Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
*
За півгодини після того відкриття я вдерся до Ґегаловудового кабінету в Головному управлінні поліції штату. Він, звісно ж, розлютився: адже я подався до Стерна, нічого йому не сказавши.
— Ви нестерпний, письменнику! Просто нестерпний!
— Я тільки зазирнув до нього в гості, — буркнув я. — Подзвонив у двері, попросив прийняти, і він мене прийняв. Не бачу в цьому нічого поганого.
— Я ж вам сказав: зачекайте!
— А чого мені чекати, сержанте? Святого благословіння од вас? Чи щоб докази з неба впали? Ви тут ремствували, що не хочете з ним зв’язуватися, то я й почав діяти. Ви бідкаєтеся, а я дію. І погляньте, що я знайшов!
Я показав йому знімок у телефоні.
— Картина? — зневажливо запитав він.
— Погляньте добре.
— О господи… це ж наче…
— Нола, хто ж іще! В Елайджі Стерна висить портрет Ноли Келлерґан.
Я перекинув світлини Ґегаловудові електронною поштою, і він роздрукував їх крупним планом.
— Це Нола, нема чого казати, — підтвердив він, порівнявши їх зі світлинами, що зберігалися у справі.
Якість фото була кепська, та сумніватися не випадало.
— Отже, зв’язок між Стерном і Нолою справді існує, — сказав я. — Ненсі Геттевей каже, що Нола мала стосунки зі Стерном, а тепер я знаходжу Нолин портрет у нього в майстерні. Ага, я ще ж не все вам сказав: до 1976 року дім Гаррі належав Елайджі Стерну. Коли Нола зникла, фактичним власником був Стерн. Цікавий збіг, правда? Одне слово, вимагайте ордер і викликайте мотоциклістів: пора зробити у Стерна справжній обшук і взяти його під варту.
— Ордер на обшук? Ви геть з глузду з’їхали, бідолашний мій друже? На основі чого — ваших світлин? Вони незаконні! Вони нічого не варті: ви нишпорили в хаті без дозволу. Я безсилий. Щоб узятися до Стерна, треба щось інше, а він тим часом, звісно ж, позбудеться картини.
— Таж він не знає, що я її бачив. Я заговорив про Лютера Калеба, то він почав нервуватися. Сказав, що про Нолу заледве чув, а в самого висить її парсуна у напівголому вигляді. Не знаю, хто написав її, та в робітні є ще й інші, з підписом «Л. К.». Може, Лютер Калеб?
— Не подобається мені ця історія, письменнику. Якщо я візьмуся за Стерна і сяду в калюжу, мені гаплик.
— Знаю, сержанте.
— Побалакайте про Стерна з Гаррі. Спробуйте щось з’ясувати. А я поколупаюся в біографії цього Лютера Калеба. Нам потрібні надійні факти.
В автівці, дорогою з Головного управління поліції до в’язниці я почув по радіо, що книжки Гаррі Квеберта вилучено зі шкільної програми майже у всіх штатах. То був кінець: менше ніж за два тижні Гаррі втратив усе. Віднині він заборонений письменник, викладач без посади, людина, яку ненавидить уся країна. Хоч би як завершилося слідство і судовий процес, його ім’я назавжди заплямоване: тепер його творчість пов’язана з галасом довкола літа з Нолою, і жоден організатор культурних подій, уникаючи скандалу, не наважиться залучити Гаррі до програми. То був моральний електричний стілець. Найгірше було те, що Гаррі дуже чітко розумів ситуацію; ввійшовши до зали для побачень, він передовсім спитав:
— А якщо мене вб’ють?
— Ніхто вас не вб’є, Гаррі.
— А хіба я досі не вмер?
— Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне — вміти підвестися. І ми підведемося.
— Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!
Я повторив:
— Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.
Він силувано всміхнувся і запитав:
— А ви як? Були нові погрози?
— Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю — а що ж іще на мене там чекає.
— Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.
— Не переймайтеся.
— А ваше розслідування?
— Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.
— Чудово!
— Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію кохання.
— Чудове вшанування її пам’яті.
— То ви мене благословляєте?
— Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.
— Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?
Він сумно поглянув на мене.
— Та це я просто так.
Я схопив його за плечі.
— Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка — свідчення моєї непохитної дружби!
— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.
— Чому?
— Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?
— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…
— І що ж я сказав?
— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.
— Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.
Я довго дивився на нього. Здавалося, наче сиджу на останньому уроці Вчителя. Це було нестерпне відчуття. Потім він мовив:
— Вона любила оперу, Маркусе. Напишіть про це в книжці. Її улюблена опера — «Мадам Баттерфляй». Вона казала, що найчудовіші опери — це сумні історії кохання.
— Хто? Нола?
— Так. Це п’ятнадцятирічне дівча страшенно любило оперу. Після спроби самогубства її відправили на десять днів до Шарлотсгілу, це такий санаторій. Зараз би сказали, до божевільні. Я потайки відвідував її. Приносив платівки з операми, і ми їх ставили на маленькому переносному програвачі. Вона розчулювалася до сліз, казала, що як не стане акторкою в Голлівуді, то співатиме на Бродвеї. А я їй казав, що вона буде великою співачкою в історії Америки. Знаєте, Маркусе, гадаю, Нола могла підкорити всю країну…
— Як вважаєте, її батьки не могли з нею розправитися? — запитав я.
— Ні, як на мене, це малоймовірно. Та ще той рукопис і напис на ньому… Принаймні я не дуже уявляю собі Девіда Келлерґана в ролі убивці власної доньки.
— Але ж були ті побої…
— Побої… То була жахлива історія…
— А що в Алабамі? Нола не розповідала вам, що було в Алабамі?
— Алабама? Авжеж, вони приїхали з Алабами.
— Ні, Гаррі, я про інше. Здається, в Алабамі сталася якась подія, що, ймовірно, пов’язана з їхнім від’їздом. Та я не знаю, що там скоїлося… І хтозна, в кого можна про це дізнатися.
— Бідолашний Маркусе, в мене таке враження, ніби що далі ви заглиблюєтеся в цю справу, то більше в ній загадок…
— Це не просто враження, Гаррі. До речі, я виявив, що Тамара Квінн знала про вас із Нолою. Вона мені сама це сказала. Того дня, коли Нола вчинила спробу самогубства, пані Квінн розлютилася й подалася до вас, бо ви ж її образили, не прийшли на обід. А вас не було вдома, і вона нишпорила у вашому кабінеті. Знайшла аркушик, де ви писали про Нолу.
