стос старих часописів. Кімнату заповнював стійкий запах невипраних шкарпеток, одну з яких кримчанка зняла з підвіконня піднятим із підлоги патичком й жбурнула за двері балкона…
– Ні, в нас таки нічогенько, – схвалив свою кімнату Коля, коли повернувся з оглядової екскурсії.
Людочка відрядила його з малою надвір, а сама, засукавши рукави, взялася за створення нового сімейного затишку, попередньо з болем у серці уявивши, як те саме будуть робити сусіди й скільки часу у них піде на доведення до тями по-звірячому вбитого дармового житла.
Життя у «Варсавуорі» відзначалося хаотичністю, абсолютною безплановістю та вічним броунівським рухом. У велелюдному готелі не можна було усамітнитися, аби в тиші подумати, по-медитувати чи бодай почухати зад. Нескінченні галасливі розмови транслювалися різними мовами по коридорах, просочувалися крізь щілини дверей і потрапляли до помешкання української родини, а відтак – до їхніх слухових каналів. Микола затуляв вуха ватними затичками й цілісінькими днями сидів на широкому ліжку, дивлячись крізь вікно на мальовниче озеро. Люся звалила на себе все: господарчу чоловічу роботу й хатню жіночу. Закуповувати продукти, возити їх додому велосипедом, готувати обіди й вечері на спільній, далекій від ідеального стану кухні, забивати цвяхи, лагодити крани, прати-прасувати, вигулювати дитину й гратися з нею вдома, говорити по телефону з батьками (своїми й чоловіковими), ходити до бібліотеки, збирати інформацію, вчити фінську, спілкуватися з фінами, вимагати, просити, переконувати – усе це доводилося робити Люсі. Микола відтепер називав себе супервайзером і вживався у нову, вигідну для нього роль.
– Я усе знаю. А ти роби, що скажу, – пояснював суть супервайзерства й знову запихав у вуха вату.
Щотижня біженців у притулку ставало більше, вони множилися в геометричній прогресії, що було помітно неозброєним оком, – кімнати стали затісні. У тих, де півроку тому жирували по двоє, тепер було напхано під зав’язку. Індуси купчилися кланами по шість-сім осіб, їм не потрібні були ліжка, спали-бо покотом.
Самотні, не обтяжені родинами вихідці з Африки чи не щодня влаштовували показові війни. Через незнання геополітики континенту, фіни оселяли їх не з тими чорними. Наприклад, сомалійців із нещодавно самопроголошеними еритрейцями, а це все одно, що турків із вірменами. Або підселяли марокканців мусульманського віросповідання до католиків із Нігерії. Тоді в готелі лунали прокляття, що виголошувалися виключно ламаною англійською. Словесні баталії точилися, поки ворогуючим не надавали дивним чином віднайдених вільних кімнат. Під вечір було чути, як вранішні непримиренні вороги разом співають «Лет іт бі», випиваючи на брудершафт. Подібні скандали найчастіше мали суто декларативний характер, а театралізоване дійство проходило під гаслом: «Більше квадратних метрів на біженську душу».
Коли під Міккелі закинули чималу делегацію албанців із колишньої Югославії, у цій місцині здох спокій. До п’ятірки нарваних новачків приєдналися кілька старожилів різних національностей, але подібного менталітету та світосприйняття. Усі разом вони утворили звичайну банду, члени якої поводили себе вкрай нахабно. Ходили зграями, хизувалися справжніми пістолетами, бозна-де придбаними, голосно розмовляли, не звертаючи уваги на інших. Місцеві фіни сторонилися їх, бо на очах у міккельців ті крали прив’язані міцними ланцюгами велосипеди, що мирно чекали хазяїв на спеціальних велостоянках. Торік Люда залишала «мустанга» неприп’ятим. Тоді нікому й на думку не спадало викрадати безхитрісний засіб пересування. І от віднайшлися покидьки, що спаплюжили чесне ім’я іноземців-біженців. Зі спритністю піраній розбирали велосипед на запчастини й лавиною рухалися далі, нічого по собі не лишаючи.
Неподобства призвели до того, що законослухняні реф’юджі дедалі частіше ловили на собі гнівні погляди сивочолих фінських старців, оленеводів та алкоголіків, блакитнооких замріяних домогосподарок і їхніх вайлуватих чоловіків, які, почувши чужинську мову, безпідставно бентежилися, хапалися за кишені й, озираючись, мчали подалі від «бандитів із «Варсавуорі». Сама назва готелю відтепер викликала у місцевих ідіосинкразію. Людочка згадувала минулу зиму, коли, всміхаючись до фінів, отримувала у відповідь такі самі відкриті та щирі усмішки. Місцеві залюбки розпитували, звідки, чи подобається тобі тут, раділи за себе як за націю, яка допомагає бідним і стражденним. Тепер дедалі частіше іноземців зачіпали п’яні скінхеди, які відчували німу підтримку співгромадян. Нацики підходили впритул до біженця й, відчуваючи власну божественність, ставили недвозначні запитання, дмухаючи в обличчя переляканим людям сталим перегаром:
– Що ти тут робиш?
Фраза закарбувалася навіки у мозку мешканців «Варсавуорі», як, власне, й завчена напам’ять відповідь. На пароль реагували інстинктивно, як собака Павлова на лампочку, випалювали фінською, трохи заїкаючись:
– Я тут живу! – з гордістю, острахом, ненавистю.
Фінам було не до шмиги розбиратися, хто серед біженців гарна людина, а хто придурок, тому вони підводили всіх під одну риску. «Біженці – це біда нашого міста», – говорили на місцевих зборах й думу думали, як позбутися незваних гостей. А біженці, особливо вихідці з Африки, тим часом опановували нетрадиційні способи отримання громадянства – залицялися до суомолайненок, не перебираючи віком чи класичними канонами краси. Переважна більшість фінських жінок дітородного віку була позбавлена чоловічої ласки, як її уявляють собі ніжні особи. Фіни – народ суворий, до різних сюсі-пусі не звиклий. Сходилися, трахалися, одружувалися (чи навпаки: одружувалися, вступали у статеві стосунки), народжували дітей, пили безбожно, займалися важкою працею та глибоким неробством, депресували і, найголовніше, мало говорили. А гарячі африканці заливали дебелим фінкам такого, що ті, забувши про честь та гідність, про скандинавську гордість та чистоту крові, лазили до номерів коханих смаглявців через балкони готелю «Варсавуорі» просто без упину.
