Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Події наступних двох-трьох годин вибило з пам’яті клином непритомності. Часом здавалося, що я лечу між хмарами, іноді, — що нависаю над прірвою, а подекуди, — що пливу океаном у якомусь човні. Як виявилося згодом, і те, і те мало місце. Спантеличений Гримчак, який натрапив на моє непритомне тіло в парку, у багнюці, на плечах приніс мене до гуртожитку, а потім натер горілкою, повернувши до тями.
— Ну, слава Богу, очуняв! — мовив Ростик і додав: — А міг запросто склеїти ласти. Бо хто засмагає в кінці лютого, лежачи на сирій землі, та ще мокрий?
Ростик глянув мені у вічі й відверто спитав:
— Багрію, що сталось? Увесь факультет патякає, що ти здурів.
У повітрі зависла ніякова пауза, але Гримчак перервав її.
— Я хочу повернути свій борг…
Щирість і приязність, що ними відлунювали слова Ростика, підкупили мою вимучену свідомість. Одержимий відчаєм і безвихіддю, я розповів однокурсникові про свої контакти з потойбічністю, розпочавши з толоки на Личаківському кладовищі. Монолог затягнувся, але очі мого рятівника горіли цікавістю. Дослухавши до кінця, він озвучив свій висновок:
— Духи на стінах не пишуть, не ходять і не надсилають погрозливі анонімки. Я знаю, що робити — одужуй.
День за днем я почувався краще, а рання весна лише посприяла швидкому одужанню: як фізичному, так і психічному. Страх і нервовість танули так само, як сніг на вулиці, натомість прибувала сила й упевненість, що скоро все з’ясується. Неабияку надію в цьому я покладав на Гримчака. Він з’явився в березні, зібравши нас із Апостолами в одному з генделиків у центрі міста. Увесь вечір ми розробляли стратегію боротьби з Привидом — таке кодове ім’я отримав недруг. Перший тактичний бій призначили на п’ятницю. До нього була залучена вся четвірка.
Місяць висів над Львовом так низько, що своїм сяйвом заливав геть усю площу перед моїм будинком. Це грало нам на руку, бо Апостоли, які стояли в арці на шухері, могли завчасно вгледіти незнайомця, а я з Ростиком — краще орієнтуватися в темряві. Ми обережно піднімалися сходами під’їзду. Розмовляти заборонялося, тож комунікація відбувалася за допомогою жестів. Завчасно налаштовані на віброрежим мобільні були готові будь-якої миті прийняти сигнал Апостолів.
Усе було під контролем. Усе, крім хвилювання.
Однак воно успішно долало висоту кожного поверху, підкореного нами, і на третьому вибухнуло тріумфом, коли я вгледів двері успадкованої квартири. Я давно не був у ній, і зараз страшенно кортіло туди потрапити, але наш шлях пролягав поверхом вище. Ростик дістав із кишені дві пари гумових рукавичок, одну простягнув мені, на власному прикладі продемонструвавши, як ліпше їх натягнути.
У темряві блиснула металева відмичка. Моїм робочим інструментом був кишеньковий ліхтарик. Ним я спершу світив під ноги, а згодом — на замок восьмої квартири. Гримчак приклав до рота вказівний палець і взявся до справи.
Що чекало нас за дверима?
Чи знайдемо істину?
Чи відгадаємо ребуси, що спантеличили мою голову?
Усі ці питання наввипередки штурмували мозок, а руки напарника тим часом займалися серцевиною. Очікування робилося дедалі нестерпнішим. Очі так напружено фіксували маніпуляції з відмичкою, що їм почало двоїтися. Кульмінацією цього дійства став металевий скрегіт, через що я мало не випустив ліхтарик. Ми з Ростиком стрілися поглядами — справу зроблено. У руках Гримчака з’явився чорний предмет. Промінь світла, спрямований на руку однокурсника, вихопив пістолет, але на розпитування часу не було. Ростик делікатно штовхнув двері.
Перше, з чим ми зустрілися, був запах. Ніздрі лизнув аромат необжитого помешкання, що сам принюхувався до гостей, мов сторожовий пес, шукаючи схожі з хазяїном запахи. Гримчак зморщився, але навіть не писнув. Я прикрив ліхтарик долонею і зупинився при вході. Ще не пізно повернутися, не пізно схаменутися… але ж це — крок у невідомість.
Сказавши собі: «Жодного кроку назад!» — я переступив поріг.
Ростик прошмигнув за мною в темний коридор.
Згідно з планом, спочатку ми обнишпорили кухню, де з меблів був лише стілець, стіл і старенька газова плита. Прийшла черга зазирнути в покої. Першою на шляху стала кімната, розташована над спальнею Ельзи Олександрівни. Вона пустувала. У кутку горою громадилися стільці, поруч чалився письмовий стіл. Одинока шафа вкривалась простирадлом — ото й усі меблі. Усвідомивши, що тут нам робити нічого, ми повернулися до коридору. Залишилася ще одна кімната, що знаходилася просто над моєю. Двері до неї виявилися зачиненими.
Це неабияк збентежило і мене, і Ростика.
Але за мить вони скорилися силі плеча.
Ми таки потрапили в лігво Привида.
Хвилювання, що з ним я заходив усередину, досягнуло апогею. Промінь ліхтарика скочив у пітьму й заменжувався у темних закутках. Він бігав, мов навіжений, шукаючи в мороці ворога.
Ось він ковзнув по стелі.
Ось прошмигнув підлогою, натрапив на м’яке крісло й заліз під диван.
Він прочісував територію максимально ретельно: найменше хотілося, щоб нас застали зненацька. Порожнеча оселі послабила хвилювання, і ми нарешті перевели подих — тепер можна обстежувати завойовану територію. Оглядини нас розчарували — не було жодних слідів, що вказували б на існування не те що привиду, а навіть людини. Мінімум меблів в інтер’єрі наштовхував на думку, що помешкання призначалося для короткотривалого перебування в ньому. Ентузіазм мисливця почав згасати.
Гримчак, обережно ступаючи подряпаним паркетом, обстежив кожен дюйм: зазирнув під крісло, обслідував підвіконня, обнишпорив довкола кахельного п’єца, а тоді відкрив дверцята тумбочки. Він роззявив рот, готовий вичавити з себе радісний крик, але, отямившись, знищив його в зародку. Я наблизився впритул. Те, на що натрапив приятель, жодним чином не вписувалось у тутешній інтер’єр. Ноутбук разом з мишею, що з’єднувалася з ним кабелем, видавався більмом на оці.
Із цікавості я торкнувся маніпулятора, і девайс несподівано ожив, вийшовши з сонного режиму. Замість шпалер робочого стола ми побачили теку з аудіофайлами. Датовані записи розташовувалися в хронологічному порядку. Інтуїтивно я активував перший із них, і за секунду ноут озвався моїм голосом. Від здивування перехопило подих. Я згадав той вечір, коли ми з Оксаною повернулися з гір і обговорювали канікули.
Я навмання відкрив іще кілька файлів.
Програвач відтворював записи моїх розмов із різними людьми: ось я телефоном розмовляю з мамою, ось — із Павлом, а ось це — кричу до батька… Гримчак усвідомив автентичність записів і хотів щось сказати, але завадила моя долоня, що вчасно прикрила його рот. Ми зачистили сліди свого перебування у ворожому таборі та вшилися звідти.
У кінці лабіринту блиснуло світло — залишилося знайти мінотавра.
Ніч скотилася за обрій, а суперечки в штабі порятунку моєї персони не вщухали. Гримчак, який від початку не вірив у містичну версію про привида, наполягав, що й далі треба грати вар’ята, аби вивести зловмисника на чисту воду.
Апостоли рекомендували підключити міліцію, мовляв, несанкціоновані записи слугуватимуть вагомим доказом у справі. Я мовчав. Так чи так, а вирішальне слово за мною і, перш за все, я мав визначитися!
Ідея нічної диверсії заклала динаміт під містичне тлумачення цієї історії, а виявлений комп’ютер підірвав остаточно. Ударною хвилею знесло всі опори, на яких трималася віра у присутність вищих сил на цьому полі бою. Разом із ними розвіявся силоміць насаджений страх, завдяки якому хтось вправно маніпулював мною, доводячи гру до абсурду. Але найголовніше — зникло відчуття провини перед батьком: я позбувся його, навіть не відбувши покуту. Слова Ельзи про ворога, озвучені сивілою, підтвердились, і тепер я точно знав, що він так само смертний, як усі ми.
Урешті-решт я втрутився в суперечку друзів.
— До міліції я звертався, і вона нічим мені не зарадила, тому я вступаю у гру.
— Це помилка, — зауважив Петро.
