Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Раптом руки натрапили на сопілку в кишені джинсів. Я витяг цю соломинку й перекинув через тіло ближче до голови. Надлюдських зусиль мені коштувало розтиснути щелепу й ухопити сопілку розпухлими губами. Коли це вдалося, я почав штрикати нею стіну, намагаючись знайти бодай якусь щілину. Вогонь підкрадався щораз ближче, дим відбирав кисень.
Щосекунди я міг утратити свідомість. Голова відчайдушно шукала порятунку, і, коли смертельний туман затягнув сивиною все приміщення, сопілка пробила крихкий розчин між цеглинами.
Я проштовхнув її зубами якомога глибше й одразу втягнув ковток свіжого повітря. Я почав дихати частіше, щоб наповнити легені киснем, і просив Бога, щоб хлопці впоралися швидше.
За кілька секунд важкі, залізні двері гепнулися на підлогу. Від падіння здійнялася хвиля полум’я й обпекла мені спину. Я заричав від нестерпного болю, але вже наступної миті піна з вогнегасника притлумила біль.
Сховавши голову у светр, Гримчак продовжив гасити полум’я. За ним усередину вдерлись Апостоли, виливши на вогонь по відру води.
Міцні руки Петра підхопили мене за плечі, Павло взяв за ноги — хлопці винесли мене з пастки. Напад кашлю виштовхав смертельну отруту з легень, і незабаром моє дихання відновилося. Друзі, які переносили мої речі з квартири до квартири, тепер несли їхнього власника.
Я врятований, а решта не має значення! Хіба можна мріяти про кращий подарунок?
Частина 3
Емігрант
Наше вапорето розхитувалося на хвилях Адріатичного моря, рухаючись до острова Сан-Мікеле. Свіже морське повітря дещо нейтралізувало червневу спеку. Я озирнувся. Шаль кольору жалоби огортала схилену голову мами, а на руках лежали квіти. Марко, товариш батька, переповідав події татового життя за останній рік. Ненька уважно слухала, карбуючи кожне слово, здавалося, їй заважав шум морських хвиль, але вона не перебивала.
До острова, що волею Наполеона перетворився на некрополь, було не більше кілометра. Вдивляючись у білу піну, що залишав по собі пором, я подумки перенісся в минулий рік. Приблизно в цей час я знайшов на Личакові лист. У голові промайнули всі події, що трапилися протягом цього періоду. Я спинився на кульмінації, а саме: на дні мого народження. Хтозна, яким був би кінець цієї історії, якби не мамин дзвінок, що врятував мені життя. Її материнське чуття, як ніколи, виявилося доречним. Коли Апостоли з Гримчаком повернулися до квартири й, збентежені моєю відсутністю, піднялися поверхом вище, то застали там капітана. Саме в ту мить вони почули ринґтон пісні «Братів Гадюкіних», що звучав із кишені слідчого, — то мама спішила привітати мене з днем народження. Кмітливий Гримчак усе зрозумів і разом із хлопцями нейтралізував міліціянта, домігшись від нього правди. Плани Дем’яна та капітана були невідомі, але хлопці завадили їх утіленню.
Доля покарала кривдників належним чином — Дем’ян удушився димом, а капітана звільнили зі служби й узяли під варту. Він підключився до цієї історії після мого прохання не закривати справу. Слідчий проявив ініціативу й дізнався, що восьма квартира перебуває у власності МВС і використовується у службових інтересах. Спокусившись на нерухомість Ельзи Олександрівни, він вийшов на Дем’яна та шантажем змусив його залякувати мене. Їхні наміри майже досягли успіху.
Після всього, що трапилось, я вирішив повністю зосередитися на мамі. Узяв академку, квартиру залишив на хлопців, попрощався з Оксаною, і перевтілився на емігранта. Залишилося виконати останнє завдання — поховати навіки батькову таємницю. Поки мама слухала Марко, я дістав батьків лист і востаннє його перечитав.
«Дорогий мій сину! Як це не банально, розпочинати свій останній лист такою фразою, але почну саме так. Отже, якщо ти читаєш ці рядки, то мене вже немає на цьому світі, і саме тобі я хочу розказати все, як було, й передати естафету піклування про нашу матір. Як ти знаєш, два роки тому лікарі виявили в неї гостру серцеву недостатність третьої стадії. На наших очах недуга прогресувала, а час безжально крав дорогоцінні хвилини її життя. Миритися з цим я не мав права. Будинок, у якому пройшло все твоє дитинство і наші з мамою молоді роки, довелося продати, аби отримати гроші на операцію. Добре, що ти на той момент уже був першокурсником і жив у гуртожитку, інакше… Тобі доволі рано довелося стати чоловіком, але я певен — ти впораєшся.
Попри це, грошей могло не вистачити, тож коли був організований переїзд матері в Мадрид, під опіку рідної сестри, я подався на роботу в Італію. Мені дуже шкода, що я не міг бути поруч із нею в той важкий час, але таке життя… Інколи занадто несправедливе. На той момент, як мамі вже зробили першу операцію, у мене почало боліти горло. Мій добрий товариш Марко, з яким я реставрував у Венеції не один будинок, повів мене на обстеження до свого брата, який працював у міській лікарні. Діагноз виявився сильнішим за удар молота — рак горла. Уперше в житті я по-справжньому злякався. Не за себе, а за вас із матір’ю. За прогнозами лікарів, мені залишалося жити щонайбільше рік і то — за умови повноцінного лікування хіміотерапією, що потребувала значних коштів, яких нам і без того бракувало. Втрапивши в цю пастку долі, я не знаходив собі місця від відчаю й безвиході. Не встиг я оговтатись, як зателефонувала мамина сестра і сказала, що матері необхідна пересадка серця. Решта грошей, що залишилась від продажу будинку, пішла на пошуки донорського органа та підготовку до операції. На щастя, для початку їх вистачило.
План визрів не спонтанно, а після багатьох безсонних ночей, проведених у пошуках виходу з цієї складної ситуації. Перш ніж утілити його, я полетів до Мадрида, аби побачитися з мамою. Не хотів, щоб вона непокоїлася через мою тривалу відсутність, адже після складної операції їй узагалі не можна було хвилюватися. Пам’ятай про це, сину, і бережи мамин спокій! Поклянися мені і сам собі, що збережеш цю таємницю до того моменту, поки не переконаєшся, що інформація не становитиме загрози для її життя. Сподіваюся лише на тебе, Андрійку!
Тепер перейду до останньої частини свого листа. Життя, Андрійку, — це гра в хованки зі смертю, але смерть знайшла мене. Спробуй зрозуміти, сину! Ніщо в цьому світі мене вже не врятує, проте я ще можу врятувати матір, щоб ти не залишився круглим сиротою. Я вирішив не чекати, коли мене з’їсть хвороба, й не витрачати решту грошей на курси хіміотерапії, що однак мені не допомогли б. Ми з Марко все підготували. Зараз наша фірма реконструює ратушу церкви Санта-Марія Формоза, і завтра ми з ним опинимося на найвищій точці — там усе й станеться. У відповідний момент Марко відверне увагу наших колег, а я тим часом послаблю кріплення на опорах… Висоти ратуші досить, аби все пройшло безболісно й зі стовідсотковим результатом. Марко слідкуватиме, щоб страховку на твоє ім’я виплатили вчасно і в повному обсязі, а як розпорядитися грішми — ти знаєш.
Андрію, запам’ятай лиш одне — ти маєш уберегти маму від цієї інформації! Жодна особа на цьому світі, крім Марко, цього не знає, жодна! Я вірю в тебе, мій сину, я хочу щоб ви з мамою жили! Знаю, ти будеш мудрим чоловіком і виконаєш останню волю свого батька. Якщо небеса існують, я обов’язково дам тобі знати».
Я стримав сльози і заховав лист — скоро він опиниться в надійному місці.
Вапорето причалило до острова, і люди вийшли на сушу. Я взяв маму під руку, і ми разом із Марко подалися на кладовище. Острів, оточений цегляним муром, був густо засаджений кипарисами. Ми пройшли через споруду з численними арками. Марко пояснив, що кладовище розділене на три частини: католицьку, православну та протестантську. Оскільки італієць належав до католицької громади, то прах нашого батька покоївся у його родинному склепі.
Усередині венеціанський некрополь нагадував Личаківський. На впорядкованій, доглянутій території знаходилися численні стародавні склепи та височенні надгробки — не цвинтар, а музей під відкритим небом. Дорогою Марко розповів історію острова-кладовища, про відомих людей і своїх родичів, похованих тут. Поволі ми дійшли до невеличкого склепу з фігурою Діви Марії на дашку. Хвилювання зростало. Мама не витримала. Вона кинулася до таблички з нашим прізвищем і почала плакати. Ми не намагались її заспокоїти — вона чекала цього надто довго. Марко мовчки стояв осторонь, я ж перехрестився і подумки звернувся до батька. Я знав, що він мене чує. Настав час сказати все, що хотів, і головне — подякувати. Я дякував йому за візити у сни, за подарунок, що врятував мені життя. Дякував, що показав приклад справжньої мужності. Дякував за маму і за правду, з якою він поділився зі мною. Дякував за жертовність, завдяки якій я не став круглим сиротою.
