Стигма - Гужва Валерій Федорович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Ні. Та хіба знаєш наперед?
— Невже після всього… щось збереглося?
— Ти — про ніжні почуття? Любов?
— Ну, щось таке…
У Миколи обличчя стало страстотерпним, ніби він на відвідинах важко хворого. Михайло зауважив те і всміхнувся:
— Зі мною все гаразд. Просто — екскурсія в минуле. Idee fixe. Як нині мовлять — нічого особистого.
— Я дізнаюся. Тільки, вибач, я б не ворушив минуле. Ми вже в такому віці, коли не варто давати поживу демонам і привидам.
Остання фраза прозвучала надто патетично, і Михайло поморщився:
— Ти що, Мережковського начитався? Чи до братства вільних каменярів занесло?
Микола спершу не зрозумів, навіть шкіра на лобі наморщилася, а потім — дійшло.
— До масонів не належу. Мене останнім часом тягне на пафос. Викладаю, а студенти нині непрості, то я їх з пантелику збиваю, щоб не думали, що вони одні розумні.
— Ясно. Ато я стривожився. Євген Петрович теж викладає?
— Дідула — професор, метр. Знакова фігура. Жодних ознак старіння. 1 рука, й око, й інтелект — дай, Боже, молодшим. Ну, ти ж сам роботи бачиш — розкіш!
Ніби почувши, що його згадали, до них, звіддалік махнувши рукою, ішов Євген Петрович, та не сам, а підтримуючи під лікоть міністра. За ними просувався казенний ескорт з кількох чоловік, — певне, час офіційного візиту закінчився.
Михайло бачив, що Дідула проводжає високого гостя, і, аби не заважати церемонії, відступив до стіни, зробивши вигляд, що надивляє тонкощі одного з пейзажів.
— Михайле Єфремовичу! — почувся баритон Дідули. — 3 тобою хоче познайомитися пан міністр.
Зблизька обличчя міністра з трохи короткозорими очима мало приємний, якийсь домашній вигляд, і рука його була суха.
— Євген Петрович оповів вашу одіссею, а міг би цього й не робити — я прекрасно пам'ятаю, як тоді танцювала пропаганда навколо прізвища Джміль. І про успіхи ваші дещо знаю. Не буду агітувати, але хотілося б, аби тепер в Україну повернулися ті, хто її вартий. Коли у вас виставка в Берліні?
Михайло відповів з почуттям симпатії до цього урядовця. Привид стигми, що його намислив собі півгодини тому, не з'являвся на рівному, високому чолі міністра.
— Сподіваюся, там будуть наші представники, — він дав знак помічникові, той почав щось занотовувати, — і, якщо ваша ласка, будемо раді відкрити вашу виставку на Батьківщині. Згода?
— Дякую, — відповів Михайло. — Дуже хотілося б, аби мрії збувалися.
Міністр уважно подивився на Михайла короткозорими очима — так, ніби хотів упевнитися, що співрозмовник сказав усе і більше нічого не додасть.
— Мрії, кажете? Зрозумів, зрозумів. Спробуємо скоротити відстань між мріями і діями. Всього вам найліпшого і — до зустрічі.
Дідула підморгнув Михайлові і повів міністра до виходу. Весь цей час Микола стояв поруч і дивився на міністра відданими очима.
— Як його прізвище? — спитав Михайло.
— Чиє? Ти хіба не знаєш? — Бадиляк зрозумів, про кого йдеться.
— Той самий?
— Звісна річ. Він недавно.
Михайло помовчав. Трохи прикро було, що сухо говорив з людиною, яку заочно знав і поважав.
— Шкода, але не його це парафія. Піде невдовзі, побачиш.
— Чого ти так вирішив?
— Очі в нього не казенні. І стигми нема.
— Якої ще стигми?
— То я так, не зважай.
Миколі кортіло допастися нарешті до фуршету. Не здолавши опору Джмеля, він пішов до столів сам, пообіцявши принести бутерброд для непитущих.
У залах і переходах між ними набралося вже чимало відвідувачів. Михайло знайшов вільний стілець і сів, аби не заважати любителям високого мистецтва. Крім іншого, він надумав поговорити з Дідулою про батьків лист і свою знахідку — більше, вважай, ні з ким було обговорити все це; Євген Петрович міг порадити щось конкретне — Михайло чомусь був того певен.
Про музейну тишу давно було забуто, говорили на повен голос, сміялися; збиралися купками молоді люди у неконформістському одязі — схожих Михайло зустрічав і в Метрополітен, і в інших нью-йоркських музеях. Хіба що там чарку не пили та й таких виставок не влаштовували — для цього були інші місця. Гостро подумалося про Ванду, сина, наївно схотілося, аби вона була тут, біля нього. Невже він стає сентиментальним? Старий, ностальгуючйй за чужиною на рідній землі невідь-хто — космополіт, патріот чи просто наділений хистом біоробот?
Михайло був нещирий. Старим себе не вважав, так і Ванда б сказала. І не ностальгію він відчував — просто скучив за рідними. Коспомоліт? Навряд, хоча нині багато на що дивився іншими очима, тверезими й часом безжальними. Чи лишився патріотом? Певно, що так, але позбавленим ілюзій. Він багато чого чекав, коли сторінки нью-йоркських газет, телевізія не стримували емоцій з приводу змін на політичній мапі світу. Знайомі з діаспори випромінювали ентузіазм і не розуміли його стриманості. Для них було важливе насамперед те, що президентом став українець. Мовляв, життя змусить і комуніста стати патріотом, а головне — народ не дозволить старих порядків. Михайло сумнівався і у виборі народу, і у його далекоглядності. Його не хотіли розуміти, інколи — й слухати. Одначе, незважаючи на радикальний патріотизм, лише одиниці наважилися повернутися в Україну, аби прислужитися їй, незалежній, омріяній. Не так багато часу пішло на те, аби стало зрозуміло: діється щось не те і не так, як мало б за логікою глобальних перемін статися.
У Михайла не було часу, аби скласти думку про теперішню Україну. Не брати ж до уваги добробут Тетяни, професора з платнею нью-йоркського ліфтера, мову, чутну звідусюди, — ось і тут, на виставці, говорили переважно нерідною. Михайло виріс на Куренівці, на своїй Никодимівській, де мови сусідували, та російська знала своє місце і через те не дратувала, бо не пнулася у гегемони. Там і досі так — Михайло в цьому пересвідчився, як переконувався і нині у тім, що природний баланс, порушений давно, — це серйозно.
Він пам'ятав подільську школу, бійки між «аристократами» і «плебеями» саме через мову, і лише тепер повною мірою розумів, яких зусиль коштуватиме бодай наближення до часів українізації, що про них оповідав батько. Більшою бідою, аніж мовна неідентичність, Михайло вважав продовження існування і діяльності партії під червоним прапором. Головне крісло держави лишилося під учорашнім їхнім ідеологом, демагогом, що нагадував Михайлові вгодованого кота-сибарита, котрий, одначе, не втратив інстинкту і приземлявся завжди на всі чотири лапи, незважаючи на пещеність і висоту, з якої падав.
Проте ці думки — Михайло прекрасно розумів — були таким собі снобізмом стороннього. Якби якийсь гурт однодумців тут, в Україні, покликав його: «Іди, Михайле Джмелю, до нас, бери до рук держаки транспаранта, вигукуй гасла, балотуйся в парламент, виступай на мітингах, борись за власні ж переконання і переконуй інших!» — навряд чи він погодився б. Чому? Не любив натовпу. Не любив колон і шерег. Не терпів гарчання гучномовців. Від ідіотизму єдиномислія і покори втік не для того, аби знову стати «коліщатком і гвинтиком» — нехай іншого механізму. Михайло складав собі звіт: позиція його вразлива і нелогічна, але втішав себе тим, що за обставин екстремальних і вирішальних не сидітиме склавши руки, якби навіть дійшло до зброї.
«Мала все ж рацію Ванда, коли казала, що люди лишаються дітьми до сивин», — кпинив зі своїх несподіваних рефлексій Михайло, сидячи на стільці під стіною й спостерігаючи виставкову публіку.
Микола виринув розрум'янений, бо причастився. І був не сам — тримав під руку в солідних літах жінку з надмірним макіяжем на обличчі.
Михайло підвівся, аби запропонувати місце дамі. Щось знайоме було в її обличчі, але відразу не впізнав, лише почувши голос, угадав:
— Зою Казимирівно!
— Ну от, нарешті, думала, не впізнаєте. А ви, Михайле, нівроку. Жінки згасають швидше…
Бєлова постаріла катастрофічно, тільки очі блищали, як давним-давно. Михайло почав був розлогий комплімент, але Зоя Казимирівна не дослухала:
— Не треба вправлятися в куртуазності. Дай краще на тебе подивлюся. Нічого, що я на «ти»? Достойний мужчина. Микола сказав, що тебе міністр запрошував з виставкою. Правда?
