Пафос - Ешкилев Владимир (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗

— Ні, ти чула, мала, вони за нами приїхали! — розлючена Анджела кидає подушку через всю кімнату. — Дві собачки, диви, втекли, а добрі хазяї їх таки відшукали…

— Рекордер скинете, мамцьо, не нервуйте так… — Джипсі вмикає праску і розгортає ще вологу після прання спідницю на складеному вчетверо коцику. — Все нормально. А, може, навіть й добре. За тими обіззянами, — киває на сусідню кімнату, де дивляться телевізор, хихочуть і гризуть горішки молоді заробітчанки, — їхні васі-вані ніколи сюди не приїдуть. Якби вони й поздихали над сральниками…

— Тішся.

— Напудилась, мамцьо, що Циппо про це довідається? Але ж він давно до тебе не заходить.

— Здадуть вони нас поліції, мала, і депортують нас звідси…

— Хто здасть?

— Наші прибулі кавалери.

— Очі вишкребу.

— Пізно буде.

До кімнати заглядає одна з «обіззян».

— Що тобі, Свєта? — питає Джипсі.

— Таблетки якоїсь від голови не маєте?

— Тобі не від голови, а від іншого місця треба, — Джипсі виймає коробку з ліками. — Ви б хоч своїм хлопам задниці накривали, коли ми з мамцею з роботи вертаємось. На ваші п'яні стриптизи гидко дивитись.

— Так свято було.

— У вас би щодня таке «свято», лише б шекелі були, — каже Анджела. — Ви в своїх Черкасах теж так чорно блядували?

«Обіззяна» ображено грюкає дверима.

— Ненавидять нас, — констатує Анджела.

— Ну. Кажуть між собою, що ми «бандерівки». Джипсі оглядає попрасовану спідницю. Повідомляє:

— По радіо казали, що завтра хамсин [53] почнеться. От в неї голова і болить.

— Пляцок жужмом, — бурмоче Анджела.

— Ма? [54]

— Так, нічого.

— А мені уві сні школа наснилась.

— Школа? Щасливе дитинство, кен, мала?

— Так собі дитинство. Як у всіх простих радянських дітей. Але, ніде правди діти, було трохи приколів по малолєтці.

— Розкажи.

— Знаєш, який найбільший у моєму житті був конфуз? Це у школі сталось, в десятому класі. В мене були дві дуже класні подружки: Ірка і Янка. Ми такі були затяті колежанки-партизанки, що ладні були одна за одну будь-кого загризти. І гризли таки часом, бувало. Пацани нас боялись, навіть вуличні такі фраєра, кримінальники. У Янки батько у прокуратурі працював, крута родина… Так от, розказую, наприкінці десятого класу (спекотний був тоді дуже день, середина травня, наука до голови не лізла) ми втікли з першого уроку до парку, випили там дві пляшки пива, поговорили про траханину. А потім, від голови дурної, вирішили піти назад у школу без трусів. Стягли їх з себе там, у парку. А ми всі тоді ходили у переробленій шкільній формі — у таких супермініспідницях, трошки плісе, ну зовсім трошки. Пішли аж на третій урок, такі веселі-веселі. На перерві зайшли до класу, а там прибирають, вікна відкриті, протяг страшнючий. В Ірки спідниця задерлась, всі все побачили. Так вона, паскуда, щоб не самій-одній пропадати, позадирала нам з Янкою спідниці теж. Ну ми її бити почали, шнобель розбили на пляцок. Ледве нас розтягнули. Батьків до школи! Ганьба! Скільки пройшло часу, а як згадаю, вуха червоніють, гарячими стають.

— У вас була якась вар'яцька школа.

— Стрьомна школа. Бандитська. Діти з заводського містечка вчились. Нащадки переможного пролетаріату.

— Мене б за таке батько вбив би. Наша фамілія ведеться від католицьких ксьондзів. Діда мого до Казахстану засилали.

— А ти тепер на храмовій Біблії ворожиш, ніби якась прилошена вівця. Нєхарашо.

— Знаю, що роблю. Не вчи мене, Джипсеня.

— Беседер [55] .

— А я колись бачила дійсно катастрофічний конфуз, — каже Анджела. — У Симферопольському цирку, у вісімдесят шостому. Тоді з моїм першим чоловіком (він був військовим льотчиком, підполковником, я тобі казала) ми жили в Криму, у «поштовій скриньці». Офіцерським дружинам командування давало абонемент до цирку. Там слонів показували дресированих. Коли вони тільки на арену повиходили, видно було, що черева в них якісь роздуті. Як цистерни, отакі пуза!… А потім вони потроху почали пердіти. Відчутно так. Всі так реготали… А потім там номер такий був: слони повилазили на великі такі барабани, стали на задні ноги і задерли догори хоботи. Всі три слоняри. А дресирувальник між ними стоїть, під хвостами, «оле!» кричить чи щось таке. І тут уся трійця хоботата почала дристати на нього — то видовище було, мала, — всі гроші! Такий жухнув сморід, що ми затисли носи і мерщій з того цирку…

— Напевне, звірів чимось нагодували перед виступом. Подляну зробили дресирувальникові.

— Напевне. Там, у цирку, свої інтриги…

— І свої обіззяни. Жінки сміються.

— Не розповідайте, мамцьо, мені такі жахи, — крізь сміх каже Джипсі. — Я з дитинства на такі речі психозлива. Як одного разу подивилася фільм «Чужий», так потім не могла на вагітних дивитись: увесь час здавалося, що з животів потвори повилазять зубаті… Так що будемо робити?

— З чим?

— З нашими прибульцями.

— Станемо на задні лапки і скажемо: «Гав, гав! Ми чемні слухняні собачки. Трахайте нас, забирайте нас!»

— А якщо без гегів?

— А без гегів, мала, буде так: якщо так їм вже кортить нас, блудних овець нєщаснєнькіх, побачити й почути, нехай. Зустрінемось. Але не більше.

— Сюди їх не можна приводити, еге ж?

— Так хто ж каже їх сюди вести? До обіззян? -А де?

— Це питаннячко…

— У Йосі є одна заникана криївочка. Він щосуботи їздить до Капернауму. Там, за містом, є церква з рожевими банями. Він там замовляє службу Божу…

— Він хіба християнин?

— Його жінка покійна була християнкою. Поминає її. Там місце надійне, ніхто нас не побачить.

— А Йосі не пробалакається?

— Буде мовчати, як короп. Як риба святого Петра.

— Це твій базар, мала. Пам'ятай!

— Я за нього відповідаю. А твій любий друг дурниць нам не наробить?

— Ти за своїм прохвесором пильнуй, мала…