Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Повторне відвідування квартири, яка вважалась оплотом зла, та ще й у компанії незнайомця, скидалось на неабияку авантюру.
Витримка зраджувала, проступаючи на чолі краплинками поту. Зважитися на такий крок виявилося непросто, але застрахований Любомиром і повідомленням, я таки подався нагору. При доброму освітленні мені нарешті вдалося роздивитися і помешкання, і нового сусіда. З усіх ознак, що зазвичай запам’ятовуються при першому знайомстві з людиною, у Дем’яна — саме так представився чоловік — була гемангіома. Яскраво-червона, бридка цятка знаходилася під лівою ніздрею і неабияк псувала вигляд свого господаря.
У кожному жесті та слові Дем’яна я шукав доказів його причетності до смерті Ельзи Олександрівни й розхитування моєї психіки. Доки ми з Любомиром совали стару канапу, таких ознак виявити не вдалося. Так званий сусід поводився впевнено та розкуто, не викликаючи підозр. Чоловік розповів нам про лютий Сибір, де все життя пропрацював геологом, і про те, що на схилі літ вирішив повернутися на Батьківщину. Тут обслуговує нафтопровід Одеса-Броди. Неодружений. Бездітний.
Я відверто нервував. Паніка не давала зосередитись, я начебто і слухав, проте шкірою відчував на собі пильний погляд незнайомця. Усе, що відбувалося, не вкладалось у голові. Реверс, що в ньому почала рухатись історія, зруйнував усі плани, а, найголовніше, позбавив козирів, що були на руках після відвідин цієї квартири. Сумніву не було: нас викрили і м’яч опинився на полі команди суперника. Я вирішив влаштувати йому пресинг.
— Пане Дем’яне, а як ви знайшли господаря цієї оселі? Тут десятиліттями ніхто не з’являвся. Любомир не дасть збрехати.
На жаль, кляті окуляри приховували його очі, а вони зараз, певно, сказали б більше, ніж слова! Погляд, міміка могли виказати Дем’яна, або ж навпаки зміцнити його алібі. Та ця відповідь, як і попередні, прозвучала наче відмовка:
— Як і всі, — за оголошенням у газеті.
— І який він із себе? — не вгамовувався я.
Чолов’яга знизав плечима, демонструючи здивування, але задовольнив мій надмірний інтерес.
— Росту такого, як я, віку старшого, але ще не старий, худорлявий, світловолосий, — пояснив спокійно.
Детального опису ніхто й не сподівався, тому й розчарування було невеликим. Проте висновок напрошувався єдиний: прибульцю довіряти не можна. Заглиблюватись у тему ставало небезпечно: я міг бовкнути зайве чи викликати підозри своєю цікавістю. Однак існувала ще одна дрібниця, що тримала мене в цьому приміщенні.
Загаявшись біля тумбочки, я акуратно торкнув коліном дверцята, що негайно відкрилися. Закриваючи їх, я зазирнув досередини — ноутбука там не було.
Господар припрошував нас із Любомиром відсвяткувати невеличке новосілля, але таке панібратство виходило за рамки здорового глузду. Я чемно відкланявся та покинув сусідів. Дуже вчасно: захеканий Ростик сходами мчав просто на мене.
— Тихо, тихо! — зупинив я однокурсника.
— Ти… ти… ж есемеснув… Я одразу, — пробелькотів скоромовкою Ростик, через слово хапаючи повітря.
— Ходімо прошвирнемося центром, — запропонував я.
Чи то Ростик іще не відійшов від пробіжки, чи то нові обставини змусили його хвилюватися, важко дихаючи, але я дорікнув йому, хоча й сам перебував у неменшому шоку.
— Чого ти пахкаєш, як курець?
— Ти що не розумієш? — вибухнув товариш, незважаючи на мої слова. — Він зробив хід конем, і тепер нам треба кардинально змінити стратегію.
Ростик казав правду, такого повороту справи ніхто не чекав.
— Я намагався вивести його на чисту воду, але на всі запитання він відповідав так, ніби не в курсі справи.
— Цей Дем’ян може виявитись і підставним. Не факт, що Привид пішов ва-банк.
— Що ж тепер робити? — у розпачі спитав я.
Ситуація і справді дедалі погіршувалася. Вихід із підпілля основного фігуранта сплутав усі карти. Хтось грався з нами, мов зі сліпими кошенятами, і, слава Богу, ще не втопив. Хоча я шкірою відчував, що цей час уже близько.
Новому розвитку подій Апостоли здивувалися не менше, ніж Гримчак. Петро з Павлом сиділи на підвіконні в коридорі університету і, роззявивши роти, слухали розповідь про появу в цій історії нового персонажа. Вони обидва горлопанили про небезпеку та міліцію — довелося заспокоїти їх обіцянкою дослухатися до їхніх порад.
Але то, звісно, були лише обіцянки. Дії міліціянтів у подібних ситуаціях відомі заздалегідь: складуть протоколи, візьмуть показання, й усе вкриється бюрократичною пліснявою.
Після пар наша компанія зібралася в «Мак-Дональдсі» біля прокуратури, щоб обговорити план майбутніх дій. Хлопці трохи заспокоїлись і вже не гнали мене до правоохоронних органів. Кожен намагався дати корисну пораду, але чогось конкретного запропонувати не міг. Зрештою, усі зійшлися на думці, що треба викрити Дем’яна, тільки як це зробити, ніхто не знав. За півгодини до нас приєдналася Оксана, з якою я, з огляду на останні події, бачився дуже рідко, тож розмову довелося законсервувати до вечора. Коли хлопці залишили нас, вона спитала про Гримчака:
— У вашій компанії новий друг?
— Однокурсник.
— Як ти почуваєшся?
— Краще. Ходімо звідси, бо таке враження, що ти — на роботі.
Ксеня неохоче зібрала речі, і ми вийшли на вулицю. Попри значне потепління, у наших стосунках відлиги не настало. Оксана це розуміла.
— Це все тому, що я тебе не підтримала? Думала, що ти збожеволів? — не припиняла картати себе дівчина.
Розвивати в ній почуття провини не хотілось, і я, як міг, переконував її в протилежному, але прохання побути деякий час нарізно дівчина сприйняла, як спробу розірвати стосунки. Я не виправдовувався, розуміючи, що ця перерва може вберегти її від біди, що скупчувалася над моєю головою.
Цієї весни я проводжав її додому востаннє.
14
Наступного дня Дем’ян зник: несподівано й безслідно. Конфліктуючи зі здоровим глуздом, цей випадок іще більше посилив підозри щодо справжності його персони. Збентежені вчинком нового сусіда, ми ніяк не могли визначитися з подальшими діями, чого не скажеш про ворога, чиїй креативності можна було тільки позаздрити.
Дем’ян з’явився суботнього вечора, поводився у своїй квартирі галасливо, як і попереднього разу. Ми з Павлом, який за графіком ночував у мене, розгубилися від раптової появи сусіда і ще більше оторопіли від його зухвалого візиту. Він постукав тричі. Павло вхопив біту та причаївся в кімнаті, я пішов відчиняти двері. Дем’ян мав стомлений вигляд, але мене найбільше вразив різкий запах алкоголю.
— Вибач, що турбую так пізно. Щойно повернувся з колегами з відрядження, а вдома — ні крихти хліба. Не позичиш?
Банальність його прохання дещо спантеличила — за будь-яких інших обставин на таке не звернулося б уваги, але не тепер. Такий візит нагадує вилазку в тил ворога, у чому, власне, я й не сумнівався. Проте я дав йому батон і, побажавши вдалого вечора, хотів зачинити двері, та Дем’ян підклав ногу:
— Може, завітаєш на вогник? Компанія прекрасна, спиртного вистачить усім.
— Ні, дякую. У мене сесія на носі, треба вчитися, — викрутився я.
Попрощавшись, я кинувся до комп’ютера, де вже чатував Павло. Разом ми простежили за Дем’яном і, нічого не розуміючи, всілися на канапі. За пару хвилин у восьмій квартирі загомоніли, затупотіли, засовали меблями — починався бенкет. Попівночі святкування набрало обертів і переросло в хоровий спів, скидаючись швидше на п’яний дебош, аніж на посиденьки колег по роботі. Якоїсь миті навіть спало на думку викликати наряд міліції, але одіозність фігури Дем’яна втримала від такого кроку, — можливо, він на це й розраховував. Досвід свідчив про нестандартність його ходів.
«То хто ви є, пане Дем’яне, — геолог-самітник чи мій Привид, матеріалізований із минулого?» — це питання допікало цілу ніч, навіть коли нагорі всі вгамувалися.
Павло спав. Я сидів у кріслі і подумки розкладав пастки для сусіда-гульвіси, і коли світанок позганяв із гнізд птахів, мені в голову прийшло одне рішення.
