Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Із початком Служби Божої, про яку сповістили церковні дзвони, товариство Дем’яна поспішило на вихід. Спостерігаючи за ними в ноутбуці, я планував візит у восьму квартиру, і коли фігури чоловіків щезли в арці, я почав збиратися.
— Ти куди? — спитав Павло, прокинувшись від шуму.
— Нагору. Пильнуй зображення, якщо за півгодини не повернуся — теж приходь, але попередь хлопців.
— Зрозумів, — сказав товариш, плескаючи себе по щоках замість умивання.
Не гаючи часу, я піднявся поверхом вище й постукав у двері — треба заскочити Дем’яна зненацька. Судячи з його розхристаного вигляду, мені це вдалося.
— Чого тобі? — буркнув він, потираючи неголену щоку.
— Хочу вас дещо спитати. Можна увійти?
— Заходь, але спиртного вже нема, — повертаючись спиною, мовив чоловік.
— Я не за тим.
У коридорі смерділо недопалками й алкоголем, на паркеті виднілися численні плями, що їх Дем’ян несвідомо розтирав ногами. Обережно ступаючи за ним, я озирався довкола — здається, вчора тут добряче розважилися.
— Вечірка вдалася? — зайшов я здалеку.
— Не дуже. Я «прописувався» в колективі.
Дивно було чути такі слова з уст майже шістдесятирічного чоловіка, але факт був доконаний.
— Якщо ми поводилися занадто гучно, то цього більше не буде. Обіцяю!
Дем’ян улігся на канапу та надпив із пляшки води.
— Ну чого тобі?
Він підганяв мене озвучити причину візиту, і я вирішив сказати.
— Не знаю, що вам відомо про власника цієї квартири, але мені дуже хотілося б із ним познайомитися. Вам не здається дивним, що тут його десятиліттями ніхто не бачив.
Я пильно стежив за реакцією чоловіка, але жодного занепокоєння не помітив.
— Здається. А чим я можу допомогти? Кожен живе, як хоче.
Саме цього я й чекав.
— Не могли б дати його номер, ви ж, мабуть, зв’язувалися з ним телефоном?
Байдужість, із якою Дем’ян відреагував на моє прохання, просто вразила. Людина, якій відомо все, що тут коїлося, яка, ймовірно, була автором схем ліквідації Ельзи Олександрівни та й мене, не могла так спокійно відмахнутися від прохання, що мало б загнати її в кут.
— Ох і зануда ти! — натискаючи на кнопки мобільного, простогнав Дем’ян. — На, переписуй.
Із тими словами він простягнув мобільний, глянувши на мене поглядам ситого собаки.
Ну що ж, добродію, зараз твій блеф лусне, як мильна бульбашка. Із цією думкою я набрав зі свого телефону номер, запропонований Дем’яном, сподіваючись почути звук мобільного просто в цій кімнаті, але в динаміку лише гуло. Півхвилини я слухав набридливі гудки і вже збирався скинути виклик, аж раптом у слухавці пролунав чоловічий голос:
— Слухаю.
Єдине слово спричинило передозування розпачем. Безвихідь, у яку я потрапив, відібрала мову. Я дивився на байдужого Дем’яна, який валявся на канапі, та слухав, як хтось намагається докричатися до мене, але марно… Я вкотре зазнав поразки. Цього разу — нищівної. Зрештою, на тому кінці скинули виклик, і я почалапав до себе, очманілий від результату.
Не маючи можливості розмовляти вголос, Павло допитував мене поглядом, але я лиш розводив руками, натякаючи на ймовірність прослуховування. Будь-яке необачне слово могло ускладнити ситуацію. Урешті-решт ми почали вдягатися.
— Ходімо на базар, купимо харчів — у тебе ж скоро день народження! — виправдав наші дії Павло.
Після недільної меси центр міста заполонило поважне панство, яке, крокуючи алеями, не квапилося додому. Пани гуртувалися по троє-п’ятеро і гостилися чи не в усіх довколишніх кнайпах. Їхні пані воліли розважатися гомінким балачкам на лавах у парку.
Ми з Павлом тинялися центром, чекаючи на Гримчака, який божився з’явитися тут за п’ятнадцять хвилин. Уже минуло півгодини, а його ще не було. Нарешті він прийшов, разом із Петром. Ми сіли на лавку, і я переповів друзям подробиці сьогоднішньої ночі. Далі перейшов до найголовнішого — ранішнього дзвінка.
Коли я завершив, усі принишкли.
Результатом п’ятихвилинного мовчання стала безліч версій щодо наших можливих дій, але вони, одна за одною, відхилялися через надмірну фантазійність. Натомість у мене виникло відчуття дежавю: щось прошмигнуло повз мою увагу і я ніяк не міг второпати, що саме. Доки друзі сперечались у геніальності своїх ідей, я перебирав у пам’яті сцени вчорашнього вечора: Дем’ян, який просить хліб, нічна гулянка, ранковий похід у восьму квартиру, дзвінок… Ну, звісно, дзвінок!!!
— Тихо! — на радощах вигукнув я.
Хлопці глянули на мене, мов на навіженого, та я не забарився з поясненням.
— Здається, я маю докази причетності сторонньої особи до самогубства Ельзи Олександрівни!
— Слів і страхів покійної хазяйки замало, — нагадав Гримчак.
— Ні-ні, — заторохтів я, виймаючи з кишені телефон і переглядаючи журнал дзвінків. — Чорт забирай, як я міг це проґавити?!
Три пари очей вимагали тлумачень.
— Не знаю, чи розповідав вам, але хазяйка ніколи не розлучалася з мобільним. Спочатку я думав, що вона боїться втратити клієнта, але згодом помітив якесь дивацтво у її реакції на дзвінки чи повідомлення. Одного разу, коли мобільний залишився без нагляду, я прочитав свіже СМС. Воно звучало так: «Я заберу тебе до себе, у пекло».
Хлопці слухали уважно, але суті, очевидно, не вловили.
— Ну, що ви на мене дивитеся? Я ж сьогодні телефонував власнику восьмої квартири! Треба звірити цей номер із номером відправника того повідомлення. Це ж доказ! Я навіть не сумніваюся, що вранці говорив із Привидом! Із убивцею Ельзи Олександрівни! Телефон хазяйки у її кімнаті!
Розжовувати більше не довелося, хлопці второпали.
— Його треба сховати в надійне місце, — сказав Петро.
— Наприклад, у гуртожитку, — доповнив Павло.
— Старий, це розв’язує нам руки.
Я погодився з Гримчаком і додав:
— Привид замітає сліди. Дем’ян — стороння людина.
— То чого ми сидимо? Гайда на хату! — запропонував Ростик.
Усі зірвалися на ноги, але Павло спинив нас застережним жестом.
— Зачекайте! Догравати треба гідно. — Далі він звернувся до мене: — Ми заявили, що йдемо за продуктами, тож уперед!
— Думаєш, він іще слухає нас? — перепитав я.
— Біс його знає, хто він такий! — відповів Павло і був цілком правий.
Тільки-но ми увійшли додому, хлопці заходилися шуміти, готуючи сніданок, а я тим часом пішов у спальню Ельзи Олександрівни шукати телефон.
Після похорону я міг закинути його куди завгодно, але, найімовірніше, він знайдеться в столі — туди я передовсім і зазирнув. Уже вкотре інтуїція мене не підвела: мобільний лежав серед парфумів і записників.
Хлопці зацікавлено спостерігали, як я підключаю апарат до мережі.
За мить блимнув дисплей, і я почав копирсатися в повідомленнях. Їх було небагато і переважно з одного номера — з того, на який сьогодні телефонував я. Вони були майже одного змісту. Усе стало на свої місця. М’яч знову опинився на нашому полі, й усе, що нам слід було зробити, — провести стрімку контратаку. Одним із перших це усвідомив Гримчак, і, переписавши номер, вискочив із квартири.
15
За два дні мені виповнювалося двадцять: рубіж, за яким чекало доросле життя. Ще трішки, і воно вирве мене з обіймів юнацтва, схопить і довіку не відпустить. Свято наближалося, а піднесення поступалося місцем тривозі, що зростала з кожним днем. Щось мало статись, і я це відчував. Чекав інформації від Гримчака, який підключив до пошуку Привида свого брата, але викриття зловмисника наразі відкладалося. Мобільний, на який я телефонував із квартири Дем’яна, перебував у вимкненому режимі, тож вирахувати його місцезнаходження і, відповідно, власника ніяк не вдавалося. Він причаївся, відчувши небезпеку, а, можливо, готувався першим завдати удару.
Гучної дефіляди не планувалось — скромні посиденьки з друзями. У ніч із суботи на неділю, тобто за кілька годин до дня народження, мене відвідав батько, у сновидінні. Одягнений у святковий костюм, він мав чудовий вигляд. Тато презентував мені сопілку і, не сказавши ні слова, зник у потойбіччі. За ніч сон повторювався двічі, і жодного разу тато собі не зрадив: той самий костюм і той самий дарунок.
