Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Я прекрасно розумію, що все це — тільки виправдання, але Вовоччина бабуся все одно зробить по-своєму — від торта мені не відкараскатися. До того ж яка вона вихована: про мою давню бійку з Боксером згадала, а про те, що я відлупцювала їхнього Вовочку — ні слова, ні натяку!

Ми п’ємо чай. У маленьких паперових конвертиках, якими напакована невеличка залізна коробочка з дивовижним орнаментом, здається, лежать спресовані й засушені довгасті бруньки, але коли таку бруньку опустити в горнятко з кип’ятком, вона робиться квіткою, маленькою водяною лілією чи лотосом — миттєво розпускаються рожево-жовті пелюстки. А запах! Торт також дуже смачний. Напевно, найдорожчий з усіх, що продавалися в кондитерській.

— Вовачка, ти іґрал са щєнкамі? — запитує Уліта Сергіївна.

Онук киває головою.

— Наша Норка, — пояснює мені бабуся, — в жизні нікаво нє кусала. А тєпєрь Вовку за то, што щєнка із ящика винял, цапнула, даже на уліце на людей с лаєм брасається. Кстати, ґде она? Норка!

Собачка піднімає голову над столом. Вона вже давно лежить у мене на колінах. Тулилася до ніг, я й підняла з підлоги — не знала, що може вкусити.

— Ґоспаді, Олюшка! Норка тєбя пріняла. Пашлі, пасмотрім на щєнков!

Четверо цуциків тичуться мордочками в стінки паперового ящика.

— У них уже сьогодні очка відкрилися! — сповіщає Вовочка.

Це єдина фраза, яку хлопець за весь час, відколи я в гостях, вимовив без заїкання.

— Можна, я візьму цуценятко в руки?

— Как би і тєбя Норка нє цапнула!

Але собака тільки уважно дивиться, як я погладжую спинку її малятка.

— Ти пасматрі, Норка даже не завалнавалась! Навєрнає, ти очєнь добрий чєлавек, Олєнька. Сабакі ета чувствуют.

Вовоччина бабуся запаковує мені торт. Дякую і прощаюся. До відходу мого автобуса ще дві години, але ж не варто зловживати чужою гостинністю. Улита Сергіївна вимагає, щоб онук провів мене до автостанції, я шалено опираюся: не варто, не треба, я сама! Причина мого віднікування — не в тому, що Вовочка надто скований, і не в тім, що я боюся промовитися хлопцеві, що переглядала його малюнки. Все значно простіше: мені обов’язково треба купити чотири хлібини — а хлопець же подумає, як і колись міліціонер, що я хлібом свиней годую!

Добру годину гуляю сутеніючим містом. Хоч почав падати лапатий сніг, на душі світло й тепло. Вовочка мене любить! Я гарна! А мама постійно твердить, що опудало, й відбирає в мене дзеркало, як тільки я трохи довше в нього дивлюся, аніж треба, щоби швиденько причесатися. Вовочка рано чи пізно сам покаже мені свій альбом, або подарує квітку, або почне носити мій портфель, як це робить Юрко Андрійченко. Данута змогла вкрай сором’язливого Юрка вишколити, а я не зможу Володю? Володю чи Вовочку? Як же мені насправді хотілося б його називати? Не знаю. «Вовочка» — звучить, як у анекдоті. Але весь клас уже до цього Аннищукового імені звик. І вдома хлопця саме так кличуть. Ось недавно Катруся назвала Аннищука Володею — а він навіть не обернувся: не зрозумів, що це саме його гукають.

Цікаво, які у Вовочки батьки, бо дідусь і бабуся — прекрасні. У цьому я згодом переконалася остаточно, бо гостювала в їхньому домі разів п’ять. Не сама приходила — я б і не насмілилася: на вулиці випадково зустрічалася з Улитою Сергіївною і вона мало не силоміць вела мене попити чайку. Ми навіть одного разу пельмені ліпили! Й Вовоччина бабуся мені розповіла, як її батьки з нею, чотирнадцятилітньою дівчинкою, в 1939 році приїхали в Западную Україну. Батько був партійним працівником, мама — вчителькою. Прибули в куфайках-тєлогрєйках, у кирзових чоботах, із саморобними дерев’яними валізками в руках. Квартирою їх забезпечили вже на другий день після прибуття, із роботою теж швидко владналося. Але увійшла з донькою до класу — а учениці одягнені значно краще за них! Та що там краще одягнені! Пані вчителька, як на перших порах школярки до неї зверталися, та її донька Улита серед шикарно вдягнених, модно взутих і навіть напарфумлених учениць скидалися на вуличних жебрачок. Повернулася мама з роботи у школі й розплакалася гірко перед чоловіком: з одягу — дві латані юбкі, красний платочєк і пригоріла, коли терміново сохла над плитою, бо вийти з дому не було в чому, плетена кофтина. Муж пообіцяв щось дістати з реквізованого. А назавтра пополудні батько її майбутнього зятя, галицький комуніст, приніс цілу торбину майже нового одягу. Мама з донькою все переміряли — і все їм підійшло. Одягли найкращі, як їм здалося, плаття, сіли вечеряти. У квартирі й меблі від старих господарів залишилися, й посуду чимало, але та каструлька, що найбільше матері сподобалася, чомусь стояла не на кухні в миснику, а під ліжком. Гарна така каструлька, невеличка, із квіточкою, та ще й дуже зручна — з одного боку ручка калачиком. Тож швиденько зварила пані вчителька пшоняну кашу, аж тут у двері хтось стукає: прийшов син того самого галицького комуніста, приніс її чоловікові якісь папери. Красивий такий, добре вихований хлопчина, мабуть, на рік-два старший від Улитки. Запросила мати гостя до столу, почала накладати йому каші на тарілку, а хлопець почервонів, з огидою відсунув від себе страву:

— Ви, що, кашу в ноцлику [60] варили? Я ваше їдзеня їсти не буду і вам не раджу! У такий горщик моя маленька сестрінка [61] цюняє [62] й какає! Й, пані, одягніть на себе щось пристойне! Моя мама й сестра в нічних сорочках удень по хаті не ходять, бо то є одіж для спання! На людях у такому одязі взагалі не прийнято показуватися!

Добре, що сказав, бо мама й Улита в тій одежі завтра до школи збиралися йти…

А в червні 1941 року почалася війна, й в одному вагоні довелося їхати на схід евакуйованим сім’ям Улитки Смєтаніной і Миколи Аннищука. Батьки їхні в перший день війни зголосилися у Стрийський військкомат, звідки їх відразу ж забрали на фронт, а родини партійних робітників влада взялася терміново відправляти в тил. Два рази ешелон з евакуйованими німці бомбили. Вдруге бомби в поїзд спочатку не поцілили взагалі, тільки підняли вгору фонтани землі й трісок з розчімхнутих дерев, що росли вздовж колії, але, одна, остання, впала прямо на паровоз. Передні вагони посходили з рейок, попереверталися, середні й задні — зупинилися. Здавалося б, на цьому все лихо й скінчилося. Та де там! Чотири німецькі літаки заходили з повітря знову й знову, розстрілюючи з кулеметів людей, що сипонули з вагонів у ліс. Потім у повітрі з’явилися ще два німецькі бомбардувальники, й земля знову здибилася від вибухів. Миколина старша сестра з маленькою племінницею бігли попереду, Микола та його мати — збоку, а Улита зі своєю ненькою трохи відстали, бо, зіскакуючи з палаючого вагону, дівчина підвернула ногу й тепер помітно шкутильгала. Бомба завила їм прямо над головами. Коли опритомніли, то лежали напівзасипані глиною й гіллям. Микола був живий, його мати також, лиш оглухла. Улиту вибуховою хвилею роззуло з чобіт й на правій руці, напевно, осколком, зрізало мізинний палець, як бритвою. Зате пані вчителька не піднімалася — лежала, здригаючись у передсмертних конвульсіях і стікала кров’ю. Коли шок минув, кинулися шукати Миколину сестру й маленьку Наталочку. Ні між живими, ні між мертвими! Аж на дереві побачили жіночу руку, відірвану нижче ліктя. На зап’ясті — маленький годинничок, між великим і вказівним пальцем — довгаста, як квасолина, родимка. За цими ознаками син з ненькою й упізнали, що це й усе, що залишилося від Миколиної сестри. Від сестрінки ж узагалі нічого не зосталося, лише обгорілий, але все ще зав’язаний бантиком шовковий шнурочок із маленькими металевими дзвониками на кінцях — ним на дівчинці був зашнурований теплий шерстяний плащик.

Заки доїхали до Челябинська, Миколина мати з горя збожеволіла. Самотніх евакуйованих поселяли в бараки: жінок і дівчат — окремо, дідів і хлопців без близької рідні — окремо. Та, зважаючи на стан Миколиної неньки, для них трьох, — а розпорядник був переконаний, що і хлопець, і дівчина — діти тієї нещасної, виділили окрему малесеньку кімнатку. Думали: у кращих умовах жінка швидше заспокоїться, почне видужувати. Та й дуже добре, зрештою, що опинилися не в загальному бараці. Там таке коїлося! Що ж: каму вайна, а каму мать радна. Тільки вже наступного дня Миколину матір довелося покласти в лікарню: вона зовсім не спала, бігала по кімнаті, рвала на собі одяг, намагалася вискочити через вікно із третього поверху. До двох тижнів у лікарні й померла. Ховали сивою, аж білою, а як виїжджали зі Стрия — голова ж була, як воронове крило, розкішні коси, закладені над чолом вінком, — жити б та жити! Микола по дві зміни вистоював на заводі, який теж вивезли з усім обладнанням із-під носа німцям з України, а тепер на ньому виготовляли зброю: патрони, міни й гранати. Улитка до школи вже не пішла: з першого дня свого прибуття в Челябинськ вистоювала на тому ж таки заводі першу зміну, а після роботи вдома варила їсти, прала білизну, до темної ночі плела бійцям на фронт шкарпетки. Війна ж тривала так довго, що, здавалося, їй кінця-краю не буде. Радянська армія відступала й відступала, і це було так страшно, що й годі розповісти.