Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Так я став генералом — зібравши невелику армію, всього десятеро людей, зате яких! Алкоголіки, наркомани, бомжі, покидьки суспільства, вони служили відчайдушно та самовіддано, могли виконати будь-який наказ і, якщо було треба, віддати за мене своє життя — або забрати чуже. Вони були справжніми патріотами, для яких кодекс честі — не порожній звук. Звісно, для досягнення такого результату доводилося серйозно працювати з особовим складом та інколи вживати суворих дисциплінарних заходів: позбавляти дози наркотиків або горілки, дехто по кілька діб сидів у глибокій земляній ямі, моїй персональній тюрмі. Декого я навіть бив палицею по п’ятах — по десять ударів: більше ніхто не витримував. Та якщо ви скажете, що я нелюд, то я категорично не погоджуся. Вони всі мені глибоко вдячні, бо я не давав їм шансу опуститися на саме дно і швидко померти. Я наповнив їхнє життя сенсом і зробив його гідним, наскільки взагалі може бути гідним життя. Я піклувався про їхні тіла і їхні душі, я робив їх вільними, наскільки вони взагалі могли розуміти це поняття, я захищав їх і давав шанси повернутися у ваш світ. Але вони не хотіли. Тих, хто крав у мене, я карав найсуворіше — виганяв. На місце одного бійця могли одразу стати двоє, але я обмежував кількість армії десятьма штиками — якраз дві штурмові бригади по чотири людини, плюс Копієчка на господарстві. Хтось один, зазвичай, був кожного ранку непрацездатний — особливості контингенту також треба враховувати. Ті, хто тікав від мене, як правило, закінчували погано: самостійно вони могли тепер проіснувати максимум рік, а потім помирали. Хто від болячок, хто від нестачі коштів на наркотики чи горілку, хто замерзав під парканом — Василя Сироїжку, наприклад, порснули в живіт ножем, коли він зайняв чуже місце в підземному переході просити милостиню. До гарного звикаєш легко, відмовитися від нього складно, але можна, а от прожити так тривалий час — неможливо. Імунітет слабшає. Тож конкуренція дисциплінувала особовий склад краще будь-якої палиці.
Ми квартирували в затишному місці на невеличкому півострові, там, де ріка розтинає місто навпіл. Із «великою землею» нас пов’язувала вузька стежина, довкола — лише хащі, посередині півострова стояла розвалена хатка, за деревами її не вгледіти навіть узимку. Місце мало недобру славу, тому, я думаю, такий ласий шмат майже у центрі міста ще й досі ніхто не прибрав до рук. Тут завжди збиралися «кримінальні елементи», як ми колись писали в газеті, а простіше — крадії, зеки-втікачі, тут колись буяла справжня крадійська малина. Не дивно: місце вигідне, підійти непомітно сюди дуже важко, зате вкрай легко втекти на човні. Але це було давно, в останні часи тут господарювали бомжі. Півострів мені показав Кравчук, він там жив після виписки з дурки. Гнат, на всі штуки майстер — його я викупив із божевільні у Федорченка аж за п’ятсот гривень, — облаштував нашу штаб-квартиру за вищим розрядом. Гнат став нашим головним інженером: він краще за всіх знав, що і як технічно правильно поцупити. Інколи, щоб відрізати якусь рейку, доводилося застосовувати зварювання або навіть кран, та з технікою не виникало жодних проблем: слава богу, комунальні служби міста ще ніхто не відміняв, тож справу ми поставили на широку ногу. Робочий день починався опівдні. Ми збиралися на галявинці перед штаб-квартирою — по берегах річки ходили люди, десь дзвонили дзвони, текло звичайне життя, а мої солдати кожного ранку вишиковувалися в шеренгу. Замість привітання вони співали мені гімн України. Потім переклик, скарги, побажання, заяви особового складу і перевірка зовнішнього вигляду. Черговий доповідав про нічні події в місті: що, хто, де, о котрій, — я ретельно нотував, потім виголошував палку промову, видавав премії і призначав покарання. Солдати отримували дрібні службові наряди: хтось ішов знімати каналізаційні люки, хтось — «роздягати» ліфти, хтось — демонтувати старі металеві паркани; кожному я міг знайти заняття до душі. Приблизно о десятій вечора я збирав «штурмові» загони і давав останні настанови. «По-великому» працювали завжди лише вночі, щоб ще затемна здати товар на точки.
Якось мені зателефонував на мобільний Федорченко, головний лікар божевільні, ми з ним підтримували професійний, так би мовити, зв’язок: як я вже казав, новобранці з божевільні були моїми найкращими солдатами. «Завтра випускаємо Копієчку. Забиратимете?» — «А мішечок?» — запитав я. «Я ж обіцяв!» — обурився Федорченко. За Копієчку і мішечок я заплатив тисячу гривень, привіз пляшку вірменського коньяку і програв дві партії в шахи. Копієчка став справжньою знахідкою, якщо можна так сказати, нашим духовним лідером, хранителем прапора і традицій. Коли ввечері по вихідних він біля вогнища виконував «Катюшу», мої п’ яні солдати плакали. Та Копієчка мене не тільки поважав, а й побоювався: ніколи не дивився в очі, завжди зі страхом — лише на плечі, навіть інколи пошепки розмовляв із чортенятами, щось там бубонів під носа, поминаючи то чорта, то Гогі, то Магогі, то ще когось. Він відповідав за порядок, порався у штаб-квартирі, мив посуд, готував їжу, організовував побут, одним словом. Я беріг його і ніколи не відправляв на завдання: Копієчка б умить погорів, хоча за стосунки із законом я був спокійним. Металевий бізнес кришували менти й прокурори, тобто особи, як ніхто зацікавлені в безперервному постачанні металу. Тож якщо мої хлопці потрапляли в халепу, то домовлялися без проблем: я ще не зустрічав мусора, який би відмовився від грошей. Цим вони нагадували наших санітарів із дурки — ми також називали їх янголами. Менти — це наші янголи в погонах, співпрацювати зі мною їм була сама втіха. Навіть якщо велике начальство і підніме галас, то хто повірить, наприклад, у слова Копієчки або Кравчука? Вони ж психи! Але найціннішим товаром для них була інформація. Скажіть, хто краще за всіх знає, що відбувається в місті? Думаєте, мер або начальник міліції? Не вгадали — таксисти й бомжі. На них ніхто не звертає уваги, вони завжди перебувають у найнеочікуваніших місцях, вони багато що бачать і багато що чують — та вони просто скарб для тих, хто щось або когось розшукує! А наші янголи в погонах завжди когось або щось розшукували — не обов’язково для того, щоб притягнути до кримінальної відповідальності, але обов’язково — для з’ясування важливих деталей і зрубання «бабла». Курирував це діло — збір і обробку інформації — тоді ще класний опер, капітан, а потім майор Володя Ковтун. Тепер він уже не працює в міліції: подався в банк, і це, судячи з усього, не пішло йому на користь. Поки він ловив бандитів, то був бравим рішучим мужиком зі сміливим поглядом, коли ж став із ними на одну доріжку, то перестав дивитися в очі, наче ховаючи від сторонніх згадку про своє минуле колись чесного мента. Якось за старим звичаєм Ковтун звернувся з проханням допомогти знайти доньку, яка безслідно зникла. Вони шукали і перевіряли за всіма каналами, але марно. Не в моїх правилах пускатися в деталі, тому на ранковому розведенні перед особовим складом я лише оголосив терміновий розшук. Фотографію доньки Володя знайшов лише одну, майже дитячу, зі шкільного випускного балу. У дівчини були дивні очі і правильні риси обличчя, які мені видалися знайомими, але звідки, я згадати не міг. Вона зникла відносно давно, мої воїни нічим не могли зарадити, тому я зателефонував Ковтуну і перепросив.
Але вже за тиждень я телефонував йому знову. Місяців за два до нас прибився Вася Сироїжка, худий рудий каліка, той самий, якого вже наступної зими заріжуть. Він усе їв або сирим, або напівсирим: не міг дочекатись, поки їжа приготується, бо голодував майже все дитинство. Матір дітьми не цікавилася, її більше цікавила горілка, тож уся їжа, яка раптом з’являлася в домі, миттєво зжиралася численними братами та сестрами, а як у Васі від народження не було рук, точніше, замість рук у нього виросли культі, то він завжди залишався голодним. Зазвичай на штаб-квартирі ми не вітаємо зайвих — тільки свої, це ж не нічліжка для бомжів, а серйозний заклад, але за Васю дуже попросив Копієчка: вони десь там перетиналися в минулому житті. «Це мій найкращий друг, він мені як брат!» — молив Копієчка — йому я не міг відмовити. До того ж, Сироїжка добре вправлявся з роботою і міг допомагати Копієчці по господарству — той розвів у сараї птицю: п’ятьох курей із півнем, трьох качок із селезнем і гуску з гусаком. Тому я вирішив розширити склад тилової роти до двох людей, призначив Копієчку заступником у справах тилу і дав у розпорядження рядового Васю Сироїжку: він підмітав плац і доглядав за птицею. Це була помилка. Саме Сироїжка присадив Копієчку на ширку, до того ж, як я потім зрозумів, між ними існувала не лише дружба, а й дещо інше, а я цього терпіти не можу. Та, незважаючи на такі теплі стосунки, через два місяці Вася зник і, що найпаскудніше, поцупив у Копієчки заповітний мішечок. Горю Копієчки не було меж, це його зрештою і доконало остаточно. Сироїжку потім зарізали — туди йому й дорога. Але перед утечею він сп’яну розповів Копієчці дивну історію: про те, як він прижився в жіночому монастирі, як переспав із монашкою, про дивну і страшну долю цієї монашки. Не знаю чому, але я зателефонував Ковтуну, переповів цю історію і порадив пошукати дівчину в довколишніх монастирях: щось мені підказувало розгадку. Інтимну частину я опустив із зрозумілих причин... Такі послуги (я за старою редакторською звичкою жартував, що нам пора з міліцією «укладати інформаційний договір на обслуговування») ми надавали не тільки ментам. Зверталися всі, хто знав, що до нас можна за цим звернутися, не стану уточнювати, хто саме, бо люди досить відомі в місті. Ми не брали за послуги гроші — боже збав! — ми отримували значно більше — безпеку.
