Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Гучний регіт вкривав його слова. Дорослі музиканти підморгували малому й підохочували, поки, зрештою, хлопчина зовсім не пускався берега:
По цих словах підпилий Бугай вихопив у бубніста з рук колотівку й почав щосили нею лупцювати по облізлій битій шкірі інструмента, від чого той одразу ж озвався тягучим густим звуком. А голова, не маючи ні голосу, ні слуху, але ні на макове зерно не сумніваючись, що співати може, заревів:
Тут Бугаєві раптом потрапила в поле зору запальна і завзята танцюристка — тілиста, розпелехана й аж червона від шаленої коломийки Ориська. Голова кинув колотівку, прожогом висковзнув з-за барабана й, випнувши груди колесом, рушив до молодиці. На очах у всіх безцеремонно шарпнув Гнатову жінку до себе, смачно поцілував у губи, ще раз рвучко обняв і з натугою попер її у підсобку, але на ходу вхопив за руку й мене:
— Коли прийдеш паспорт виробляти? Я затримаюся завтра в сільраді після роботи до смерку! Не забудь — буду чекати до темної ночі!
— Та вона ще дитина! — осмикнула Бугая Ориська, вже майже вивільнившись з-під його ліктя, але зовсім не збираючись тікати від хтивого залицяльника:
— Чуєш, приходь за паспортом! А будеш чемна й послухаєшся без викобилювань, то як тільки закінчиш школу, візьму на легку роботу в контору! Пойнятно? Приходь увечері, не пожалкуєш! Ще ні одна не жалілася! Але татові — нічичирк! Заробиш сама собі паспорт — ніяких грошей не візьму!
Мене мов окропом ошпарило:
— Я вже паспорт давно маю! І працювати у вашій конторі взагалі не збираюся!
— То підеш на ферму, превелика мудрагелько, гній відгортати! Це я тобі також обіцяю! При свідках!
Я кинулася на подвір’я, де в альтанці Андрій і Ліля з такими ж малолітками продовжували палити цигарки, й укотре почала просити їх, щоб збиралися додому, але Орисьчин чоловік помітив, що я вилетіла з клубу, як обпечена, й взявся допитуватися:
— Що там сталося? Моя ще танцює? Годину вже її чекаю.
Я зам’ялася.
— Чому мовчиш? Ти її виділа? Де Ориська?
— Здається, у підсобці…
— З Бугаєм?! — він різко рвонув до себе двері клубу й ускочив усередину.
Коли я з братом і сестрою вже були біля воріт клубу, Гната й добре підпилого Бугая чоловіки вивели на подвір’я, щоб ті провітрили памороки. Галасливий гурт стояв при вході до клубу під самим ліхтарем. Старші чоловіки цитькали молодших, молодші нахабно лізли в бійку з головою. У Бугая був відірваний рукав білої сорочки й кишеня від піджака, який він уже тримав у руках і всім показував свою шкоду. Голова вдесяте погрожував, що за знищений одяг у п’ятикратному розмірі стягне свою шкоду з Гнатової зарплати. В Орисьчиного чоловіка сочилася кров з носа. Він розмазував червоні потоки по лиці й по грудях і репетував, як недорізаний, погрожуючи кулаком услід законній, яка шкідливою кицькою чкурнула городами на обійстя своїх батьків:
— А ти, к…рво, додому не приходи! Ночуй в стодолі, в стайні, в тещі, але не коло мене на ліжку! Уб’ю! Усіх твоїх к…рварів порішу, передушу, перевішаю, аж тоді й у тюрму сяду! Сам замельдуюся! Набридло твою шмондю вартувати! Ти не жінка, ти — ненаситна прірва! Повернешся — я, хвойдо безсоромна, власноручно твою сверблячу дірку зашию дратвою!
Через поріг клубу вибиралися п’яненькі танцюристи.
— То не весілля і не празник, як когось на гріху не зловили, як бійки не було — то не свято! А що кров один одному пустили — то лиш на здоров’я: голова менше буде боліти! — робив свої висновки горбатий Антось.
— А як Гнат уб’є Ориську чи Бугая — ліпше буде?! Гнат такого прилюдного встиду не подарує, — не погоджувався обачний Ярема.
— Ая! Ще й не таке люди прощають!
Як не дивно, але правда виявилася на боці Антося. Десь років через п’ять напровесні, здається, саме після Міжнародного жіночого дня, Бугай й Ориська насмерть вчаділи в легковій машині голови, яку аж через три дні по тому знайшли на тупиковій дорозі, що вела до польового озера. Головиха навідріз відмовилася справляти похорон своєму зрадливому чоловікові — терпець їй таки урвався: Бугая державним коштом ховала сільрада. А Гнат за Ориською так голосив, що на цвинтарі його від труни ледве відірвали. Мало не вмер з туги. Перестав голитися, не стригся, посивів, нічого не їв, на роботу не ходив, дивився в одну точку й сидів на стільці в хаті, якби його там прикували. Рідні надоумлювали Гната, навіть зумисно штрикали в очі колишніми жінчиними походеньками й її явними переступами всього в селі ще дозволеного й уже не дозволеного, але нічого нещасному не допомагало.
Ще й не таке люди прощають!
XIV
У суботу після уроків я завжди їхала додому. До того ж щоразу мала купити чотири хлібини, що їх нести у сітці-«авосьці» було навіть трохи небезпечно. Одного разу мене перепинив міліціонер і взявся допитувати, чи не свині я вдома хлібом годую, що он скільки набрала! Тож надалі паляниці я вважала за краще купувати поруч з автостанцією, щоб менше недобрі очі бачили. Та й нести ближче.
Надворі холодно й слизько, я, напевно, сьогодні ще впаду не раз, бо гумова підошва моїх зі свинячої шкіри зимових чобіт ковзається, як навощені лижі. Біля райкому партії хтось мене голосно гукає. Спочатку чую: «Олю!» — тому не дуже йму віри, що кличуть мене, але після цього звучить:
— Попелюшко!
Обертаюся і впізнаю Вовоччиного дідуся.
— Ти куди так летиш? Упасти не боїшся?
— Уже двічі впала. Першого разу — біля школи, а вдруге — як вийшла з будинку. А ваш Вовочка чому на уроки не ходить? Вже довгенько його у школі нема.
— А ти хіба не знаєш, що лікована ангіна минає за тиждень, а нелікована — за сім днів? Хворіє Вовочка. Маєш трохи часу? Можемо разом піти подивитися, чи вже ріка замерзла. Й заодно поговорити.
— Добре, — не смію відмовлятися, хоч тепер мені доведеться їхати в село останнім автобусом аж о сьомій годині вечора.
— Я у Москву ввечері їду. Міг узагалі на роботу не з’являтися: одне, що субота — ніби вихідний, а друге — день від’їзду й день приїзду входить у відрядження. Але в мене така робота, що вихідні тільки сняться. Півтори доби у поїзді туди, півтори звідти — теж не відпочину.
Я намагаюся подумки аналізувати те, про що веде мову мій супутник. Мабуть, зовсім не має про що зі мною говорити, якщо розповідає абищо. Хіба це праця — кататися в поїзді? Я би з радістю так їздила хоч цілий тиждень! Та й до ріки веде мене з якогось нечуваного дива: в лузі, де висадили молодий парк, але під час повені вода щоразу підмочує дерева, й деякі вже навіть повсихали, зараз, напевно, сніги лежать щонайменше мені по коліна — хто там, де люди не ходять, буде замети відгортати? Може, Вовоччин дід зібрався мене наодинці висварити, що колись відлупцювала його дорогенького внука? Але ж то було ще чотири роки тому!
Переходимо вулицю біля ратуші, й на тротуарі я раптом помічаю застиглого з роззявленим ротом і круглими від здивування очима нашого голову. Кожух розстебнутий, щоки і ніс горять буряковим квасом — вже «запричастився» в якійсь забігайлівці! Раптом Бугай ледь піднімає шапку над своєю головою і вітається… зі мною! Та не може такого бути! Напевно, це з Вовоччиним дідусем! Ні, секретар райкому в його бік і не глянув, а Бугай витріщився таки на мене, а не на мого супутника. Дива! Голова зі мною першим привітався. Малій дитині в селі скажи — й та не повірить!
