Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Максим Петрович зиркнув на старшу Жужелицю, підморгнув їй, взяв за руку Люсю й повів її за собою.
– Ми до палат. Невдовзі повернемось. Іро, ти тут посидь.
Ірина скочила з місця, думаючи, що Максим має намір госпіталізувати Людочку.
– Посидь! – наказав.
Піднялися на третій поверх, туди, де залізні решітки в кількох місцях перетинали коридор. Люда стривожилася. Максим Петрович вів за собою родичку, раз у раз пояснюючи медперсоналу, що траплявся на їхньому шляху, що це з ним. Дійшовши до дверей однієї палати, які виявилися замкненими на дві клямки, Максим Петрович звернувся до Жужі, дивлячись їй просто в очі:
– Зараз через це віконечко ти побачиш, що з тобою може статися, якщо ти не візьмеш себе в руки. На цьому етапі в тебе ще є така можливість. За місяць її вже не буде, – лікар відчинив невеличкий отвір у дверях і легенько підштовхнув до нього Люсю.
Побачила реальних божевільних – чотирьох розпатланих, розхристаних у білих довгих сорочках осіб, які вродилися жінками, але тепер втратили людську подобу. Вишкірялися, цибали й гарчали одна до одної. Люсі не потрібно було довго споглядати ці страхи. У голові пронеслися слова лікаря, щойно сказані: «З тобою таке може статися, якщо ти не схаменешся».
Після екскурсії Ірина Романівна побачила осмислений погляд дочки, відверту її усмішку і зраділа. Не йняла віри у таке швидке перетворення. Хотіла цілувати руки Максимові, говорила про віддяку, жартувала щодо могоричу.
– Їй потрібний був стрес, – коротко пояснив професор і дав зрозуміти, що має невідкладні справи. На додачу виписав ліки, які Люся обов’язково мала приймати протягом кількох місяців.
– Я задоволена, що повернулася в Україну, незважаючи ні на що, – сказала Люся, вийшовши надвір, глибоко вдихнула повітря, подивилася на блакитне небо й щиро сказала матері: – Дякую! Це подіяло.
Час тягнувся так само повільно, але вже не так сумно було в родині Жужелиць. Спілкувалися на будь-які теми, обговорювали недолугі в більшості телепередачі, роздивлялися фотографії Женьки, розповідали про неї, ділилися думками щодо місця перебування дівчинки.
– Люсь, дивися, що прийшло! – з порога заявила мама, повернувшись якось увечері з роботи.
Простягала білий конверт без зворотної адреси, лише зі штемпелем Лондона. Його докладніше роздивилися в кімнаті, куди забігли разом, не випускаючи пошту з рук. Мало не обнюхували листа з різних боків, висловлюючи припущення, від кого б він міг бути. Нарешті Жужа зважилася відкрити. Знайомий почерк примусив зойкнути й застрибати по хаті, притискаючи лист до грудей.
– Ма, постав чайник. Піди купи що-небудь смачненьке. Я чекатиму. Читати не буду. Йди!
Коли на столі в тарілочці лежали глазуровані «Північні» пряники не першої свіжості та розпливався запах низькосортного чаю, жінки взялися до читання. Та, кому було адресоване послання, чітко вимовляла кожне прочитане слово, аби мати зрозуміла.
«Привіт, Люсько! Не хотів тобі писати, бо ти мене зрадила. Я тобі цього не пробачив і не пробачу ніколи. Ти не заслуговуєш на прощення, а ще менше – на жалість. Бо ти курва, така сама, як і твоя мама. Вона мене ніколи не любила. Та і я її також. Як, власне, і тебе. Ти думаєш, що це ти мене кинула (тут я нестримно сміюся). І що вийшло? Хто кого кинув? (Знову заходжусь сміхом.) Я вирішив, що ти не варта того, аби бачити мою Джейн. Бо ти, зрадивши мене, зрадила її. До того ж ти відмовилася від неї. І я їй про це розповідаю щоденно. Не хочу зараз казати тобі усе, що я про тебе думаю, хоч ти і дрантя ще те. Я довго стримувався, не писав тобі. Ти не маєш права на дочку. Ти її ніколи не побачиш. Єдине, що я можу тобі запропонувати, – отримуй листи. І кусай собі лікті».
Люся випустила аркуш, він парашутом полетів додолу. Подивилася на маму, яка, приклавши долоню до рота, кидала на дочку розгублені погляди. Людочка, відсьорбнувши чаю з чашки та запхавши в себе чималий шматок пряника, беззвучно засміялася. Ірина Романівна рвонула шукати номер телефону Максима.
– Усе гаразд, ма! Я від щастя, – Люда, пережувавши, заспокоїла матір, бо знала, була впевнена на сто двадцять відсотків, що просто так не віддасть дочку, що буде за неї боротися і що врешті-решт отримає перемогу. Ця впевненість блискавично передалася і старшій.
– Будемо боротися, дитинко. Що він там написав? Що ти така сама, як і я? А яка ж ти маєш бути? Така, як він?
Згодом Люся довідалася, що батьки Миколи увесь цей складний для неї час знали, де знаходиться їхній син із онукою. Сестра Олена писала йому, дзвонила, отримувала невеликі бандеролі з солодощами для своїх дітей.
Згадалися їхні відвідини через місяць після приїзду Жужі. Оті брехливі охи-ахи та «патку мій, патку», оті вдавання, що переймаються не менше за Люду, куди ж це син-брат подівся.
З часом Люсі вдалося налагодити потрібні зв’язки з інформованими людьми та вивідати деякі деталі Миколиного зникнення з «Варсавуорі» та його подальших подорожей. Інформатором виступала одна небайдужа до чужого горя подруга Олени, яка із задоволенням сповістила Люсі, що Микола дав кому треба немалі гроші за фіктивні паспорти й мав летіти до Венесуели. Перебіжчика з дочкою висадили в аеропорту Хітроу, бо не зміг довести представникам прикордонних служб, що летить саме до Венесуели. Історія дещо закручена, особливо у викладенні тієї інформаторки, яка не надто розуміла, що й до чого, плутала назви країн із назвами аеропортів, не могла скласти докупи окремі пазли загальної картинки.
Від розлюченого чоловіка раз на місяць Люді приходив лист, повний жовчі й образ на адресу дружини. З погрозами, що вона ніколи не побачить Женю, бо не має на це права. У жінки ця кореспонденція викликала бажання терміново застрелитися.
– Терпи, – казала мама. – Мені здається, він збожеволів. Це видно зі стилю. Ну, якщо вже вирішив, що ти недостойна, то навіщо кожного разу повторювати одне й те саме?
– Мамо, він хоче, аби я просила в нього вибачення до кінця своїх днів.
Люда провела в постійних дистанційних вмовляннях, театралізованих вибаченнях, брехливих запевненнях у коханні й вірності довгих півроку. Потім іще шість місяців тих самих благань, очікувань нестерпних листів; телефонних розмов, що висотують нерви, безсонних ночей, сліз та істерик, допоки змогла вмовити Миколу пристати на її скромні пропозиції. Вона йшла до своєї мети повільно, але впевнено. Жінці довелося на одного гнівного листа чоловіка відповідати десятком сповнених розкаяння та вибачень.
Після сотні телефонних розмов, які закінчувалися для Люсі жменями заспокійливих препаратів та днями постільного режиму, після пересилання стосів паперу до Лондона в невпинному безплідному листуванні, Микола таки пом’якшав і почав розповідати дещо про дитину.
– Вона спілкується виключно англійською, – говорив Люсі, коли та просила (не надто нав’язливо, аби чоловік часом не знавіснів) дати поговорити з донькою. – Ти її не зрозумієш, – і відразу додавав, аби зробити Люсі боляче: – До того ж вона не хоче з тобою спілкуватися.
Як Жені пішов четвертий рік, Люся почала обробляти Миколу щодо можливості їхнього возз’єднання як родини. Така пропозиція була ризикованою, але матері нічого іншого не лишалося.
– Благаю, коханий, пробач! – говорила м’яко й улесливо. – Ти не уявляєш, як я за тобою сумую, як тебе люблю. Не можу без тебе жити. Повір. Ця розлука пішла мені на користь… – Люся виконувала роль із професійною переконливістю.
– Ти прагнеш лише до Джейн, – відповідав ображено. – Ти мене не любиш.
Людочці знадобився не один місяць виснажливих розмов, аби втовкмачити чоловікові в голову переконання, що він єдиний, неповторний для неї.
– Ти повинна пообіцяти, що кожного ранку будеш у мене просити вибачення, – вимагав, і вона погоджувалася.
– Ти повинна обіцяти, що не надто будеш влізати в душу до моєї Джейн, – наказував, і вона обіцяла.
– Обіцяй, що ніколи не підніматимеш питання про повернення додому, – ставив ультиматум, і вона, не думаючи, відповідала: «Ніколи!»