Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— А пачєму би дєвушкє нє палучіть діплом медсестри, нє брасая школу? — раптом запитав він тата. — Прафєссия очєнь і очєнь даже харошая для женщіни — ну, хатя би для дамашнєва абіхода. Сама в будущєм і укольчік сможет сдєлать, і балєзнь апрєдєліть на раннєй стадіі. Да іщьо і, ґаваріт, у падружкі жить будєт, — а значіт, начєвать єсть ґдє, даєзжать нє нада, а то каждую зіму адні праблєми.
— Але ж треба довідки з місця роботи в лікарні, — зітхнув тато.
— Сдєлаєм! Ваєнний Госпіталь на работу санітаркай прімєт. Шестнадцать ґадков уже єсть?
— Є! — ствердно хитнула я головою.
— Паспорта нема! — відрубав тато.
— Буде паспорт, — пообіцяла я. — Навіть до Бугая ходити не треба: Катрусина мама знайома з паспортисткою.
— Ну і як же ти думаєш і в школі вчитися, і в медучилищі, та ще й у госпіталі працювати? — все одно не погоджувався на мою авантюру тато.
— В Госпіталь дастатачьна толька аформітса і палучіть справку па трєбаванію, а после і расчітатса. Нікто правєрять нє станєт: наша бюракратічєская сістєма — самая лучшая в мірє! — поплескав тата по плечі Генерал. — Патянєт ана і школу сваю, і учіліщє, толька дамашнєй работай єйо нє заґружайтє!
Наступного дня ми з Катрусею пішли до паспортистки. Емілія Федорівна відвела нас у кабінет, де розміщувався районний паспортний стіл, сказала працівниці, що голова сільради забрав моє свідоцтво про народження, а документи на паспорт уже третій місяць не подає і папери мені також не повертав. Потім вони, підсміюючись, ще про щось пошепотілися, після чого та працівниця набрала телефонний номер нашої сільради. Холодним, аж металевим голосом повідомила Бугаєві, що моєю особою зацікавилися органи, тому нехай негайно передасть усі мої документи батькам, бо завтра їх викликають у прокуратуру. Коли я почула слово «прокуратура», в мене затремтіли коліна, але паспортистка розсміялася:
— Злякалася? Голова сільради злякався ще більше! Поки приїдеш додому, документи вже на тебе чекатимуть. Принесеш їх мені, заповниш бланк — і через тиждень отримаєш свій паспорт!
Емілія Федорівна як у воду дивилася. Ще біля хвіртки мене зустріла стривожена мама й почала розпитувати, що я такого накоїла, що тата з моїми документами викликають до самого прокурора.
— Не тата, а мене, й не до прокурора, а в паспортний стіл, — пояснила я.
— Ти вже десь на Бугая нажалілася комусь, заразо! Ой дивися, відберуть у нас через тебе, каро небесна, бабину присадибу, а ми вже кілька років той город гноїмо, — тоді я тобою не натішуся! У кого ти така вдалася, й без росинки страху? Попам’ятаєш мої слова: твій навіжений характер ще приведе тебе під дурного хату!
Тато ж сміявся щиро і з моїх походеньок у паспортний стіл, і з Бугаєвого переляку:
— Ти, що, призналася паспортистці, що голова вимагав п’ятдесят карбованців?
— Ні. А треба було сказати?
Але мама, заламавши руки, стала приповідати, що бракує лиш того, аби нас разом із Бугаєм міліція тягала за ті гроші. Не дали — то краще й не згадувати!
XII
У дев’ятому класі в нас помінялися деякі вчителі. Українську мову й літературу почав викладати Володимир Романович Пецький, сухенький, невисокий чоловічок, дивовижно обізнаний з українським красним письменством, дуже вимогливий, але завжди справедливий. Уже через тиждень я стала його улюбленою ученицею, а геометрія й алгебра для мене відійшли на другий план, набагато поступившись рідній літературі.
Старшими класами в ті часи вважалися тільки два останні, то й хронологічний курс літератури від Шевченка до повоєнного періоду XX століття вивчався тільки в дев’ятому і десятому класах. На уроках ми глибоко опрацювали й «Катерину», й «Наймичку». Правда, дівчата червоніли при одному тільки слові «покритка» й уникали біля дошки його вимовляти, а хлопці (та що там хлопці — навіть учитель!) помітно нітилися, коли розповідали про моральне падіння Шевченкових безталанних героїнь. Така була цнотлива доба, такі закомплексовані покоління.
Проте на уроці вчитель постійно намагався зав’язувати дискусії, ставив відмінні оцінки не лише тим, хто вважав, що Катерина і Ганна — жертви суспільного ладу, бо так було написано в підручнику, а й тим, хто обстоював думку, що, наприклад, Катерина сама винна у своїй недолі, бо «не слухала ні батька, ні неньки» ще дівчиною; а пізніше — з байстрям на руках із дурної голови пішла шукати зрадливого офіцера; ну й насамкінець учинила аж ніяк не мудро, утопившись в ополонці, бо покинула напризволяще малого сина. А Лукія, про яку йшлося в написаній російською мовою повісті Т. Шевченка, хоча теж народила дитину від «копитана», але коли її підкинула бездітним батькам, а офіцер почав підмовляти колись покинуту красуню мандрувати з ним за військом, відмовилася від такої пропозиції й, отримавши від коханого з усієї сили батогом по плечах, аж тріснула домоткана сорочка, зробила правильний висновок для себе: «Оце тобі, дурна, плата за твою любов!». Тож і про героїню поеми «Наймичка» — Ганну, хоч у тексті цього твору й не було ніяких даних про гріховного призвідцю до життєвої драми дівчини-зведениці, ми домислювали подібну ситуацію до Лукіїної. Подібних диспутів не дозволяла на уроках російської літератури навіть Світлана Яківна, хоч дехто з нас самовільно й пробував у подібному дусі трактувати драму О. Островського «Гроза».
Хіба ми, комсомольці-старшокласники, розуміли, що живемо в найстрашніші 70-і роки деспотичного панування тоталітарної системи, що за гарячі дискусії на своїх уроках Володимир Романович міг поплатитися не тільки учительським дипломом, але й власною волею? Нам було цікаво — й цей фактор вирішував усе: ми читали художні тексти повністю й опрацьовували всю додаткову літературу, яку лише могли знайти в кількох міських та районній бібліотеці, любили й поважали свого вчителя й готові були перед усім світом заявляти, що він — найкращий. Численні перемоги вихованців Володимира Романовича на обласній та республіканській олімпіадах спонукали так само вважати й дирекцію школи, тож нашому педагогові-словеснику за високим дозволом облвно вирішили присвоїти звання Заслуженого вчителя. Звісно, задля цього із трепетом мусили прийняти комісію з Києва, тому заздалегідь уся школа стояла на вухах: готувалися виставки шкільних творів, дитячої літературної творчості, натхненно працювали драматичний і літературний гуртки, якими керував наш улюблений учитель. Та вирішальним моментом мав стати урок української літератури за поемою «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Натреновані на попередніх заняттях, ми уважно прочитали усі виноски до тексту, сумлінно опрацювали коментарі в «Кобзарі», познаходили в бібліотеках додаткову літературу. Ніщо не віщувало біди.
Вперше прогриміло, коли учні взялися за аналіз уривка, де розповідалося про те, як п’яні конфедерати по-звірячому замордували титаря у Вільшаній і забрали його дочку Оксану, щойно вона повернулася додому з побачення-прощання з Яремою. Хтось із хлопців мовив, що іншої причини, щоб неволити дівчину в польових умовах воєнного протистояння, ніж з метою розпусних дій, в озброєних поляків не було, й зробив висновок, що Ярема, якого й сам Залізняк, і Гонта, й інші гайдамаки відмовляли визволяти обезчещену дівчину й поєднувати з нею свою долю, зробив справжній подвиг, адже не тільки не прислухався до висновків тих, для кого народна мораль стала вищою від пам’яті серця й голосу совісті, а навіть, навперекір осуду свого оточення, в монастирі взяв церковний шлюб з коханою дівчиною після всього, що їй довелося перетерпіти в лядському полоні. Перевіряючі, які сиділи поміж рядами наших парт, демонстративно перезирнулися між собою й поквапно взялися щось занотовувати у записники.
Вдруге вдарила блискавка, коли клас приступив до аналізу образу Гонти і його жорстокої розправи над власними дітьми. Староста класу Вірка-Шкірка глибокодумно заявила, що коли йдеться про класові переконання, то жаліти навіть близьких родичів не можна, й навела, як взірець, загальновідому історію Павлика Морозова. А от Вовочка зауважив, що у випадку з Гонтою йшлося про ні в чому не винних маленьких синів, тому Іван, який досі вірою й правдою служив польському магнатові сотником надвірних козаків і за вірну службу отримав від свого пана у власність два села разом з усіма кріпаками, які в цих селах проживали, про що написано в «Коментарях» до «Гайдамаків», не мав права за свої минулі гріхи перед народом жертвувати життям ні в чому не винних дітей, виставляючи страшним убивством напоказ, який він вірний гайдамацькій присязі, якщо насправді досі ніколи не був зі своїм народом на одному боці барикад. Володимир Романович побілів — робота над образом Івана Гонти на уроці розгорталася всупереч трактуванню Шевченкового героя в підручнику-критиці. Але я не зрозуміла зумовленого нашими репліками небезпідставного хвилювання вчителя, підняла руку й теж заявила, що вбивати один одного тільки тому, що одні хрестяться двома пальцями, а інші — трьома, одні моляться українською мовою, а інші — польською чи латинською — дико, а ще дикіше — різати власних дітей, які перейшли в католицизм, аби таким чином підтвердити й піднести свою православну віру; і так само дико — проклинати власну дружину-католичку, з якою Гонта одружився якщо не з любові, то за розрахунком, а отже, теж не міг вважати себе людиною настільки безгрішною, щоби брати на себе відповідальність вирішувати питання людського життя і смерті.
