Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Ідучи вулицею, повитою туманом, Віталій подумав мимохіть, що місто виганяє його, але то намарне, бо людина, вирушаючи в мандри, повертає в минуле; і ці вулиці наприкінці кайнозою, мов висохле русло, заплетені вузлами, розкинуті стрілами, влаштовані ярусами; он, на клітці написано: «Гаваращій папугай», і ніхто пальцем не тицяє, бо нічим не здивуєш. Знявся вітер. Теплий вітер. Сизий ранок, жовті доми з іноземними рекламами, лисі пагорби. Вітер схарапудився, змітаючи рештки почорнілого снігу; удар об скло вітрини торішнього, набухлого і гнилого листя. Засвітило сонце, прорвавши хмари. У склі Віталій побачив її відображення: вітер задер парасолю його дружини, і вона була така ж хупава, тонка у стані, як і парасоля – відбивалася у вітринах; тонкий стан прогнувся, мов від тягаря. Колись вона любила танцювати перед ним, тримаючи квіти в лівій руці, – біла, прозора, навіть сукня видавала її. Тоді вона щось любила в ньому, а він – до нестями. «А я вже не любов – ненависть, відповідь забуттю. Коло, котре не розімкнути…» А тоді дощ ущухав на світанні, задовго до того, як роса вбере бурштин сонця: падав сивими полотнищами, срібними серпанками обірвано клоччя туману за вікнами; спочатку видавалося, що то шурхотіння осики та тополі. Ще вчора світло низало згори, різало навскіс, сьогодні холодно; й одного разу я зрадів комариному пискові – сни наливаються хмарами, мов важке каміння, – хоч скільки ступай до вікна, все одно дощ глушить кроки – марно дослухатись; оце днями равлики тягали хатки-мушельки, а скоро замете листям дороги… Загодя і листя прибрали – дерева стромляють голі шпичаки у низьке, приплющене вересневе небо. Мовби є чому радіти, але не радісно, туга-радість надходить зі снами, з явою світлого: шкабарчить на душі жаром, облитим водою; десь на дні душі… Та й дощ… Та й старі новини, що за годину стануть новими… А дороги замітає білим снігом, що по обіді втрачає свою білину і топиться, полишає брунатні шари листя впереміш із зеленим… А вночі була буря – зранку під моїми ногами хрускали равлики – «ой-йой, їм боляче»; а в дроти понаплітало трави, річкових водоростей… А ще мучать старі гріхи, старі рани – дощ по обіді гасить, і я намагаюся згадувати, але, окрім жінки з розкосими очима лані, не приходить нічого. Мені тисне в грудях… І не тому, що не бажаю бачити тих місць, де вона, де ми ходили, але шукаю спокою, бо не одні черевики стоптав, не одна людина викинула мене з пам'яті, так і не втямивши, хто я є. Я радий сам себе забути… А вночі холод упав просто-таки скажений. Я чув, як хтось тулився до вікна, тремтів тілом, шелестів листям, хропів… А потім комариний писк відволодив, самотній… Вранці вгледів пса, що підіймав лапку – погляд людський; я впізнав цю молоду сучку… Чавлячи равликів, підійшов до собаки, і та підняла лапу. Я вдарив сучку, але за хвилю пожалкував, наче ударив жінку з розкосими очима… Не люблю собак. Кицька – то вже інше. Навіть тут, на пустирищі між соснами, де живої душі не видко, вони гордо походжають підвіконнями: «Нам до ваших справ нема нічого, яке ваше діло? Тут усе наше…»
Він одійшов убік – зупинився біля власного дому: його? не його? Дивно – тхне мускусом та обридлими парфумами, що просмерділи все місто; згорнуті простирадла; пріль, але все зализане до нечемності; він поторгав двері – виск, наче з іграшкового калатала, схожий на комариний; сніп світла наповз на ноги. Віталій клацнув запальничкою, вихоплюючи вогнем картини, купу книг, де павутина, як знамено. Його-таки дім. Його, і від того нікуди не дінешся. «Трагедія, поворот до щастя…» – стрельнуло, обпекло нутрощі, тільки на мить. Що взяти з потурнаків, а може, і він потурнак. Сплюнув – газ вирвався з клапана. Він подумав, що запальничка теж гонконгівська, тьху, навіть не американська; заклинив і пожбурив на рукописи й креслення. Двері бухнули, зачинилися за ним. «Хату-то ти спалив, а відгризтися од тієї свині – кишка тонка. Потурча. Мд-да». З авто Віталій бачив, як осідає покрівля, лущиться скло, вгрузає в глей остовиння; вишні свічками тягнуться до неба, іскри розмітає навсібіч, і приглушено, радісно лементують люди.
«Це пам'ять, перевернута пам'ять без сподівань – незлоблива музика мого дитинства». Кіготь дряпонув мозок; навіть, видавалося, побачив міцні, мов горіхи, півкулі мозку – у вухах ще плакали, лящали єврейські надривні, хрипотою повні, сумні жалійки; чоловік, який виводив їх на кларнеті, доскіпливо витягував, мов очищаючи від чогось, звуки: сипало торішнім осіннім листом, жовтим проти сонця, проти вікон, а насправді – розбухлим і гнилим; лопотіло порепаним асфальтом… Він нашорошив вуха – подув вітру, заболіло в грудях. Лампа в іржавому плафоні; сліпонуло очі, вирвавши міцне підборіддя, частину маслакуватого лиця, жовте, пробите тонкою голкою зіниці око. Він ще раз пірнув у видиво – холодну, шкарубку, аж до дна маячню: як сизіли вирвами сухі фонтани, осінь кутає, проте весна. І Віталій ще згадав, нишпорячи скоцюрбленими од морозу пальцями по кишенях. Видобув цигарку – намір-бо мав, що зайде зі сходу, з боку залізничного вокзалу, неодмінно влітку, коли в задусі жовтий будиночок видається більшим, ніж насправді; неподалік, відбиваючи сонце, збігаються рейки над сірим горбом полину, торохкотять коробочки дурману, прошивають шовк полудня мухи, всіляка комашня… Він полишив авто непевному типу, тицьнувши банкноту, невиразно промовивши адресу. Сам подався до автобуса, що, промацуючи темряву фарами, підходив до зупинки.
Він задрімав, заколисаний у допотопному «пазику», де стояв запах часнику, цибулі, самогону, – хтось торсонув за плече, і він крізь мереживо гілля впізнав двоповерховий дім із темними вікнами та гостроверхим, за його пам'яті, дахом, критим червоною черепицею, з одним-єдиним під'їздом. Він одразу розгледів подвір'я купою налиплих сажів, до цього всього – сарай скособочено тулився одним боком до братських могил. За далекої пам'яті, коли бульдозер нашкрібав ковшем землю, вивертаючи людські кістки, навіть кров поналипала місцями, вони з Аббою черепами грали у футбол. Абба ще знайшов жіночий череп зі жмутом жорсткого волосся – «во, я пріньос»; Аббу били тоді, один Віталій захищав… Білим спалахом у голові… зазвичай рахував кроки крутими сходами, дерев'яними, прогнутими, вичовганими досередини. Тамуючи віддих, зупинився між першим та другим поверхами, навпроти великого, майже на всю стіну, вікна. Ранок марудився. Крізь чорні шиби проходило більмувате ситиво вогню – ліхтарі. Вени, сухожилля, переплетені у вузол, пірнули в жолоби гострих ключиць, ніздрі роздулися, сапонувши драглистими краями порожнечу; закути дому зрізалися жовтими завісами до звичного очам; по лакованому паркету, вимощеному ялинкою за тих часів, коли дім зводився, липкими мацаками пролягли брунатні смуги передсвітання. Постоявши з хвилину, дослухаючись, дістав цигарку, – нарешті струмінь диму обпік змучені кашлем легені. Притримав язичок полум'я. По відблисках вогню, мов слідами, піднявся вище. Також невпевнено шукав ключа, ловлячи себе на думці, що відтоді минуло добрих два десятка років. Але ключ лежав там, де йому й бути, – у виямці, заставленій пляшечками. Значить, нікого нема вдома. А кому бути? хто б ще лишився? Заклацав замок, в лице війнуло прохолодою, проте затхлої, необжитої домівки. Віталій натиснув на вимикач; світло не спалахнуло. Він так і лишився стояти з опущеними руками, проти чорного розхрестя віконної рами. Підступало до горла, голова суха, порожньо в голові. Не озираючись, сів у прогнуте, з пошматованою оббивкою крісло. Намагався навмання чи то згадати, чи то подумати про щось, ага – як з вікна бачив уранці білі гори, розлите плесом море, піщану косу, а мати скаржилася сусідові, кремезному Тичковському, що всеньке життя пропрацював в органах, так і помер на сходинках – спиною гепнувся. Ґвалту було, а на похорон майже ніхто не з'явився. Той Тичковський, здавалося, вік не випускав цигарки з рота – «да, радная, к псіхіатру би єго свадіть». А ще – вже перед дрімотою – згадувалося, що батьки часто скублися з Аббиними, – гоям нічого не давати… Сходи з білого мармуру лягли рівно, сходилися знайомо. По тих східцях піднімався чоловік у довгополому чорному пальті, м'якому капелюсі. Вже прокидаючись, Віталій знав, що обличчя його не згадає. Тільки налиті сумом очі… Цього разу він загорлав; коли прокинувся – волого потягло за спиною. За вікнами стояла молочна бовтанка. Ніздрі втягли дух прілого одягу; ось він заблимав, ще не пройнятий блакиттю, крізь заляпані шибки зашарудів облущеними рамами, розбризкавши оливо, – березень; білий промінь кресонув крізь віти липової алеї: жовто-сірий морок здувся клубками; око затріпалось у сум'ятті барв; промінь чимдуж набирав швидкості, вирізав голим гіллям крони акацій; біло, до смертельного, до щему, вирізав одну будівлю, кинув, розмазав стіну по зіницях, і він, задихаючись, у наростанні далекого дзвону пам'яті, впізнав ряди низьких гостроверхих крамничок; промінь уже шипів, проносячи світло над світом, вихоплюючи з іржавого сутінку знайомі обриси, за мить уже ліг на бруківку, лизнув асфальтову стрічку, луджено вдарився об шиби; вітер рвонувся з яру, що темнів далеко в лісі; Віталій згори побачив чорні нори в червоних урвищах, порослих верболозом, глодом, дурманом, ковилою; плоско, наче на столі, котрого не зрушиш, лежали намистом десятки ставків, перетнутих змійкою річки. «Ось, майже нічого не змінилося…» Й тут верескливий, до гикавки знайомий голос: «Пане Віталію, а я ж думала, хто б у нас курив такіє папіроси…» У червоних, порепаних, у ластовинні руках блиснула пачка «Кемела». Віталій повільно, немов марячи, повернув голову, вгледівши у чотирикутнику дверей розбухле, з гачкуватим носом обличчя тьоті Рузі, яка, розчерепашившись на вході, без угаву говорила: мовляв, Абба в Америці, на рабина вчиться, таке гівно було, а от в Америці, і листи пише, щоб я соблюдала кошер, гівнюк такий, він своїй матері буде говорить, що їй кушать, а Люся замужем, пам'ятає Віталій Люсю, – Рузя лукаво примружила око, – лишилася Аня, вона за старим наглядає; пам'ятаємо старі часи, ви їх, звісно, не пам'ятаєте, бабка ваша нас от немцев ховала, а немцев от руських, парядочна женщіна була; а ви, значить, надовго? жить приєхалі? я завжди говорила, що з Віталія, з вас, люди будуть… – Рузя, нарешті, замовкла, поклала цигарки, що він загубив при вході, на присипаний пилюгою столик. Хочете, щоб я Аньку прислала, щоб трохи прибрала у вас? Авто не варто лишати без нагляду. Ні. Він поспить. Будь ласка. Пажалуста. Вона пішла, важко пхаючи тіло, коли Віталій ліг, підібгавши пальто. Він спить? Так, так, так – пішла. Його ще півгодини покрутило. Навпроти очей – жовта, до розпачу близька, шпарина; припав до неї, але вгледів тільки не те, про що думалося – Аньку: ніс, як у її сестри, ніздрі розкриллям, наче маленький птах сів на лице. М'який обвід грудей у мороці робив перса тугими, а прогнутий досередини живіт – у пласке, недорозвинене лоно; незаймана. Проте Аня мов огородилася серпанком; у сестри, навпаки, були міцні крижі – дощ періщив у шибки, розмазуючи віхті сизого ранку, і неможливо, та й не треба знати:
