Ангели помсти - Ульяненко Олесь (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Тому він виковзнув з кабіни і подався проїдати аванс у першу-ліпшу кафешку, з молодими рожевощокими офіціантками з блискучими очима.
Танька підвела голову і запалила жовте вічко ліхтарика. Вона чула жарке і бажане дихання Боба за плечем і думала, що так дихають лошата або звірі, які звикли весь час тікати. Реальність сталевою клешнею стискала її мізки. Танька підвела голову і прислухалася до ґвалту нагорі.
– Що там? – запитав Боб і ткнувся їй у спину, несподівано обіймаючи за талію. Вона не відштовхнула його, але нічого й не відповіла, а продовжувала дивитися вгору.
– Здається, стріляють, – сказала.
– Звідки ти знаєш? – спитав він і поцілував у розкриті від збудження губи.
Нарешті вона відповіла. Вони зійшлися дико, під свист куль, хлюпотіння стічних вод над головами, куди зливалася кров убієнних і зниклих. Потім відпочивали, прихилившись до стіни. У вухах шуміло після сексу і гуркоту пострілів. Пізніше вони вгорі побачили облузки зірок, фіолетове небо і двійко літаючих павуків – гелікоптерів, що виригували шквал свинцю впереміш із мегафонним матюччям. Перші поверхи вже горіли. Неспокійне помаранчеве полум’я перекидало рвані тіні на перевернуті машини, ларки з газетами, собачі й людські трупи. Танька сказала, що дім безпечний, і Боб повірив їй. Вона додала, що треба зійти нижче, бо зараз щось трапиться, але Боб знав: зараз увійдуть у хор базуки, якщо не птурси. Коли вони зійшли вниз, тримаючись за руки, як закохані, будинок від самого фундаменту трясло, а у проймах вікон вони побачили самотню постать, темну і порвану, яка полетіла донизу. І Тетяна холоднокровно вимовила:
– Рафа.
Друга тінь промайнула підошвами шикарних кросівок.
– Хачос, – вона лизнула губи, а потім припала до його плеча. – А зараз нам треба тікати.
Великий місяць, жовтий і страшний, свистіли степові вітри, і дві постаті майже однакового зросту повільно йшли, а за їхніми спинами палахкотіла заграва. Вони зупинилися і поцілувалися. Над містом тріщали павуками гелікоптери, нявкала протяжно сирена.
4
Народжені під щасливою зіркою мають тверду вдачу навіть серед обставин, далеких від ідеальних. Саме так трапилося з Танькою. Напевне, її батько навряд чи думав про такі речі, але якщо його горбатий джип з ощетиненою стволами охороною проїздив повз затишний антикварний магазинчик у самому центрі Татарки, то, мабуть, йому не приходило в голову, що хазяйкою цього закладу є не хто інший, як його донька. Але грузький, у чорних окулярах, із сигаретою в куточку рота, Петро Накопич усе знав. Просиджуючи годинами на сонячному боці тераси кав’ярні, він наминав улюблені вареники з лівером і запивав бурштиновим баварським пивом – детектив ніс вахту. Він складав, принаймні вдавав, що складає, кошториси і змушував усіх думати, що розкидані блокноти та недогризки паперу перед ним – не що інше, як зародок будівельного кошторису. За вікнами кав’ярні, з білими квітками на склі, піднімались і падали зелені, наприкінці сині пагорби в туманному ореолі, наче звідти готові зірватись у небо; далі дули вітри, проповзаючи в широку щілину яру, а між двома землями лежали білими купками будинки, з чорною прірвою дороги до самого горизонту, підпиляного островами. Ці місця подобалися Петру Накопичу. Але цього не любила Таня. Чумний район, з багатими людьми, циганами і купою зачуханих киян. Так вона схарактеризувала Татарку. Тані таки довелося жити. Вона-то і знайшла цей магазинчик, викупивши його за таку дріб’язкову суму, що, згадаємо батька, той би не впізнав своєї доньки. Боб виступав на правах співвласника за чужими документами і за тими ж документами доводився Тані двоюрідним дядьком. Торгівля йшла так собі, але, на думку сусідів, молоді компаньйони цим не переймалися. Їх ніхто не пробував пограбувати, вони роз’їжджали більше містом і нічим не цікавилися, здається, навіть антикваріатом, поки на порозі дому не з’явився старий єврей, який почесно і зайняв за прилавком місце, почепивши на великого червоного носа супермодні золоті окуляри, і таємниче втупився, здавалося навіки, в один куток із гравюрою обезглавленої Марії-Антуанетти.
Вона світло пам’ятала ту чорну діру, з волі якої впізнала першого у цьому житті чоловіка, де Боб її брав із граціозністю тупої тварюки. Вона відчувала, як зараз, його жорсткі губи, вищали знадвору сирени, а у кругляку фіолетового неба тріщали скляні зорі. Ну, це зовсім не говорить про те, що для того, аби злягатися, необхідно шукати чорні хижки, ями, завалені нечистотами. Хоча, зазначимо, акцент мав місце. Кімнати їхнього помешкання напрочуд були білими, світлими і чистими, з бігаючими тремтячими сонячними плямами о будь-якій порі року. В домі стояли дивні запахи. Затишок сіявся від правого до лівого крила будівлі. Ліве крило, швидше невелику кімнатку з брунатним мороком, з портретом Фіделя, кількома вистріпаними кріслами і пузатим диваном з видутими пружинами, займав старий клоун. Життя в будинок затікало з вулиці. Воно затікало, вистоювалося, розщеплювалося на почуття, запахи і роботу. Старий приймав замовлення, розмовляв з покупцями, умудряючись за якийсь дріб’язок зіпхнути зовсім не потрібні для вжитку речі. Запахи любові дратували клоуна, як старого щура. І він за ромом говорив, що такі запахи, такі звуки забирають у людини розум. Хода Тані стала граціознішою, як у дівчини, коли вона закохується. Старий прицмокував своїми слимакуватими губами і, як водиться серед його народу, чекав неприємностей. Волосся у Тані зробилося густішим, з-під рудуватих хлопчачих брів на світ блимали, як вода у глибокому колодязі, чорнильні, фіолетового кольору очі, де, тільки добре напружившись, можна знайти проблиски чи то розуму, чи то натуги, чи то захоплення. Від таких очей досвідчені чоловіки божеволіють, розуміючи, що вони втрачають останню краплину гідності, але, хоч карта і бита, спробують. Тіло Тетяни рухалося повільно, але впевнено: важкі груди трохи провислі, що означало повну відсутність колоїду чи силікону, довгі ноги стирчали з-під салатного плаття визивно і по-підлітковому, мали бездоганну форму і були надто довгими, щоб поміститися у «фольксвагені-жуку». Танька перетворилася на метушливу жінку, яка опікувалася власним домом. Боб сприйняв це як належне: у дворі він виростав серед купи замурзаних дівчат, потім у нього тягнувся довгий шлейф тимчасових пригод з київськими панянками усілякого походження, а тому його подруга, яка зривалась о п’ятій ранку з ліжка, трохи дивувала. І так день за днем. Нудна торгівля, що прив’язала його до цього будинку, стабільне, порівняно сите життя зробили з нього ледацюгу. Бобу не треба було тікати і ховатися. Лише старий єврей покахикував від своїх кубинських сигарет і навідувався ґречно до свого помешкання на площі Перемоги, щойно молодята завалювалися на велетенське, широке, полишене смаку ліжко з білим балдахіном. Але одного ранку Танька встала і потягла за руку Боба.
– Поїхали, – сказала вона.
– Поїхали, – повторив Боб і накрив голову подушкою.
Танька уперто потягла його за ноги. Боб відбрикнувся і заліз під ковдру. Дівчина знову потягла його, цього разу за вухо.
О шостій годині ранку вони виїхали до Білої Церкви. «Жук-фольксваген» обігнув крихітне СТО, повернув на путівець, минаючи довгі й невиразні корівники, прісно-сірий, наче кимось покинутий, круглий майдан з одинокою облізлою тумбою, і м’яко зупинився посеред червоної стіни будівлі з сірою облупленою штукатуркою. Боб подумав, солодко позіхаючи, що так завжди починаєш: спочатку дивишся, а потім дерешся на стіну або б’єшся об неї головою.
– Ось там, – сказала Танька і довгими, трохи вузлуватими пальцями вказала на будівлю, верхівка котрої тонула в тумані.
– Що тут, мила, танці?
– Це комбінат. Вони виготовляють всіляку скляну шолупонь для ліків. А он там, бачиш, металева труба, зігнута коліном, там повітровідбірник.
– Ага, бздо витягувати, – відповів сумирно Боб і витягнув з бардачка пакуночок з льодяниками.
– Поклади. Не твоє, – вередливо сказала Танька і провадила далі: – Повітряний відбірник проходить якраз над касою.
