Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Через місяць сколошкалося все місцеве обивательство. Прочиняло двері: допотопний паротяг, розігнавши кіз, припхав цілий состав найновішої апаратури. І того ж дня трапилася біда – помер від серцевого спазму губернатор. Далі оповідь ітиме зі слів кількох уцілілих свідків. Тож надійшла депеша-телефонограма із золотоглавої столиці, щоб кандидатуру добирали на власний розсуд. Місцева знать зібрала попередню раду. Участь у цьому дійстві брали: комісар поліції, командир національної гвардії, головний лікар-венеролог, який хворів на побутовий сифіліс, а співгромадянам видав це за хронічний нежить; а також доктор Козюра, психіатр Замодроченко, дві дами з боговгодних закладів Таїсія Никифорівна та Альбертина Никонівна. А ще засвідчили велику таємницю зборів учителі філології і співів. Двоє добродійних мужів, котрі різнилися тим, що у першого лисина відбивала навколишній світ спереду, а інший ловив різнобарвність природи ззаду, і то нехотя, бо акуратно, старанно зачісував волосся. Якраз погода видалася сумна, на руку обивателю, що вважав губернатора хоч і дурнем, але добрим чоловіком, – ішов сірий дрібний дощ. Літо ніяк не виплекалось, – і, готуючи зібранню каву, Альбертина Никонівна скаржилася на лихий сон. Доктор Козюра з двома асистентами недвозначно перезирнулися. Вчитель співів, мов ошпарений, відскочив од вікна, пустивши цівку розчинної кави, зафуркав, – розмоклим шляхом промандрувала недорікувата фігура Шльоми Люкса. Доктор Козюра напівголосом, майже шепочучи, натякнув на важливість зборів і що розмови про всілякі забобони тут недоречні. Проте комісар поліції замислився, довгим поглядом мислителя міряв відстань від вікна до столу, пригадавши, що колись, якраз чотири роки тому, йому снилося щось подібне, тоді був високосний рік, так що пані Альбертина має слушність. Учитель співів, під мугикання учителя філології, потвердив рішучими мотаннями голови, цим вкинувши доктора Козюру в немислимий відчай. Хтось припустився думки, що таки треба покликати нового директора, дарма що в нього з головою трохи негаразд. Тут начальник поліції запротестував, його підтримав Козюра й асистенти, дами потяглися за сильнішими. Впав туман. Це знову сповнило всіх трагічним передчуттям. Жінки знову подали свій голос, бо Шльома Люкс так просто під дощем не тиняється, і рік цей справді високосний.
Учитель співів запропонував випити лимонного лікеру й трохи припинити баталію. Проте один з асистентів натякнув, мовляв, у обох учителів немає дорадчих голосів. Доктор Козюра заговорив, подивувавшись своєму несподіваному красномовству, клацнув зубами об чашечку. Але ніхто навіть не думав жартувати. Віддалеки ще виднілася широка мокра спина Шльоми Люкса, місцевого вар'ята, з котрим навіть приблудні пси не хотіли знатися. Запала недобра мовчанка. Тишу порушив комісар поліції. Він дуже розпалився і говорив, говорив. Дами, задерши підборіддя, шарілися й уважно слухали. Доктор Козюра неспокійно йорзав у кріслі, асистенти нудно щось бубоніли, а тоді задрімали. Головний лікар усе поглядав на годинник, даючи присутнім зрозуміти, що в нього спливає час і йому конче необхідно відлучитися, тобто зробити щеплення од хронічного нежитю. Начальник поліції наполягав, виводячи статистичні дані по республіці: про загрозу епідемії тифу, додаючи, що в крамницях торгують неякісним тютюном, а в борделях відсутня медична допомога. Він зробив паузу, недвозначно глянув на лікаря-венеролога, котрий прибрав незалежної пози і відвернувся до вікна. Тут він крикнув, що Шльома, як привид, вештається під вікнами і в таких умовах тяжко проводити таємні збори. Учитель співів повторився щодо лікеру. Доктор Козюра цикнув на нього, підвів догори довгого кривулястого пальця і висловив думку, що треба послати когось із людей у розвідку, на залізницю, бо, справді, якось недобре виходить, а ну, як новому директорові заманеться прителіпатися на збори. В нього, доктора Козюри, нема повної влади, щоб запроторити цього чоловіка до божевільні. Збори вибухнули різноголосими думками. Одні казали, що варто відкласти вибори губернатора до поховання, бо це ще одна недобра прикмета, а вони як-не-як християни. Доктор Козюра пирхнув, пожбурив чашечкою об підлогу, заклав руки за спину, ходив розгніваний, звинувачуючи начальника поліції в насильницькому захопленні влади. Головний лікар спробував розповісти анекдот, чим ще більше розлютив начальника поліції, і той заверещав, гримаючи кулаком по столу, пообіцявши посадити за ґрати місяців на шість головного лікаря за розпусту і розбещення малолітніх. Головний лікар замахав руками, як млин, вибив пляшку лікеру з рук учителя співів, горланячи, що в самого начальника поліції рило в пушку. Дами червоніли од захвату, підтримуючи палкими поглядами начальника поліції. Він був у більшості. Він гупнув кулаком – ще раз – об стіл і запропонував відкласти збори до іншого часу, а зараз вони підуть на залізницю і роздивляться нову апаратуру: чи вона часом не згодиться для добродійних цілей; непогано було б скласти кошторис. І так вони вирушили – потилиця в потилицю – під великими чорними сімейними парасолями, пропускаючи попереду начальника поліції, якого все намагався випередити доктор Козюра, підпихаючи до баюри, що простяглася гнилою кишкою через усе містечко, – в народі її прозивали річкою Смердючкою. Тирлуючись, лаючись крізь зуби, вони застали цікаву картину. Розташувавшись ланцюжком, вони діловито позирали, як новий директор працює під дощем, зодягнений у просмолену куфайчину, таким от робом заохочуючи робітників до праці. Робітники з залиплими очима мурмотіли щось під ніс, розкурювали черговий зшиток газет, тицяли пальцями на небо, наповнюючи каламутні очі непробивним сумом. З-за пагорка з'явилася руда шевелюра Шльоми Люкса. Він зупинився перед шеренгою високоповажних осіб, мов порцеляновий бовванчик, затрусив голівкою; доктор Козюра швидко зібрав парасолю й огрів нею поперек спини Шльому. Віталій якось здивовано подивився на цей акт і зупинився, наче про щось здогадуючись. Шльома зашепелявив крізь криві зуби, подався ярами до свого житла. Й так воно, оповідали, повторювалося з тиждень: процесія під дощем вишиковувалась по команді начальника поліції, під бурчання доктора Козюри мандрувала повз Смердючку, мильну фабрику, зупинялася в центрі, щоб випити лимонного лікеру і дати перепочити дамам. Вони незворушно проходили повз зашторені вікна, під мжичкою і дощем, не користуючись транспортом. Вигнувшись підковою, спостерігали, як, наче сонні мухи, повзали робітники, а замурзаний директор… годі його було вирізнити серед підлеглих. Шануючись на людях, начальник поліції та доктор Козюра поважно надувалися сичами і злегка бридилися, коли з-за пагорба вигулькувала нестерпна фізіономія Шльоми Люкса. Шльома голосно сякався, хрестив повітря, незворушно пускаючи соплі, примощувався на порожньому ящику, розклавши перед носом аристократів шматок смердючого, вижовклого од давності сала, головку часнику, і, смачно пережовуючи, вів побожні бесіди, як-от: про єресь доктора Козюри, про хабарництво у місцевому муніципалітеті; про розбещеність деяких лікарів. Так балакали люди, а що насправді говорив Шльома Люкс – невідомо. Одне відомо, що терпець йому урвався швидше, ніж новому директору. Того дня, запітнілий, збуджений од надмірного захвату, директор вистрибував по калюжах, піднімаючи своїх підлеглих; з вікон, позіхаючи, на нього зирили товстопикі, осоловілі від сну чиновники; дивилися вони згори, ховаючись, щоб не потрапити на очі котромусь із претендентів на місце губернатора, – Шльома підійшов до Віталія, пригладив мокрого чуба широкою червоною долонею, чемно привітався, прогомонів, настовбурчивши м'ясисте вухо туди, де чманіли робітники, а трохи далі – місцева знать; Шльома Люкс прогундосив: «Ти ось, Віталію, послухай, що тобі скаже Шльома. Шльома дурного нічого не скаже… І не Шльома, загалом, скаже…» – Шльомин палець із ребристим нігтем хутко тицьнув у натовп, і він ще тихіше продовжував: «А вони… оті халамидники… послухай, підійди нишком… Не Шльома скаже… а вони кажуть, що такого дурня легше у… вибачайте, у Шовгенисі втопити, ніж слухати те, що він говорить… Такого… вибачайте… висловухого ідіота зроду не відшукати… Вибачайте… Ось… А ще вони… тобто, не вони, а пан полісмен та пан Козюра, шановні дами вибирають з-поміж себе губернатора… Так, так, так… А вас по… вибачайте… по слабості розуму ніяк не можна… так кажуть, те не Шльома каже. Шльома шукає затишку, а не справедливості…» – Шльома по цих словах поплентався до свого ящика, а тоді повернувся. Віталій побачив бугор великого прища у Шльоми на лобі. Прищ враз луснув, і зелений гній стікав на комір сорочки. Шльома обтер рідину широкою долонею, розмазав смугою і швидко затарабанив: «Так. От бачив оту баришню, яка переходить дорогу і вітер задуває їй спідницю? Звідки вона йде, соромливо ховаючи очі, десь нашвидкуруч підмальована у якомусь закапелку… Ясненько нам, звідки вона іде; зупиниться, облизує рожевим язичком морозиво – янгол, а придивися, ззаду хвіст. Чортиця. Прийде додому, залиже чоловіка, нагодує діток. Там увесь світ… А те, що ти видумав, вибачайте, тим, що ти собі понабивав голову, то викинь на смітник. Не можна відкопувати мерців, ніяк не можна… Да… Любов до батьківщини – це не зідрана шкіра, де видно жили, червоне м'ясо; в кращому разі – це не кров, пролита на глину, а те, що полишаєш просто, легко, але до чого повернутися вже не можеш – жаско пече у грудях… Це коли насняться оті вирви в степу, велетенські тіні пролітаючих птахів, річка з розкинутими сітями біля берега… і ти забув… чи було це… чи справді було? Проте цей дух проїдає сірчаною кислотою мозок, серце… Це те, чого не впіймати роками. Любов. Швидше всього. Це те, що відчуваєш шкірою. Це те, що через муку…» – І Шльома тихенько, навшпиньках, відійшов. А Віталій з опущеними руками, вражений, стояв. Напевне, він повірив одразу, бо змінився з виду. Досвід нічого не вартий, коли з нього не скористатися. Але досвід не вказує прямих причин, дій, подій і такого іншого. Віталій затупцював на місці. Перший, роздуваючи боки, зареготав доктор Козюра; учитель співів спробував тицьнути його ліктем під бік – якийсь недорікуватий вигляд мав новий директор під грибком сірого дощу з напіввідкритим ротом, вилицею, лівим оком розвернутий до живої дуги місцевої знаті, зодягненої в чорне з нагоди трауру. Тоді всі наче опам'яталися – Шльома забелькотів, голови застрибали у вимушених, винуватих позах. І додому процесія поверталася мовчки, з почуттям гідно виконаного обов'язку перед державою. От і Шльома знадобився. Отаке воно.
