Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
«Я не розуміюся на цьому, переглянула, наче картинки. Шкода, що ти нічого не дізналася. Четвертий лист не знайшовся?» – «А ви його шукали?» – «В тебе такий тон, що варто завершувати цю розмову. Бувай. Не забувай тримати нас у курсі. На все добре! Офіційний запит стосовно твого візиту до України ти отримаєш найближчим часом».
Я знову взялася до роботи. Ще кілька разів довелося відволіктися на телефонні дзвінки, Наташа подякувала за макет костелу, сказала, що це найкращий подарунок, який вона лишень могла уявити. Ми ще трохи поговорили на тему соціальної адвокатури. Наташа хотіла зареєструвати бюро адвокатів, котрі безкоштовно допомагали б легальним мігрантам. І дуже сподівалася, що очолить його Дерек. Я традиційно сумнівалася, аж раптом відчула, що сама хочу спробувати. Вирішила поки нічого не говорити Наташі, бо не могла розібратися із тим, чи справжнім було моє бажання і звідки воно випірнуло? Потім телефонувала пані Фоль, переказувала вітання від Лілії, цікавилася справами, домовилися випити кави. Я з острахом чекала на повернення Райнера. Не те, що я була в ньому невпевнена чи боялася за нього, просто не могла зрозуміти, що хоче донести до нього батько.
Нарешті він повернувся. Я нагадувала собі Троля або тітку Олю, яка побачила Марата, я намотувала кола, сіпала його та одно торочила: «Ну що? Ну що?» Райнер поцілував мене і запитав, чи може він роздягнутися. Я дозволила. Відпустила рукав його куртки, щоб цупко вчепитися у зап’ясток.
Ми сиділи за столом, коли Райнер почав розповідати. «Зовнішність твоєї матері така бездоганна, не уявляю, як твій батько торкається її руками. Раніше я бачив кімнати подібної краси, а не людей, певне, він щоразу заплющує очі, а як інакше повірити в те, що це твоя дружина?» Я закипіла. Невже він думає, що я не наслухалася цих дифірамбів, присвячених матері, за все своє не таке вже й коротеньке життя? «Марто, я просто намагаюся бути відвертим, охолонь, добре?» Він м’яко торкнувся моєї долоні, розвернув її до себе, погрів об неї ніс.
«Там були мати, батько, який з’явився пізніше і дуже ефектно – урочисто проплив кімнатою, несучи в руках суддівську мантію, аби привселюдно, тобто в присутності непосвячених, у даному випадку мене, повісити її до шафи. Це все було схоже на те, наче він каже, я тут, зі своєю родиною, батько та чоловік, аж ніяк не суддя. Переконливо, мушу визнати». – «Так, мати невимовно вродлива, батько – споконвічно переконливий, саме так воно і є». – «Ще був Манфред, Бріг та Троль. Манфреду я зрадів дужче за інших, мені ж порадів найбільше Троль, мої амбіції отримали трохи вітамінів». – «А чого ти так зрадів Манфреду, щось я не зрозуміла, якщо чесно. Ні, я йому також радію, але це мій брат, ти не маєш стосовно нього таких зобов’язань». – «Ти – злюка. Про все дізнаєшся».
«Вони відразу почали тебе обробляти? Ти розповів їм про свого діда?» – «Знаєш, вони воліли більше говорити про тебе та твого діда. Вони поклали на мене почесну місію з твоєї реабілітації. Щоб ти взялася за роботу, щоб ти взялася за своє особисте життя, щоб не довбала ані себе, ані свою родину дідом, який відійшов у інший світ».
«Чудово. А ти?» – «Знаєш, спочатку я постав якісним романтиком. Трохи марудним, але дуже ліричним». – «Це як?» – «О, ти б чула мою промову. Про нашу зустріч і кохання. Я сказав, що, коли довго триває холодна весна, дерева тримають свої бруньки в собі, вони виростають під корою, як пухлини, і не можуть вийти назовні, дерева хворіють, але коли трохи теплішає, то дерева кидаються всіма паростками назустріч цьому теплу, так і в людей з коханням. Так і ми з тобою. Проникливо?»
«Проникливо. Мабуть, це сподобалося батьку. Бо воно звучить і виглядає, як сцена з’ясування стосунків між нареченим та суворим батьком нареченої з бідної, але незалежної родини, в якій-небудь соціальній п’єсі, класичній, звичайно, не авангардній. Він палкий прихильник такої драматургії. А ще якби в кінці хтось повстав зрадником або когось отруїли – він би неодмінно записався на твої лекції». – «Думаєш?» – «Безумовно. Ти їх причарував». – «Не можу з тобою не погодитися, мене навіть зробили повіреним у любовних справах Манфреда. Розповіли про його конфузний роман з російською аристократкою. А ти ж знаєш, як мене вабить тема псевдогероїв та псевдогероїнь». – «Бідна дівчинка. Вона звалася Її Світлість Анастасія Глинська». – «Яка в тебе пам’ять! Я тільки звернув увагу на те, що це було поширене князівське прізвище, з тих, які не запам’ятовуєш ще й тому, що відразу сумніваєшся в їхній достеменності». – «Бідна дівчинка. Вона хотіла, щоб у неї вірили, більше того, щоб її кохали. В себе набагато важче вірити, ніж у Бога, хоча себе ти принаймні можеш побачити у дзеркалі».
«Марто, ти мене щоразу дивуєш. Ти вмієш формулювати, хоча не знаєш жодної формули!» – «А ти вмієш причаровувати, досі дивуюся, як легко тобі це вдалося». – «Це тільки звучить легко. Як музика Моцарта, адже ніхто не знає, скільки він доклав зусиль? Твої хотіли бути більш упевненими у мені. Манфред кепкував та втручався, але я на нього покладав великі надії, бо в мене був план». – «Ого». – «Не забувай, нас вчили логіки не так, як вас. Вас вчили плавати, а ми ще й опановували дайвінг. Я запропонував твоїй матері та Манфреду зробити пам’ятник. Меморіал». – «Господи, зрозуміло, що ти підкупив Манфреда, але чого ти вирішив, що це буде цікаво мамі?» – «Дивися. Вони просили, щоб я перемкнув тебе з теми діда. Сказав їм, що я, власне, чудовий хлопець і спробую перемкнути тебе на себе. До речі, не здивуюся, що в твого батька є досьє на мене». – «Не думаю, що він дійшов до такого. Але міг підлаштувати так, що при нагоді воно до нього потрапило, звичайно, це сталося випадково, отож він його і переглянув. Як шаховий слон. Пройшовся діагонально слонячими ногами».
«Відчуваю твою правду, кохана». Він мене поцілував. «Йдемо далі. Тоді я сказав, що перемкнутися на мене ти зможеш, але згодом. Але ж ми маємо рятувати тебе саме зараз! Не чекати, поки ти пропишешся в Україні». – «Ще раз – ого». – «Ага. Вони загомоніли, ніхто не міг нічого запропонувати, а тут я з проектом». – «Навіщо ти знущався?»
«Я не знущався анітрохи. Мені здається, ти сама підтримуєш цей проект, він слушний. Пам’ятаєш, ти дала мені прослухати оповідку Лілії Манюк? Вона починає з того, що хоче обрати спеціальний день для своїх квіткових бабусь». —
«Так». – «От я і подумав, а чого це має бути день, чого б не зробити пам’ятник? Я не художник, але це так очевидно, три квітки – різні, але зростають з одного коріння…» Мені дуже сподобалася ця ідея, я підхопилася, рвучко обійняла Райнера, при цьому заїхала по ньому гіпсом. «Умммм. Добре, що незабаром тобі це знімуть. Я увесь прогіпсований, почуваюся скульптором, на якого щодня падають заготовки для скульптур». Я легесенько пхнула його. «Слухай, це класна ідея!»
«Навіть твій батько вислухав уважно і схильний був погодитися. Твоя мати та Манфред загорілися відразу. І Бріг. У неї завжди вигляд маленької покинутої дівчинки, котра сумнівається, чи її візьмуть до гри?» – «Завжди. Тому її поведінкою ти мене не здивував, вона завжди запалюється від мами або Манфреда, така вдача Бріг». – «Манфред заметушився, запетляв, а де взяти гроші, а де взяти замовлення». – «А де взяти гроші? Ліля не зможе це оплатити, я так думаю. Крім того, це не дуже справедливо». – «Замовлення можна отримати в мерії, думаю, твій батько може вкинути це як ідею в потрібне середовище. А гроші збирати всім миром. І в цьому також є сенс. Бріг зголосилася координувати цей процес. Хоча мені здається, що краще доручити це твоїй Наташі». – «Вона не моя, а Дерекова, до речі, телефонувала нині, була схвильована класністю подарунка. Це завдяки тобі! І завдяки тобі плавучий будинок Дерека поступово перетворюється на плавуче місто, принаймні вони вже побудували церкву».
«Можливо, вони б могли об’єднати зусилля. Бо в Наташу я вірю». – «Наташа виграє ще один голос для ролі Бога, святої чи янгола». – «Припини. Я почну ревнувати». – «Та це я так. Трохи дзижчу». – «Ти можеш поговорити зі своїми студентами, я зі своїми співробітниками та аспірантами. Кампанію в пресі можна доручити Францу, ти мені про нього розповідала, я пригадав його статті, сьогодні дещо почитав в Інтернеті, цілком пристойно, і це його тематика. Я впевнений, що на цей меморіал люди не шкодуватимуть гроші. В кожного є свій біль, котрий притишується, коли щось робиш. Хай навіть таке, що не видається справжнім, хоча це по-справжньому». – «Мені і Катарина телефонувала, ми домовилися попити кави, то я можу їй сказати про все це? Вона перекаже Лілі, бо та зараз в лікарні, готується народжувати, я не хочу її хвилювати, а Катарина навідує її щотижня».
