Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
«Нічого. Депортували, міграційні служби знайшли її у списках, відбувся суд, і вона полетіла на Батьківщину». – «Слухай, а ти мені нагадав про дещо. Про списки. Мені телефонували сьогодні з Міністерства юстиції, моя колишня співкурсниця, вона веде справу діда. І вимагали звіт стосовно моєї поїздки до України. Уяви собі. Вони за мною стежать. Хоча сказали, що стежать, мовляв, не за мною, а за прізвищем діда». Райнер обійняв мене за плечі, і на його раз-два-три ми піднялися й присіли на диван. «Ти чого?» – «Марто, знаєш, якщо вони стежать за твоїм прізвищем. Чи не час його змінити? Наприклад на моє? Звісно, тільки як застережний захід». – «Ти робиш мені пропозицію?» – «Вже зробив». – «Тоді навіщо ми підвелися?» Я ніколи не думала, що буду стільки кохатися зі зламаною рукою. Я навіть уявити не могла, що здатна на таке! Я відірвалася від Райнера. «Слухай, а ми не занадто часто кохаємося?» – «Цікаве запитання, як і спостереження. Мені здається, жоден чоловік не спромігся б таке сформулювати». – «Тоді я точно жінка, хоча інколи я в цьому сумніваюся». Райнер зробив великі очі, і ми розреготалися.
Глава вісімнадцята
Тільки за двадцять хвилин восьма, а ми з Райнером снідаємо на відкритому майданчику кав’ярні «Hackescher Hof». Крім нашого, зайняті тільки три столики, за одним сидять галасливі італійські туристи, такі бурхливі і безтурботні, що хочеться перекидатися з ними м’ячами. За другим – мабуть, музейний співробітник, з ранковою газетою та кількома брошурами. За третім – закохана пара іноземців. Вони цілуються, відволікаючись тільки на голубів та каву, а не на людей. Наче сидять на карнизі, сьорбають кавову дощову воду, цілуються та туркочуть. Тому незрозуміло, якої вони національності, можливо, навіть німці, ну то й що, що на столику розкинулася мапа, можливо, вони вперше у Берліні.
У такий час вулицями вештаються тільки туристи, безхатченки, закохані та собачники. Автомобілісти виводять на вулицю свої машини, готуючи їх до поїздок за місто, на відпочинок або на закупку до моллів. Туристи роздивляються навколо, чіпляють і підколупують поглядом усе, що видається цікавим або незвичним. Якийсь дідусь у кумедній фіолетовій беретці з пиндиком, що нагадує половинку сливи-угорки, проходячи повз кав’ярні, фотографує готичні вікна, таблички, голубів-туркотунів. Я зустрічаюся з ним поглядом, у нього ясно-блакитні очі, здається, якщо трохи довше вдивлятися в них – побачиш хмаринки або тебе засліпить сонце. У діда дивні зіниці, таке враження, що вони обертаються. Так здалося на одну мить. Я згадала, як колись фотографувала незвичні двері або просто нові двері, в мене була колекція зачинених дверей. Ернст сказав на це, що я досі шукаю свій шлях і свій вихід. Здається, я вже все знайшла. Цікаво, що саме хоче віднайти цей дідусь?
«Ти така ніжна», – каже Райнер, беручи мої руки до своїх долонь, наші складені кисті нагадують лотос або річкову лілію. «Ти знаєш, що я саме зараз відкриваю тебе заново. З новими можливостями». – «Маєш на увазі моє нове прізвище? Тепер і я псевдогерой». – «І це також. Але я мав на увазі дещо інше. Я відкриваю нову тебе, з двома руками! Знаєш, поки що я абсолютно не відчуваю різниці». Я підіймаю ліву руку, щоб відлупцювати його, Райнер вивертається. «Слухай, тобі сказали її розминати, шкода, що я не залишився і не почув, як саме. Тоді б ще подумав, чи реєструвати нам наші стосунки». Коли ми відсміялися, я впала в меланхолійний стан, чого раніше зі мною майже не траплялося. Коли я бувала меланхолійною, я знала, що це початок депресії, мені треба з’їсти чорного шоколаду, три мигдалеві горіхи та помаранч. Зараз хотілося вишень, тому я попросила, щоб мені принесли шматок вишневого штруделя.
«Марто, Марто!» Я не помітила, як на певний час випала з реальності. «Вибач». – «Замислилася?» – «Так. Подумала, як змінилося моє життя». – «Докорінно?» – «Ні, але швидко. В мене з’явився ти, ще кілька місяців тому я не могла дихати вільно, бо в кожному вдиху був Дерек. Ходити не могла рівно, бо спіткалася об думки про нього. Я ледь витримувала присутність Наташі. Не уявляєш, як вона мене дратувала. В мене були мої студенти, а зараз – так незвично це вимовляти – клієнтура.
Та я навіть подумати не могла, що буду працювати адвокатом не під тиском батька. Що тільки він не вигадував, щоб зацікавити мене адвокатурою, погрожував, переконував, дарував букіністичну літературу з промовами відомих адвокатів. Говорив про перспективи, шляхетність цього вибору, розвиток у професії, внесок у відновлення світової справедливості тощо. А Наташі це вдалося за допомогою одного-єдиного судового засідання. Наче вона краще знала, де в мене було оте тім’ячко, що заросло, але досі відгукується на деякі речі, терморегулюючи мій організм. Наташа це відчула, а не тато, який притискав мою голівку до свого правого плеча, бо я так краще засинала». – «Ти і зараз так краще засинаєш. Тільки плече змінилося». – «Все жартуєш, а я серйозно».
«Та я також серйозно. Мені здається, що ти припинила боятися своєї відповідальності». – «Як це?» – «Тобі видніше, бо це ти припинила боятися, а не я. Мене твоя відповідальність надзвичайно лякає». Райнер зіщулився і спробував сховатися за цукерницю. Я гмикнула. «Коли ми познайомилися, я відчув, що в тебе зашкалює рівень відповідальності, але ти наче соромишся її, як деякі люди своєї повноти, не знаєш, куди приткнути. Навіть на себе цю відповідальність поширити боїшся, не те що на інших. А тут ти наче відпустила її».
«Можливо, я просто почала слухати голос свого організму, свого тіла, як наполягає Марат у своїй роботі?» – «До речі, дружино. Чи я можу дещо в тебе запитати?» – «Спробуй». – «Скажи мені, це байдужість чи делікатність, що ти зовсім не цікавишся долею проекту Марата? Адже проект на розгляді в мене, а від тебе жодного запитання, наче не ти мені його принесла». – «Я подумала, що вже за це не відповідаю, зрештою, я правильно його зареєструвала і вчасно принесла, а що ще? Хіба ви не повинні проаналізувати, проголосувати та відповісти?» – «Повинні, більш того, ми вже це зробили. Цікаво почути про результат?»
«Ммм, якщо можна, можна ж?» – «Можна. Проект надзвичайно цікавий, ми його повністю підтримали, навіть зі збільшенням бюджету. Марат може розробляти його та проводити перші дослідження в Україні, ми всім його забезпечимо. Обладнанням, необхідними технологіями. Його партнер, Аркадій, повідомив, що вони знайшли місцеві фінанси, посилено будуть займатися цим, проект пріоритетний. Ти знаєш, цілком можливо, що ти, п’яничка зі зламаною рукою, принесла до нас Нобелівську премію в галузі фізики або медицини».
«Бракує слів. Я дуже рада. Я була переконана, що це більше фантастичний роман, а не нормальний науковий проект. І зараз так думаю. Ви мене не переконали в його реалістичності». – «Це хибна зневіра, вона не робить тобі честі». – «Наявність честі дорого коштує тому, хто її утримує, набагато простіше її продати». – «Який цинізм, на тебе впливає адвокатура». – «Коли я буду старенькою, на мене не буде впливати адвокатура, тільки погода. На дощ щемітиме ліва рука. Витерпиш до того часу?» – «Не знаю. Зараз послухаю голос свого організму, можливо, він розповість про ступінь зношеності мого серця. Я тут подумав, що зношеність обличчя у кожного своя, себто зношеність шкіри. Певне, так само старість позначається на серці, в когось більше зморшок, проступають пігментні плями, а в когось воно гладке й рум’яне». – «Головне, щоб ніхто не додумався колоти ботокс». – «У серця є свій ботокс».
«Знаєш, Марат обіцяв написати довгого і великого листа і не написав, хоча я дуже чекала. Я так зрозуміла, що в нього голова обертом іде від роботи, бо він обіцяв, але постійно пересував ці обіцянки, як людина, котра переставляє тумбочки, бо їй конче треба вимити під ними підлогу. Я отримувала від нього листи, але це були скоріше записки, він дуже реготав, коли отримав листа Манфреда із запитанням: «Як виглядає єврейська ружа?» Пам’ятаєш, йому це було потрібно для пам’ятника? Марат написав тоді, що так само жахливо-весело почувався, коли знайомився з родиною однієї дівчини з Херсона і мама тієї дівчини запитала в нього: Марате, ви не знаєте, а камбала – це шляхетна риба? Ви ж, євреї, на цьому розумієтеся? Марат так і не збагнув, що вона мала на увазі. Кошерність камбали? Її походження? Віру в Ісуса Христа? Її гарні манери? Чи не підставляє вона бичків? Чи не мече свою ікру в пуза інших риб? Або щось іще».
