Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Галасун і Купчик, орудуючи веслами, самовіддано рятували човен від, здавалося, неминучої загибелі. Незбагненний страх і передчуття біди стисли серця мореплавців. Місце було таке гибле, що обом кортіло швидше повернути назад, але кожному не хотілося першому висловити це бажання. Купчик пошукав очима Кацо і мало не зомлів. Він ще й ще протер очі, але нічого не міг второпати. Кацо ніби й не помічав гострих скелястих уламків. Ніби їх і не було. Ось пірнув собі отак у скелю, пронизав її і живісінький вискочив з іншого боку. Прошив пузом гострий риф і поплив далі… Що за нечиста сила?! Ач куди завів, перевертень імперіалістичний!
...У цей час Семирозум стояв на березі з радіотелефоном в руці. Набрав тризначний номер:
— Добродію Енц! Доповідайте. Про що вони говорять?
— Добродію Семирозум! Переважно висловлюються… розумієте, ці слова не піддаються перекладу. У нашому лексиконі нема відповідників.
— Ясно. А про Ельдорадо згадують?
— Т ак, вперемішку з нецензурними словами. І, здається, збираються повертати назад.
— Продовжуйте слухати їх. Чекайте мого виклику. — Семирозум набрав інший номер і мовив: — Комплекс маскувального поля? Алло! Алло!
— Так, слухаю вас, добродію Семирозум, — відгукнувся далекий голос.
— Яка обстановка? Доповідайте.
— В радіусі тридцяти кілометрів нема нічого, — ні суден, ні літаків.
На чолі у Семирозума виступили крапельки поту. Він глянув на бухту, де смикалося у човні двоє, на членів Комісії, які запитальними очима вп’ялися в нього, на пляж, густо всіяний ельдорадцями, як маковим зерном. Набрав у груди повітря і:
— Комплекс маскувального поля! Комплекс! Слухайте мене!
— Слухаю, добродію Семирозум.
— Воля Ради десятьох, воля всіх ельдорадців — вимкнути поле маскування!
— Вимикаємо!
Вогненними зміюками зблиснули в чистому небі блискавиці. Хтось ухопив ручищами довжелезний лист бляхи, миттю роздер його навпіл, підфутболив бляху кованим чоботом — затріщало, загриміло, загуркотіло і… стихло раптом. І встала над бухтою семицвітна веселка.
Мандрівники заклякли з роззявленими ротами, з веслами в руках. Озирнулися навколо — рифів, камінюччя як і не було. Чиста, прозора вода. Глибочінь.
— Ельдорадо! — заволав Галасун, глянувши на берег.
— Ельдорадо… — прошепотів Купчик і тут же вхопився за голову.
На дно човна з грюкотом посипалися золоті самородки. Човен прибило хвилею якраз під естакаду, з якої транспортери, що тяглися від збагачувальної фабрики, зсипали золото в море.
— До берега! До берега — хутчій! — долинула команда з натовпу, посилена мегафоном.
Тільки тепер Галасун отямився трохи. Але він ніяк не міг одірвати очей від натовпу, над яким біліли величезні транспаранти: “Палкий привіт відважним мореплавцям!”, “Ласкаво просимо на Ельдорадо!” Купчик підняв з дна човна величенький самородок:
— Золото! Золото, товаришу капітан!
— До берега! Просимо до берега! — знову повторив мегафон. — Хутчій! Хутчій!
До берега було метрів триста, можна було дійти і на веслах, але Галасун гарикнув:
— Завести мотор! Повний вперед! — Він, цілком природно, хотів пристати до землі обітованої з шиком. — Та викинь ти цю грудку. Мотор! Мотор!
Купчик сунув самородок в кишеню білих парусинових штанів і кинувся до мотора. Розперезався, намотав пасок на маховик, смикнув раз, вдруге, втретє…
...Радіотелефон настирливо загув.
— Семирозум слухає.
— Доповідає комплекс, доповідає комплекс! — скоромовкою посипалися слова. — 3 півночі наближається літальний апарат. Літальний апарат! Відстань — 20 кіло… 19 кілометрів. Накажете ввімкнути поле? Переходжу на прийом.
Семирозум завмер в нерішучості. Оце катавасія! Що за апарат? А ці… що ж вони порпаються так довго?
— Зачекайте! Чекайте мого розпорядження. Зрозуміли?
— Зрозумів. Відстань до апарата 18,5 кілометра…
— На весла! Сідай на весла! — наказав Галасун.
— Апарат типу вертоліт над колишнім космодромом! — доповіли Семирозуму з комплексу за п’ятнадцять хвилин.
Він витер носовичком лоба, глянув на човен. От-от пристане.
— Відновлюйте поле, — розпорядився Семирозум і сунув радіотелефон в кишеню.
Човен заскреготав днищем по самородках. Галасун поправив кашкета на голові, обійшов, тримаючись за поручні, будку і зіскочив на пісок. Слідом за ним зійшов на берег і юнга. З натовпу до них попростувало четверо — Семирозум, Геродотіус, Тау, Ізоль-Гол. Семирозум легенько вклонився мандрівникам, мовив:
— З благополучним прибуттям на острів Ельдорадо, вельмишановні добродії! Хорошого вам настрою!
— Галасун Пантелеймон Федорович, — дмучись, для поважності, відрекомендувався капітан.
З животом він почував себе певніше. Тепер йому якось бракувало потрібної ваги.
— Купчик Семен Михайлович, — визирнув з-за спини капітана юнга і поправив на плечі ремінець фотоапарата,
Галасун пом’явся і поліз в задню кишеню байкових штанів за паспортом, але в цю мить оркестр гримнув марш,
а з натовпу на прибулих посипалися квіти. Четверо ельдорадців плескали дружньо мореходів по плечах, тулилися лобами до їхніх лобів. Коли ажіотаж трохи влігся, Галасун досить суворим тоном запитав:
— Скажіть, хто у вас тут старший? Семирозум здвигнув плечима:
— Найстарший серед нас ось цей добродій.
Галасун недовірливо зміряв поглядом Тау. Семирозум перехопив той погляд і додав:
— Старший за віком. А всі ми — члени Комісії.
Останнє слово неприємно різонуло слух аргонавтів.
Купчик знову заховався за спину капітана, а в Панька Федоровича нервово затіпалася ліва щока — слово “комісія” завжди викликало в нього неприємні асоціації. Тепер він таки витяг з кишені потріпаний, просякнутий морською сіллю паспорт. Без документів з комісією не порозумієшся,
— Ось! Все в порядку. Безсрочний, прописка київська, постійна!
— Дуже добре, добродію, дуже добре, — відвів Семирозум руку з паспортом, — гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!
Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратиенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі — ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.
— Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно — жодної живої душі! І ця тиша… Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!
Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.
— Що? Нас чекають якісь формальності? Т ак, Стенлі?
— О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але… Вийдемо?
Ліліан здвигнула плечима — як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.
