Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Відмінників бойової, політичної та трудової підготовки я заохочував квитками на концерти заїжджих зірок типу Вєрки Сердючки. На всю армію доводилось по дві вихідні пари взуття сорок другого розміру та два сірі костюми з краватками — великого та маленького розмірів. А більше й не треба: люди буквально горіли на роботі! Найкращий приз для моїх солдат — горілка та ширка, а цього завжди вистачало. Який я був би генерал, якби не зміг забезпечити надійного тилу?! Як бачите, уроки діда Петра не пройшли дарма. Що це були за люди? Різні люди — годі про них і говорити. Такі ж люди, як і ви, тільки спосіб життя обрали трохи інший. Висновок, до якого я дійшов, можливо, декого шокує, але це правда: вони просто не хочуть жити інакше. Вони втікачі, можливо, найвідчайдушніші втікачі з вашого світу, і тому, коли ви даєте їм милостиню, пам’ятайте — ви не рятуєте нікого від голоду, ви лише допомагаєте світові підтримувати природний соціальний баланс. Я звик до них, як до рідних, і втрату кожного бійця переживав як втрату коханої. Але найбільше за всіх я шкодую за Копієчкою, жалію, що не вгледів, коли він допався до ширки, не зміг зберегти його, хай і нікчемне з вашого погляду, але дороге мені життя. Потім уже було пізно. Не в моїх правилах відривати людей від звичок.
Та життя тривало, роботи більшало, грошей також, тож мені ніколи було бідкатися — треба було поспішати прожити і власне життя. Я купив човен і після служби залюбки рибалив, але все частіше в гарну погоду просто лежав на теплих дошках, вигріваючись на сонці, дивився на небо і згадував дитинство. Це стало моїм хобі — згадувати дитинство. Найбільше я любив пасти корів: коли виганяєш їх до яру, далеко за край села, можна довго лежати на траві, слухати комах і птахів, дивитися на небо — саме так, як я дивився на небо, лежачи тут, у човні, який тихесенько несла течія, — і мріяти про щось чудесне. А ввечері, відігнавши господиням їхніх годувальниць, я, як справжній герой, вів додому нашу Квітку, велику розумну красиву білу тварину з досконалими, правильними, як місяць, рогами, а баба Уляна і дід Іван зустрічали нас кошиком полуниць, абрикос чи груш, залежно від пори літа. А потім, знесилений, із напівзаплющеними очима, я пив молоко «просто з-під Квітки», як казала бабуся, заїдаючи його свіжим хлібом і медом із дідової пасіки.
Тож усе йшло чудово. Нікому й на думку не могло спасти, що тут, на цьому, з першого погляду, занедбаному шматочку землі, живе і працює боєздатна армія. Я мало з ким спілкувався поза нашими справами — єдина людина, з якою я по-справжньому товаришував, — це тітка Тоня. Вона садила квіти, багато квітів, ціле море квітів на березі річки вздовж пішохідної доріжки — я часто припливав туди на човні, сідав неподалік і дивився, як вона працює. Мимо йшли люди, багато хто з них ходив цією дорогою все життя. Вони віталися з тіткою Тонею, деякі цікавились її здоров’ям, а я сидів тихенько поруч, намагаючись не впадати в очі, і тримав напоготові вудки, вдаючи із себе рибалку, який на хвилиночку пристав до берега. Серед інших ходила й одна дівчина; тітка Тоня ставилася до неї якось по-особливому, навіть по-материнськи, але я ніколи нічого не розпитував. Вона мені дуже подобалася, але я спочатку не наважувався, а потім не захотів турбувати її життя своїм. Певне, дівчині все ж таки призначена значно краща доля, ніж збанкрутілий продажний редактор, псих і ватажок бомжів — крадіїв металобрухту, то навіщо псувати людині долю? Чи мало я зламав таких? Чи мало кругом дівчат? Я дивився на неї, як туристи, мабуть, дивляться на Мону Лізу в Луврі — як на щось надзвичайне, до чого не можна торкатися руками, лише захоплюватися.
Коли тітка Тоня потребувала допомоги — привезти землі, посадити картоплю, підперти паркан чи щось інше — я направляв до неї своїх солдатів. Але це, зауважте, не покарання: допомагати тьоті Тоні — виняткова винагорода. Інколи, коли був особливо кепський настрій, я спеціально припливав поговорити з нею про життя-буття і подивитися, якщо пощастить, на свою Мону Лізу. Мені ставало трохи легше, і я рушав далі — пливти за течією, позбавляти місто зайвого металу, дивитися на небо та згадувати про велику білу істоту на ім’я Квітка. На жаль, років через два моя Мона Ліза перестала ходити цією дорогою. Я запитав у тітки Тоні, куди поділася та білявка, вона відповіла, що не знає: «Мабуть, вийшла заміж: у такої гарної дівчини точно повно кавалерів. Вечорами, — сказала вона, — я часто бачила, як вона гуляла тут, і не з одним, а з різними. Певне, в неї було з кого вибирати, от і вийшла заміж та переїхала кудись подалі звідси. Хай живе щасливо і народжує діточок!» Зізнаюсь, у серці щось прикро кольнуло, враз стало так жаль себе — буквально на одну мить, я зрозумів, що все ж таки ще плекав надію колись підійти до неї і сказати «Привіт, як ся маєш?» Колись тоді, коли зможу нормально пояснити, чим заробляю і хто я такий...
Взагалі, я чудово прожив ті роки — вільний, забезпечений. Я збудував дім і придбав спортивний автомобіль, водний мотоцикл, а потім і катер, розтинаючи хвилі, збирав по пляжах місцевих красунь і міг дозволити собі майже все. У мене з’явилося багато впливових друзів — їх завжди багато, коли в тебе є гроші. Але гроші — лише засіб, я далекий від того, щоб ставити знак рівності між грошима та свободою, навпаки, радше гроші можуть стати нашийником, ланцюгом, намордником — чим завгодно, тільки не свободою, — тому я позбувався їх легко — як і здобував.
Минуле потроху забувалося, але я і сам не ліз на люди, залишаючись у затінку міфічного громадського чи якогось там іншого життя, міфічність якого особливо добре розумієш, смакуючи життя потаємне. Я кохав жінок, плював на політику, звільняв улюблене місто від зайвого металу, словом, жив, як хотів. Лише одне мене не задовольняло — я не міг лишити свою армію більше ніж на добу. За бомжами, наркоманами й іншими добродіями треба весь час наглядати, інакше виникають проблеми. Якось я поїхав на тиждень відпочити до Криму, лишивши замість себе Горбачова, а коли повернувся — застав своїх солдатів вкрай деморалізованими і розпещеними. Що найгірше, я не міг їх покарати: вони ж як діти — слухалися тільки мене, свого генерала! Отже, я не почувався вільно повною мірою, до того ж рано чи пізно металевому бізнесу таки мав прийти кінець, і я мав думати про майбутнє. Поки жива баба Настя, я не міг нікуди їхати з міста, але це мене не обтяжувало, навпаки, бабця моя чи не єдина рідна душа в світі. Ну, а потім... Потім я подумував над тим, щоб, зібравши грошей, виїхати за кордон. Я присвячував багато часу вивченню еміграційного законодавство західних країн, вивчав англійську мову з репетитором, готував документи. І все б так і сталося, якби не ті кляті афіняни. Якби давні греки знали, чим закінчиться діло, клянусь, вони б забили камінням того, хто придумав демократію!
9. Майдан
Коли в родині часто сваряться, діти мають звичку крутитися дзиґами, ніби суфійські дервіші, що створюють навкруг себе захисне енергетичне коло. Коли хочуть захиститися дорослі, вони збираються натовпом на площах і кричать однакові слова.
Коли я ступив у те коло на Хрещатику, то мало не розплакався. Ви знаєте, я далеко не сентиментальна людина, але тоді все відбувалося саме так: я дивився на море людей, які стояли на морозі тут, на київському Майдані, які приїхали з усієї країни — навіщо? — у їхніх серцях клекотала жага справедливості, віри й любові — я справді мало не розплакався...
Тепер про Майдан не годиться говорити вголос — ті дні тепер згадують так, наче продають пляшку горілки з-під прилавка, як то було під час горбачовського «сухого закону». Мовляв, ну, стояли, ну, перемогли, і що з цього? Нас продали, все виявилося марним і таке інше. Але ж мене туди привело не жадання політичної перемоги і справедливості, мене туди привела любов. Так, любов! Ще ніколи в житті я так палко не любив людей, як у ті три тижні. Майдан — зовсім не політика, Майдан — загальна акція всепрощення й любові до ближнього, коли люди були щасливі лише з того, що нарешті з’явилася нагода виявити найкращі риси. Саме за любов, усмішки, радість, щастя — я і люблю його. За те, що доля нарешті дала людям можливість побути самими собою, а не за якусь там примарну політичну справедливість чи закон. Я люблю Майдан за сплеск нечуваної в наш час людяності. Справжнє диво, хай воно тривало недовго і аж ніяк не змінило політиків та державу на краще, не змінило і людей, які швидко все забули, — але ж це люди, тут нічого не поробиш. Я щасливий тільки з того, що я це бачив, що я це відчув, що я там стояв, що я тепер знаю, якими насправді людяними можуть бути люди, якщо їм випадає такий шанс. Майдан змінив моє уявлення про людину. Змінив і ствердив переконання, що в кожному з нас, умовно кажучи, є два кольори, наприклад, чорний і білий — у буденному житті вони дають переважно сірий, але якщо навколишнє середовище — соціальне, культурне, духовне — біле, то й у людини переважує світлий бік. Біда лише в тому, що, зазвичай, кругом сіре або чорне: ці кольори культивувати значно легше і вигідніше, з них більше матеріального зиску. А люди як суто біологічні істоти підсвідомо мімікрують, пристосовуючись до навколишнього середовища, до кольору, який їм дає значно більше шансів на виживання та продовження роду — закон виживання виду. Мало хто може піднятися над ним, тому і не треба нікого судити, цей біблійний вислів я розумію саме так.
