Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— А що ж Пратт? Як відреагував, коли ви сказали йому про ту записку?
— Пообіцяв провести розслідування. Я ще раз йому нагадала, коли дівчинка зникла, і він погодився, що це може бути доказ. Біда в тім, що за той час аркуш зник.
— Як це — зник?
— Зберігала його в сейфі у «Кларксі». Відімкнути його могла тільки я. Та на початку серпня 1975 року той аркушик раптом зник. Нема записки, нема і доказу проти Гаррі Квеберта.
— Хто міг узяти його?
— А хтозна! Я й досі нічогісінько не можу второпати. Величезний суцільний сейф, ключ був лише у мене. Там зберігалася вся бухгалтерська звітність «Кларксу», платня і трохи готівки для замовлень. Якось уранці я виявила, що аркуша там уже нема. І жодних слідів уторгнення. Все на місці, нема лише того клятого клаптя паперу. Як таке могло статися, не розумію.
Я записав її слова: історія ставала дедалі цікавіша. І поставив ще одне запитання.
— Скажіть, пані Квінн, що ви відчули, дізнавшись про почуття Гаррі до Ноли?
— Лють і відразу.
— А вам не спадало на думку спробувати помститися Гаррі, надсилаючи йому анонімні листи?
— Анонімні листи? Хіба я схожа на людину, яка здатна чинити таку гидоту?
Я не став наполягати і розпитував далі.
— Як гадаєте, у Ноли міг бути зв’язок з іншими чоловіками в Аврорі?
Вона мало не захлинулася холодним чаєм.
— Оце вже маячня! Чистісінька маячня! Вона була хороша дівчинка, така мила, послужлива, працьовита, розумна. Що ви оце вигадуєте якісь дурнуваті масні історії?
— Я лише запитав. Ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн?
— Авжеж, — відказала вона, мовби йшлося про щось цілком звичне. І докинула: — Він був власником перед Гаррі.
— Власником чого?
— Будинку, звісно ж, Гусячої бухти. Дім належав Елайджі Стернові, раніше він туди регулярно навідувався. Здається, то був родовий маєток. Колись Елайджу можна було частенько зустріти в Аврорі. Потім він успадкував батькову справу, йому стало ніколи, і він почав здавати Гусячу бухту в оренду, і врешті продав дім Гаррі.
Я не вірив своїм вухам.
— Гусяча бухта належала Елайджі Стерну?
— А певно. Що з вами, нью-йоркський парубче? Ви геть пополотніли…
*
У понеділок, 30 червня 2008 року, о десятій тридцять ранку, в Нью-Йорку на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса видавництва «Шмід і Гансон» на Лессінґтон-авеню Рой Барнаскі розпочав щотижневу нараду зі своєю секретаркою Маризою.
— Маркус Ґольдман сьогодні мав надіслати вам рукопис, — нагадала Мариза.
— Гадаю, ви нічогісінько не отримали…
— Нічогісінько, пане Барнаскі.
— Я так і думав, розмовляв з ним у суботу. Ото вже впертюх. Усе марно.
— Що мені робити?
— Сповістіть про це Річардсона. Скажіть, що ми подаємо позов у суд.
Цієї миті в двері постукали: Маризина помічниця дозволила собі урвати нараду. В руках у неї був аркуш паперу.
— Я знаю, що у вас нарада, пане Барнаскі, — сказала вона, — та вам допіру надійшов мейл і, здається, дуже важливий.
— Від кого це? — роздратовано спитав Барнаскі.
— Від Маркуса Ґольдмана.
— Від Ґольдмана? Дайте сюди негайно!
Від: [email protected]
Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 10:24
Дорогий Рою!
Ця книжка — не казна-що, написане з метою привабити публіку, користуючись загальним ажіотажем.
Ця книжка — не тому, що її вимагаєте ви.
Ця книжка — не для того, щоб порятувати мою шкуру.
Ця книжка — бо я письменник. Ця книжка розповідає про реальні речі. Ця книжка — про людину, якій я зобов'язаний геть усім.
У додатку ви знайдете її перші сторінки.
Якщо вам сподобається, зателефонуйте.
Якщо не сподобається, зв'яжіться з Річардсоном, і до зустрічі в суді.
Вдалої наради з Маризою, переказуйте їй моє дружнє вітання.
Маркус Ґольдман
— Ви вже роздрукували текст із додатка?
— Ні, пане Барнаскі.
— Ідіть і негайно роздрукуйте!
— Так, пане Барнаскі.
Маркує Ґольдман
СПРАВА ГАРРІ КВЕБЕРТА
(робоча назва)
Навесні 2008 року, десь за рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го.
Я зробив це відкриття в березні, коли гостював у нього в Аврорі, штат Нью-Гемпшир. Переглядаючи його бібліотеку, натрапив на лист і декілька світлин. Тоді мені й на думку не спало, що я стою на порозі одного з найбільших скандалів 2008 року.
[…]
На слід Елайджі Стерна мене навела колишня Нолина однокласниця на ім'я Ненсі Геттевей, яка й досі мешкає в Аврорі. Того літа Нола зізналася їй про любовний зв'язок із підприємцем з Конкорда Елайджею Стерном. Він посилав по неї до Аврори свого водія, Лютера Калеба, який привозив дівчину до нього.
Ніякої інформації про Лютера Калеба в мене нема. Що ж до Стерна, то сержант Ґегаловуд поки що відмовляється викликати його на допит. Він вважає, що на цьому етапі залучати Стерна до розслідування нема ніяких підстав. Тому я збираюся сам заявитися до нього з візитом. В інтернеті я з'ясував, що він навчався в Гарварді й досі — член товариств випускників університету. Палко захоплюється мистецтвом, знаний меценат. Як видно, порядний чоловік.
Особливо дивний збіг: Гусяча бухта, маєток, де мешкає Гаррі, раніше належала йому.
Ці два абзаци, написані вранці 30 червня 2008 року, були першою згадкою про Елайджу Стерна в моїй книжці. Я додав їх до тексту, зберіг документ і надіслав Роєві Барнаскі. А потім одразу вирушив до Конкорда, поклавши собі будь-що зустрітися зі Стерном і з’ясувати, що пов’язувало його з Нолою. Я був у дорозі з півгодини, коли задзвонив телефон.
— Гало?
— Маркус? Це Рой Барнаскі.
— Ти ба! Рою, ви отримали мій лист?
— Ґольдмане, ваша книжка — це бомба! Беремо її!
— Справді?
— Авжеж! Мені сподобалося! Мені сподобалося, чорт забирай! Страшенно кортить дізнатися, що ж буде далі.
— Мені й самому цікаво про це дізнатися.
— Послухайте, Ґольдмане, ви пишете книжку, й ми анулюємо попередню угоду.
— Я зроблю цю книжку, але по-своєму. Не хочу більше слухати ваших мерзенних порад. Ніяких ваших підказок і ніякої цензури.
— Робіть усе, що завгодно, Ґольдмане. У мене лише одна умова: книжка має вийти восени. Відколи Обама став кандидатом від демократів, його автобіографія розлітається мов теплі пиріжки. Тобто книжку про цю справу треба видавати швидко, поки нас не затопив шал президентських виборів. Ваш рукопис потрібен мені наприкінці серпня.
— Наприкінці серпня? Але ж залишається менше двох місяців.
— Авжеж.
— Цього замало.
— Робіть, що хочете. Ви маєте стати головною новиною осіннього сезону. Квеберт знає?
— Ні… поки що ні.
— Скажіть йому, раджу вам, як друг. І тримайте мене в курсі ваших досягнень.
Я вже хотів було роз’єднатись, аж він вигукнув:
— Одну хвилину, Ґольдмане!
— Що?
— Чому ви передумали?
— Мені погрожували. Декілька разів. Здається, хтось дуже не хоче, щоб я докопався до правди. І я подумав, що, може, ця правда заслуговує на книжку. Заради Гаррі, заради Ноли. Адже це теж частина письменницького ремесла, хіба ні?
Та Барнаскі вже не слухав мене: він ухопився за слово «погрожували».
— Погрожували? То це ж чудово! Це дасть нам шалену рекламу! Уявіть, якщо на вас буде замах, можете сміливо додавати собі зайвий нуль до обсягу продажу. А як уб’ють, то й два!
