Duty free - Форостина Оксана (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗

— Ага, всего-то надо было подделать документы, — уїдливо вставила Фея.

— Вот сиди теперь, честная такая, с голой жопой! — гаркнула Іда Марковна. — Такая же рохля, как твой отец.

— Мама, можно мы продолжим тут?

Іда Марковна засопіла й нічого не відповіла, тож Фея мусила вивести її на коридор, де вони голосно перешіптувалися, щоправда, Іда Марковна час від часу знову зривалася на крик.

— Можливо, нам варто піти… — обережно припустив Елайджа, не дуже тямлячи, буденною чи ні є тут така ситуація.

— Та, певно, не будемо ускладнювати нашій Феї життя, — несподівано швидко погодився Блюм. — Хоча, якщо вона Фея, то ким би мала бути її мама, як не відьмою, — завершив, ризиковано розгойдуючись на вшестеро меншому від себе дзиґлику.

— Хлопці, вибачайте, я в цьому живу. — Фея повернулася до кухні. — Думала, вона нині на якихось своїх шабашах у філармонії.

— Феєчко, давай ми у «Вавилон» підемо. Янкі, вдягайся.

Вони знову вийшли на проспект, який місцеві називали Академічною вулицею. Таблички на будинках вказували цілком іншу назву, якою користалися лише приїжджі. Поки вони сиділи у Феї, на вулиці пішов сніг — дрібний, невагомий і тихий. До Нового року залишалося якихось кілька днів, де-не-де вбогі вітрини світилися святковими гірляндами, людей на вулиці було більше, ніж зазвичай. Елайджі здавалося, що цей вечір триває вічність, і ще ціла вічність попереду. Вони йшли проспектом, який для Елайджи, здається, коли не вчора, то сьогодні став близьким, як із часом стають близькими домашні речі та стіни власного дому. Одне він знав точно: йому дуже сильно, просто неймовірно пощастило.

Біля вузьких дверей стояло троє кремезних молодих людей, жоден з яких не був схожий на тих охоронців, що їх Елайджі доводилося бачити в Україні. Вони не були одягнуті однаково чи майже однаково, як то зазвичай тут траплялося у людей їхнього ремесла, на одному була клубна куртка Sepultura, на іншому — щось незрозуміло мілітарне, здається, у всіх було довге волосся, зібране в хвіст. Жоден з них не дивився з-під лоба важким поглядом.

— От тільки не кажіть, дядьку, що ви знову свою карточку загубили! — Охоронці привіталися з Блюмом потиском руки.

— Та я зайду нову зроблю, хлопці, зроблю. У мене тут гості з Америки, та купа всього… Малий, ходи сюди. — Блюм витягнув Елайджу наперед і почав потихеньку пропихати до дверей. — Ми ж там четверо сядемо?

— Та сядете, сядете, мало людей сьогодні. Мадемуазель… — Охоронець у легкому поклоні усміхнувся Феї та мовчки відсканував Дамського.

— Взагалі-то це панк-група, вони тут кілька разів на тиждень підробляють на дверях, — пояснила Фея Елайджі.

Те, що так ретельно охороняли панки, не було схоже на жоден клуб, в якому доводилося бувати Елайджі, й тим більше на закритий клуб (хоч у закритих, щиро кажучи, він ще взагалі не бував). У напівтемряві доволі великої зали Елайджа вихоплював поглядом дерев’яні столи і стільчики, відокремлені один від одного звислим зі стелі павутинням із грубих невибілених мотузок, маленькі настільні лампи на столиках, побілені вапном стіни і якусь класну, як на Елайджин смак, графіку на них. У кінці кімнати привітно поблискувала барна стійка. Дамський тут був хіба вдруге чи втретє, тому пояснювали, що саме так ретельно оберігається клубними картками та атлетичними панками («вони якісь надто атлетичні, як на панків…», не відриваючись від розмови думав Елайджа), Блюм і Фея: закарпатський коньяк («непалений», усією силою свого авторитету підтвердив Блюм), добра кава (Tchibo, по 70 копійок), а головне — публіка: вона становила тут головну цінність, і її охороняли від усіляких зальотних рагулів.

(Уже згодом, заднім числом складаючи докупи десятки почутих історій про вуличні побиття й пограбування, Елайджа зрозумів, наскільки всім їм тоді на цьому насправді залежало: бути на своїй території, де жодна зараза не пристібеться до твого довгого волосся, кульчиків, прикрас, предмета розмови, де не треба буде відбивати цю аґресію — в усіх можливих значеннях цього слова, де середня управлінська ланка молодого вітчизняного рекету не змушуватиме тебе почуватися лузером і задротом перед твоєю дівчиною, де за сусіднім столиком якесь п’яне начальство не волатиме «Горіла сосна, палала», а головне — ніхто не поставить касету з піснями Міхаїла Круґа. На вході стоять красиві панки, готові дати в табло будь-якому одноклітинному мудакові, привезену з Польщі каву Tchibo приносять у спеціально замовленій для цього місця темній кераміці, а не якомусь тонкостінному чеському жлобстві, трамваї ходять до дванадцятої, і немає жодних сумнівів, що ти цієї миті перебуваєш в епіцентрі історії).

І без пояснень Феї та Блюма було видно, що публіка складається переважно з усіляких мистецьких і довколамистецьких персонажів, як от художників, телеоператорів, журналістів, рок-зірок, народних депутатів і депутатів місцевих рад, поетів, студентів, а також, цілком окремою групою, валютників, яких чомусь називали «коні». Останні приходили сюди відпочивати, постійна точка їхня була в історично виправданому барі готелю «Жорж» навпроти (у цьому готелі Елайджа жив перші кілька діб по приїзді до Львова, теж цілком історично виправдано, адже той у радянські часи називався «Інтурист» і був повністю забезпечений відповідною до своєї спеціалізації інфраструктурою — від каґебешників до тих-таки «коней»). Втім, інколи вони також побіжно залагоджували справи, як ось тепер, коли один із них, не криючись, повільно складав пачки баксів у прозорий поліетиленовий пакет.

— Елайджа, ти з нами? — Елайджа змусив себе відірвати погляд, він уперше в житті бачив одночасно стільки американських доларів готівкою. — Не спи, янкі, коньяк стигне.

Біля барної стійки висока молода жінка у куртці-«косусі» передавала для когось через бармена компакт-диски, примудряючись одночасно жваво щось йому розповідати, порпатися у наплічнику і курити. Елайджа помітив, що за нею стежать кілька пар очей за сусідніми столиками.

— О, дивись, Ванда тут, — кивнула в бік стійки Фея. Блюм обернувся й одразу пішов вітатися. — Ти вже чув її групу?

Елайджа винувато пояснив, що не чув, як, зрештою, й інших львівських груп. Вони трохи поговорили про музику, Фея була загалом задоволена з Елайджиних преференцій (Led Zeppelin, Pink Floyd, R.E.M., Red Hot Chili Peppers і, цілком окремо та з придихом, U2), з чого зробила висновок, що група Ванди «Клуб галогенів» [1] має йому сподобатися, причому, сподобатися вже за кілька днів, коли в них буде концерт, на який всі вони, звичайно, йдуть.

— Зара’ до нас підсяде, — Блюм повернувся до них і, не встаючи, підсунув дзиґлик від столика через прохід. — Казала, що запрошень для своїх не має, організатори звірі зовсім.

— Та купимо квитки, головне прийти раніше, поки студіки не набилися.

— То ця група дуже популярна? — Елайджа намагався намацати глибину катастрофи: культурні заходи, на яких йому до того доводилося бувати, навчили його бути обережним із подібними запрошеннями.

— Дуже популярна у вузьких колах, — Дамський явно був щодо них скептичний.

— Розумієш, тепер люди вже не так цікавляться нашою музикою, як кілька років тому.

— Це пов’язано з економічною ситуацією, — чи то спитав, а чи припустив Елайджа.

— Це пов’язано з тим, що поки ми тут бігали з прапорами, шустрі хлопці-комсомольці навчилися займатися бізнесом.

Елайджа не зовсім погоджувався з тезою про існування тут хлопців, які розуміються на бізнесі, але вирішив не починати дискусію. Замість нього сперечатися почала Фея.

— Блюм, вони не навчилися займатися бізнесом, а просто відхопили все, що погано лежало, і якось так вийшло, що погано лежало у нас радіо й телебачення.

— Це називається «закон колообігу гівна в ефірі», — промовив десь згори хриплуватий жіночий голос. — А я називаюся Ванда.

Поки Ванда пояснювала, Блюм поставив перед нею коньяк та підсунув ближче попільничку. Елайджа перехопив кілька ревнивих поглядів, звернених у бік їхнього столика.