Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Наче марево:
— Значить, оце так воно і є?
— Приблизно.
— А чому нікого немає? Де інші?
— Тут. Ти їх просто не бачиш: дуже темно.
— Як же темно, Господи, коли кругом таке світло?!
— Це не Світло, це Ніщо.
— Яка ж тоді Темрява, якщо це не Світло і не Темрява і я нічого не бачу?
— Тобі краще не знати. Та якщо хочеш, Я увімкну Світло. Ненадовго — щоб пересвідчитись.
— Я вірю Тобі!
— Я знаю...
Я весь час із кимось розмовляю в забутті, але ніяк не можу збагнути, з ким саме.
Коли шашіль точить дерево, воно стає схоже на халву, і я собі уявила, що вибілені сонцем старі сходи на дзвіницю зроблені з халви — не липкої, а такої, що розсипається і тане в роті. Небесна насолода. Аж душа піднімається вгору.
— Сестро Феодосіє, матінка Єфросинія кличе, віднесіть їй проскурки!
— Зараз-зараз...
Вона любила мене. За що саме — не знаю, але всі сестри казали, що матінка ставиться до мене якось особливо. От щастя: її немає в покоях, можна вийти і за хвірткою погрітися на низькій лавці. Якось пробувала крадькома посіяти тут насіння мальв і жоржин — ну, що трапилося по дорозі, як ходила додому, — та монастирські кури все вивернули. Мій маленький райський куточок так і залишився без квітів. Кіт уже тут — аякже — найтепліше місце двору! — цегляні стіни складу і пекарні виходять на південь, де завжди безвітряно. Напевне, це і є Божа благодать — ніжитися у променях. Спина впирається в нагріте віниччя біля стіни, а ноги з’їжджають у спориш. Поволі віддаюся теплу. У кота це виходить краще: він розпластався на стежці, наче мокра після прибирання ганчірка біля храму. Блаженний і бездумний.
— Рудий котяро, в тебе є душа?
У відповідь він розвертається на спину, підставляє волохатий животик і солодко примружує очі. Бом-м-бом-бом... Господи, пробач, прости за грішні думки, за те, що тікаю від служіння. Треба бігти на молитву. От тільки приберу волосся (його так ніжно гладило сонце, а може, Господь?) і накрию голову. По обіді в цьому куточку буде тінь, увечері темрява, а вночі тиша і страх. І так щоразу, а буває й гірше. Наприклад, ллє дощ, морозить або приходять усілякі зайди. Говорять: шукаю віру чи то Віру... І то так грайливо запитують, ніби шукають пригод у жіночому пансіоні, як той, що видавав себе за художника. Ця його цікавість, щоб потім насміятися. «Ловці тіл», — кажуть про таких сестри...
— Ти де була? Заходив хтось із твоєї рідні. Увечері не забудь прибрати в пекарні і вичистити форми...
Як повільно тече час. Ліниво і тихо. Мов та болотиста річка, яку видно з мурів. Нудна ідилія. Бог усіх любить, а я не можу. Його любити легше, ніж батьків. Що їм до твоєї душі — головне, щоб їжа на столі і було що вдягнути. А без мене їм менше витрат і є про що поговорити: що було з Оксаною, як буде з Феодосією. Черниця, Бог забрав дитину...
Я не прийшла сюди ховатись — я прийшла знайти, а вийшло, знову заблукала. Як у лісі. Хай краще всі думають, що мене й не було ніколи. Ненавиджу, зневажаю і плачу. Ну, не очі, а колодязі...
Так буде вічно — робота і молитви? Боже, для чого монастир, коли і тут життя не має змісту. Увечері розбила слоїк і поранила пальці. Кров нагадала, що іще живу. Поріз пече — хоч якась подія. Так от для чого існує самокатування! Щоб перебити пекельний біль усередині — і повернутись до життя. Гоїти рани. Кому треба таке вічне життя? Он у ряду вікон майнули чорні крила одягу. Ми тут мов демони в ув’язненні. Утікачі від світу, кожен із валізкою страхів і нещасть. Як розсердилась матінка, коли я запитала, хто її діти. А може, краще не боятись того світу — Бог є скрізь? За стінами світає (рожевіє край неба). Молитися? Завчені слова вже не дають полегшення. Нічого не відбувається. Любити близьких важче, ніж любити Бога. Від тих думок болить серце, не знаю куди йти, але не можу більше опиратись, ніби виганяє з цих стін тривожний і чужий запах. Для рідних і так більше немає Оксани, а сестри-монахині нехай думають, що мене й не було ніколи. Прийдуть інші Феодосії. Ліс — чудове місце для смерті, а ця хатинка — наче спеціально для мене, кращої домовини годі й шукати. Я довго думала, як саме це зробити? Вирішила випустити з себе кров. Щоб не нагадувала більше ніколи про життя. Хліб краще ламати або кусати, тіло Господнє — хліб, вино — кров Його... Я спробую себе з’їсти, хай усі думають, що я збожеволіла... Не лайте мене, будь ласка.
І знов я чую той голос: «...Але ж усі пам’ятають, що рано чи пізно дерева мають розквітнути?»
Іноді в нашому житті з’являються янголи.
У дитинстві я гадала, що янголів не існує, а потім вирішила, що янголи — це перевдягнені на честь свята чортенята. Тепер я думаю, що янголи — це особливі люди, яким Господь дав можливість деякий час побути янголами на Землі для того, щоб кого-небудь урятувати. Мені пощастило: я врешті зустріла свого янгола, він ждав мене біля під’їзду свого будинку і розплатився за таксі. Що було далі, ви знаєте. Через місяць мене виписали з лікарні, і я жила в очікуванні свого дива в Тетяни Леонідівни. Я не нудьгувала, читала Біблію, часто заходив Остап, веселив оповіданнями про подорожі та роботу на телебаченні, інколи ми гуляли в парку з його собакою Бірмою.
Я попросила Тетяну Леонідівну не повідомляти батьків. Спочатку вона не погоджувалася, переконувала, а потім махнула рукою і сказала, що, може, й справді так краще — приїдеш додому вже мамою, хай це буде сюрприз! Я не знала, що робитиму далі, думки роїлися, як бджоли у вулику, я не могла безкінечно випробовувати її милість і терпіння. Хто знає, коли Господь скасує її ангельські функції? Тож краще піти в слушну годину, залишивши добрі спогади.
Усе почалося після УЗД. Обличчя в лікарів були якісь перелякані, і я запитала, чи все гаразд, але вони промовчали і лише професійно усміхнулися. Потім прийшла Тетяна Леонідівна з похмурим виразом обличчя — ніколи не бачила її такою серйозною. Навіть коли на роботі щось не йде в лад, вона завжди добре тримає себе в руках і всміхається, а тут... «Віро, — сказала вона, — є важлива розмова. Не хвилюйся... Результати УЗД...» Так я дізналася, що має народитися хлопчик, але, чесно кажучи, в цьому я не сумнівалася ні на хвильку — інакше й бути не могло, інакше чого б це Бог затівав таку історію? Я назву його Ромкою, і це єдине правильне ім’я для мого «маленького бога», як його назвала, насміхаючись, матінка Єфросинія. До речі, я зовсім не маю на неї зла. Вона робила те, що мала робити, — це невтаємничені монастирське життя уявляють чимось свято-надзвичайним, але воно і не таке брутальне, як іноді дехто про нього розповідає. Я погостювала трохи у Бога — от і добре, от і досить... «Але, дівчинко моя, це ще не все. Розумієш, у твого Ромки, якщо ти все-таки вирішиш народжувати — ти тільки не хвилюйся, лікар сказав, що в ногах по коліно і в руках по лікті кістки дуже м’які. Хребет міцний, а от кістки... І дати гарантію, що дитина ходитиме і буде психічно нормальна, як би це правильно сказати при здоровому глузді, вони не можуть. Віро, ти маєш вирішити сьогодні чи найпізніше завтра, чи народжуватимеш таку дитину!» Моє серце калатало, але щось таке я і передбачала — не дарма ж у сні по білій траві назустріч мені йшла Валя, ялинка-птах, і дзвінко кричала: «Ага!», помахуючи руками-крилами. «Зваж, Віро, на головне — шанси залишитися живою під час пологів у тебе в кращому разі п’ятдесят на п’ятдесят», — додала Тетяна Леонідівна. Але я не вагалася жодної миті. «Я народжуватиму, чим би це для мене не закінчилося! Я впевнена, що все буде гаразд. А потім я поїду додому, подзвоню у двері і скажу: «Здрастуй, мамо, ми повернулися. Я і Ромка, твій онук!» Час завмер. Я дивилася на красиве обличчя Тетяни Леонідівни ніби цілу вічність, хоча пауза тривала не більше півхвилини. Вона взяла мене за руку, і я відчула, як тіло мого янгола тремтить, наче на вітру.
... Мені пахло усім. Усім одразу: і серпневими яблуками, і біло-синім металом автобуса, і криваво-темно-червоною бензиновою сумішшю смерті, і придорожнім пилом та сірим розпеченим на сонці асфальтом, і рожевим ефіром операційної, і воском свічок, і вогкістю келії, і лампадним маслом, і київським потягом, і зубною пастою, і карпатською бринзою з полонини. Мені пахло всім моїм життям, а тіло роздирав нелюдський біль. Пологи тривали кілька годин, а потім запахи зникли, пропали геть, перед очима замигкотів лише білий луг, залитий сонцем, і, наче крізь вату або туман, я почула пронизливий дитячий крик, глухий пташиний крик «ага!» і радісний голос медсестри: «Ну, нарешті, слава Богу!» А ще я пам’ятаю тільце, тепле дитяче тільце — і звідкись зовсім знайомий неповторний запах початку життя. Певно, я пахла так само, коли народилася. Певно, так пахли спочатку всі люди, навіть Адам і Єва...
