Ангели помсти - Ульяненко Олесь (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
На самій верхівці заводу стіни вималювано у колір концентрату киселю; чоловік з гвинтарем у вічко прицілу ловив самотню постать, яка плуталася між людьми незграбною лялькою. Це Боб. Безпристрасні скляні очі кілера виловлювали хлопця з окропу людської олії. Місце кілер вибрав не дуже вдале, але достатньо безпечне для нього. А Таня, обійнята димами і випарами гадючника, зачаровано підняла ногу на першу сходинку. Кілер подув на пальці, стиснуті в кулак, паскудна звичка, якщо зважити, що стояла теплінь. Голод нудно і гірко гуляв її шлунком. Було самотньо. Вперта вдача і чудова невідомість крутилися у кожній частині її тіла. Таня збуджувалася все більше і більше. Голод Боба був інакшого вигляду: йому хотілося жерти, а в кишені лежало тільки дві порвані гривні. Тож бідний спускається у клоаку через злидні, а заможний – від іншої нужди. Боб для кілера видався явно невдалою мішенню: хлопець несподівано ртуттю вивернувся між центнерною тіткою і пішов легко синіми трамвайними коліями. Кілер відкопилив губу і сказав щось плутаною говіркою, витягнув сотового і вимовив:
– Я його втратив.
Барон Мітро потягував саке, пропускаючи у своїй хаворізці ще одну порцію суші. Суші він не любив, але це було дуже модно, а Мітро знав багато заможних людей, які їли саме цю страву, а не давилися вареною яловичиною, як його одноплемінники. Тут його мобільний пропищав віденський вальс. Мітро сидів і їв, потім засунув свою руку, схожу на граблі, до кишені піджака від Версаче і відповів:
– Алло.
– Я його втратив.
Мітро надпив саке. Облизав соковиті губи – губа об губу, – зламав паличку і прошипів:
– Ланцюги з ним?
– Не знаю. Він їх не носить.
– Дивні люди. Для чого красти, коли не носиш. Ти почекай.
– Ясно.
– І ти підстрель його, а не вбивай, – Мітро проковтнув саке.
– Добре.
Те, що побачила Таня, нагадувало її недавнє життя, коли вона годинами просиджувала біля домашнього кінотеатру. Тільки у перевернутому вигляді. Привабливість до чужого дарує гострі почуття, посередні, полишені змісту, але почуття. Тільки вона переступила поріг пивниці, як ясно зрозуміла, чого їй треба зараз. Теорія виникає миттєво, але практика шкутильгає з року в рік, до самої могили. Вона цього ще не знала. Але той, хто повинен був її навчити, зайшов одразу за нею, і якби вона була трохи дорослішою, то відчула б його спиною. А так вона стала за круглого, з засаленою цератою, але вільного, столика, діловито поставивши лікті, затягнуті в піджачок. Боб відразу піймав її боковим зором і вів до тих пір, доки не зупинився перед Альбіною Клеопатрівною, барменшею і хазяйкою цього гадючника. Він замовив спочатку одне пиво, потім глянув на Тетяну і замовив ще тарілку нарізаного сиру. Альбіна Клеопатрівна, огрядна подільська перекупка, щедро відпустила Бобу в борг, знаючи, що за ним не стане, та й просто вона його поважала. Але Бобу треба було поспішати назустріч своїй долі, принаймні так йому видавалося. До столика Тетяни посунув хлопець, у безрукавці, з рогом-ґулею зліва на черепі, з екзотично розвернутим афроамериканським носом, і звали його Лабус. Його голова, чудо природи, приязно усміхалася в промаслений простір щербатими зубами. Одна золота фікса горіла романтичним блиском, як у вурок кінця шістдесятих. Лабус носив звання дрібного вуличного сутенера, що їх у народі називають котами. Пан Рафа і пан Хачос ділили останнього хабчика, коли їх потягнули на допит. Такого з ними зроду не траплялось, і вони запротестували.
Пан Рафа потребував немало, а саме: англійське посольство. Два хлибкосилих мента врізали, як і належить, спочатку пану Хачосу, а решта гупаків дісталася пану Рафі. Сьорбаючи носами, вони сиділи перед розсердженим
і дратівливим слідчим з голомозим черепом і червоними очима альбіноса.
– Я натягну тєлєгу своєму доходязі, і тоді тебе, волчара, так одгупають, – пан Рафа напружено шукав слова, штовхан у сонячне сплетіння нічим цьому горю не допоміг.
– Ну, – сказав альбінос-слідчий, не змигнувши оком.
– Я зґвалтую твою доньку, світлофор сраний, да, прямо на твоїй могилі! – заверещав посаджений на стілець пан Хачос.
– Ну, давай. Я сам її приведу, – спокійно сказав слідчий і поклав перед собою пістолет.
– Да, – тявкнув пан Рафа.
– Да, – повторив пан Хачос.
Альбінос перетягнув затворну раму, поклав знову.
– Хто керівник терористичного підпілля? – запитав слідчий.
– Щоб я комусь щось сказав, – встав гордо зі стільця пан Рафа; а далі в його голові сценарії всі закінчилися. Пан Хачос розсудливо спитав:
– Шо ти шепчеш, краснопірка? Ти шо, блядь, мені чіпляєш? Я наркоман зі стажем. Бритоголова падла. – Нарешті він втомився, сьорбнув носом. Бритоголовий альбінос повернув голову і закричав:
– Кого ви привели, засранці?
– Алімбекова і Нанаєва.
Бритоголовий слідчий потягнув підборіддя до стелі, виявляючи таким чином невроз.
– Де? – спитав він.
– Ось, – відповіли менти.
– Да. Напевне, вони, – сказав слідчий.
– Уперті попалися, – відповіли менти.
Альбінос-слідчий відіслав ментів разом з паном Хачосом і паном Рафою і запросив службу безпеки, відділ по боротьбі з тероризмом.
Нарешті барон наситився і сидів, осоловілими очима проводжаючи офіціанток у строкатому кімоно. Поблажливість вищої істоти блукала його слимаковими губами. Очі сльозилися від утіхи. Ось він тут – і нічого не зміниться, доки земля не зіскочить з осі й не пірне у прірву. Мітро хруснув пальцями і рушив до виходу. Його джип «Тойота» блимав новорічною ялинкою, і музика диско свистіла у прочинені вікна. Обізвалася мобіла, він повільним виваженим рухом підняв її і відповів хриплуватим м’яким грудним голосом:
– Чекай.
Кілер замотав гвинтар у якусь лахманину, але тут його увагу привернуло якесь шамотіння, і він присів, насторожено примруживши очі. Це була порожня будівля, якщо не зважати на одноокого сторожа з пістолетом системи Макарова без жодного патрона. Круглий місяць котився дахами. Кілер нарахував спочатку дві постаті, а потім з’явилася і третя, з голомозою головою і червоними очима. Циганський кілер перехрестився, тричі сплюнув через плече. Це його і видало.
– На коліна! – сухим голосом скомандував голомозий чоловік з червоними очима; і це трохи кілера заспокоїло.
Лабус зайшов спочатку з одного боку столу, затим перехилився на лівий і кокетливо глянув на Таню. Вона не здивувалась, але явно прийняла це за ознаку поганого тону. Перш ніж вона встигла до чогось додуматися, великий скляний кухоль, той, що з ручкою, опустився на голову Лабуса. Той завертів головою, ноги роз’їхалися, як у акробата, який робить шпагат, він навіть здивувався, але ненадовго. Другий бокал довершив справу, і цупка рука невідомого чоловіка вже тягла Таню до виходу. Вони скотилися східцями. Боб стрілою потягнувся вперед, до Лук’янівської, через стадіон. За ними бігли. Дорогу перегородила решітка з висячим замком німецької конструкції. Боб зупинився, передихнув, пальці у нього зробилися справжньою гумою, вони проповзли у щілину, захопили замок знизу, брязнув метал, дуга попала на противагу, і замок відімкнувся. Вони стояли на порозі пустого будинку. Двері прочинені, але, на диво, він не повів Таню туди, а шурхнув у відкритий каналізаційний люк, вхопивши її з собою. Там він повис на іржавих сходах, наче кажан, тримаючи за куртку Тетяну. Четверо чоловік шугонули в будинок. Минуло добрих п’ять хвилин, коли вони вийшли, відчайдушно матюкаючись, але ні з чим.
– Де б він міг бути?
– А хєр його зна.
– Кажуть, його цигани замучилися виловлювати. Облиш його.
– А якого хріна він лізе куди не треба?
– Облиш, тут без нечистої не обійшлося.
– Та заткнись ти, уйобок.
І вони пішли, напружені, тільки сопіли носами, і пара піднімалася від горбів і плечей на жовтому кругляку місяця.
– Жива? – прохрипів Боб.
– Не знаю, – була відповідь, у якій читалося більше цікавості, ніж страху.
Мініатюрна кореянка, яка видавала себе за японку, взяла гроші, не відраховуючи здачі. Барон ніколи не давав чайових. Він підняв брову, але кореянка нічого не зрозуміла. Дівчина стояла на місці і простягала пакет із суші й тістечками, котрі Мітро замовив для своєї коханки. Його здоровенна рука з масивними золотими перснями загрозливою лапою дракона зависла над тендітною, майже голубиною, голівкою дівчини. Шия хруснула – і голова скосилася набік. Підкошеним деревцем вона впала на підлогу, прямо на виході з ресторану. Мітро не встиг перелякатися, але інстинкт тікати у ньому народився раніш, ніж він сам. Мітро вскочив у «тойоту», пхнув у спину водія, і вони помчали вулицями. Відразу, з інтервалом у кілька секунд, за ним рвонули дві БМВ.
