Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
«Другий поверх, не так уже й високо», — думала Віра, дивлячись на вікна своєї квартири.
Не поспішаючи, ввійшла до під’їзду. Піднімалася сходами і наче вперше розглядала двері колишніх сусідів та стіни. Тут нічого не змінилося, хіба що надписів та бруду побільшало. Поставила на знайомий до болю синій килимок перед дверима невелику спортивну сумку (решту речей обіцяли на вихідних привезти машиною Тетяна Леонідівна й Остап). Міцно притиснула дитину до себе — малий тихо спав. Нарешті натиснула на кнопку дзвінка і прислухалася до шуму в квартирі. «Я зараз, хвилиночку!» — відповів рідний із дитинства голос. Клацання замка, шарудіння, і двері нарешті відчиняються. «Господи...» — «Здрастуй, мамо, ми повернулися...» Вона переступила поріг і віддала матері дитину. Та взяла, здивовано і перелякано подивившись на Віру. «Це Ромка, мій син, — сказала Віра, — твій онук!» Мати заплакала. З кімнати вийшов невеличкий чоловічок.
«Це Санько?» — спитала Віра. «Сашо, це Віра, твоя сестричка!» Санько суворо подивився на Віру, підійшов і міцно обхопив за ногу. «Я зачиню двері?» — запитала Віра...
Малому Ромці снився перший у його житті сон.
На пагорб піднімалися тварини, яких він ще ніколи не бачив. Першою гордо ішла середніх розмірів біла істота на чотирьох ногах, властиво, майже всі істоти тут були на чотирьох ногах. Біла тварина з не дуже великими рогами на голові — від неї пахло чимось теплим, смачним і білим, за запахом дуже схожим на те, чим його годували, коли він плакав.
Згодом, через кілька років, Ромка дізнається, що то була корова, і з’ясує всі назви, наприклад, «молоко» і «вим’я»...
За білою рогатою істотою йшли вгодовані тварини з великими смішними вухами, з рота в них стирчали великі білі зуби, а хвости теліпалися спереду і ззаду, при цьому передній хвіст здавався значно більшим і смішнішим. За ними йшли ще дивніші тварини з товстими губами і довгими мордами, з великими горбами на спині, слідом за ними — тварини, дуже схожі на білу корову, але з набагато більшими рогами і без смачного і теплого запаху — навпаки, від них віяло чимось агресивним, застережливим і впертим. За биками дрібно дріботіли маленькі й волохаті, з великими сумними очима коники, навантажені валізами, а справжні, великі коні гордо гарцювали поруч. Красиві — вороні, гніді, від них віяло вітром і майбутнім... Ішли вовки й ведмеді, зайці й лисиці, борсуки, бабаки, їжачки з яблуками на голках, собаки, маленькі й великі, пінгвіни, моржі та леви, леопарди і мавпи. Цьому потоку не було ні кінця, ні краю — звірі йшли, усміхаючись Ромці, наче на параді на честь якоїсь великої перемоги, немов вітаючи його, дитя, з появою на світ Божий, і, скільки б він не спав, вони йшли і йшли! А в небі вже летіли птахи, і першими летіли лелеки, за ними — сови й орли, «а за ним комарики на воздушном шарике», але цей віршик Ромка почує далеко пізніше. Він захоплено роздивлявся, як пливуть у повітрі риби, летять комашки, бджілки й таке інше, як гордо пливують кити і кашалоти, повний парад усіх живих істот на землі. Святково одягнуті, вони тягнули за собою вози, наче переїжджали на нову квартиру, і Ромка з нетерпінням чекав, коли ж нарешті з’явиться істота, вже добре знайома йому: та, яка ходить на двох ногах, співає милим голосом і годує білим і смачним. Аж раптом у його сні стало сходити сонце, силуети тварин мали дуже красивий вигляд на тлі посвітлілого неба, і Ромка нарешті побачив, що на всіх тваринах, за винятком білої корови, сидять істоти, дуже схожі на його двоногу матір. Проти звірів вони були втомленими і сумними, майже неживими, — здавалося, від їхніх намірів і волі рух каравану зовсім не залежить, хоча всі вони міцно тримали в руках віжки, палки або батоги... Сонце вві сні завжди сходить швидко, і от уже сяяв день у всій своїй божественній красі, і Ромка нарешті роздивився: істоти, що осідлали його армію, просто міцно сплять. Ромці це дуже не сподобалося, йому стало жаль їх, і він почав терти оченята, намагаючись прокинутись. Раптом у сні на сонце набігли хмари, і з неба почала падати вода, але не така тепла й пухнаста, як у тазку або ванні, а холодна і неприємна. Відчувши, що під ним мокро, Ромці одразу дуже схотілося того білого, смачного й теплого — біла тварина, що очолювала дивний парад, саме зупинилася на високому пагорбі, повернула до нього рогату голову, усміхнулася і голосно сказала «МУУ-А-А-А-А-А!» І тоді Ромка розплющив очі і заверещав на всю пельку: «А-А-А-А-А-УУМ!!!»
Сестра Феодосія
— Значить, оце так воно і є?
— Приблизно.
— А чому нікого немає? Де інші?
— Тут. Ти їх просто не бачиш, дуже темно.
— Як же темно, Господи, коли кругом таке світло?!
— Це не Світло, це Ніщо.
— Яка ж тоді Темрява, якщо це не Світло і не Темрява і я нічого не бачу?
— Тобі краще не знати. Та якщо хочеш, Я увімкну Світло. Ненадовго — щоб пересвідчитись.
— Я вірю Тобі!
— Я знаю.
Оксана заплющила очі, точніше, вона подумала, що заплющила очі, і побачила безліч людських істот, серед яких була й вона. Не можна сказати, що Оксана побачила людське море чи океан, ні. Люди існували скрізь, у всіх вимірах, і Оксана не могла збагнути, як таке могло статись, лише відчувала безліч невідомих донині площин. Простір наче розверзся, і вона раптом абсолютно точно усвідомила, що таке безкрай. Дивно, але це її не злякало. Безмежний людський простір повільно рухався в різних напрямах, але люди наче не помічали одне одного, хоча були зовсім поруч, можливо, навіть єдиним цілим, бо Оксана абсолютно чітко бачила постаті, відрізняла риси обличчя і колір очей, незважаючи на те, близько силуети чи далеко. Точніше, люди були водночас і близько, і далеко, нібито відстані перестали існувати, і якби вона простягнула руку, то легко могла б доторкнутися до будь-якого образу, будь-якого обличчя, доторкнутись і навіть погладити по голові...
— Хто це, Господи?
— Люди.
— Вони мертві?
— Вони такі ж, як і ти.
— Їх тут так багато! Але я не відчуваю ні тісняви, ні дискомфорту. Вони нібито є, бо я їх бачу, але їх нібито і немає, бо їх не існує. Куди вони рухаються?
— Вони не рухаються. Вони очікують.
— Судного дня?
— Щось на кшталт. Важко пояснити.
— На нього довго чекати?
— Навряд чи можна так сказати. Люди вимірюють час відносно Сонця, бо Земля обертається навколо нього. Але тут усе обертається навколо Мене, то як може існувати Час? Це надто складно, немає сенсу вдаватися в деталі. По суті, як влаштований Всесвіт, не має жодного значення. Хай це лишиться Моєю маленькою таємницею. Ці люди — поміж життям та смертю. Фізично вони уже померли, але душі ще живі. Тепер вони бачать увесь час і простір, якими наповнювалось буття. Так, як ти тільки-но бачила їх. Вони чують усі голоси, бачать рухи, вони навіть читають думки з власного минулого. Тепер їхні душі відчувають найбільше на віку потрясіння, бо немає такої таємниці, яку б вони не розгадали, немає такого наміру, який би вони не передбачили, немає такої думки, про яку б вони не дізналися. Вони препарують власне минуле, наче студент медичного університету препарує труп на першому практичному занятті, — так ти краще зрозумієш. Зауваж, лікарі прекрасно знають, як влаштоване тіло людини, але це не гарантує зцілення. Так і тут.
— Вони розгадають усі таємниці?
— Лише ті, що стосуються безпосередньо їхнього життя. Вони дізнаються всю правду про близьких — як правило, це найбільша трагедія. А врешті, вони отримають відповіді лише на ті запитання, що їх цікавили.
— Я не розумію — пробач, Господи.
— Не дивно. Жах від намірів значно більший, ніж жах від учинків. Нездійснені наміри важко пробачити — передусім, близьким людям. Ти нічого не хочеш Мені сказати на прощення?
— На прощання?
— Я сказав «на прощення», а не «на прощання». Легко переплутати.
— Ти ж усе знаєш, Господи! Життя занадто довге: безліч років, безліч пустих радощів і безліч тяжких страждань щохвилини. Навіщо?! Який сенс, коли можна піти просто до Тебе... І ось — я тут, розмовляю з Тобою! Я пішла з монастиря, я не витримала, бо знала, що існує коротший шлях, підступний, але коротший, я знала, що так учиняти — великий гріх, але ж я йшла до Тебе! Не карай мене, благаю, я ж люблю Тебе!
