Duty free - Форостина Оксана (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
— Усе починається з дурості, а дурість, як казав Френк Заппа, найпоширеніший елемент у всесвіті. Дурні визначають так званий «формат», тобто музику, яку крутять в ефірі, публіка думає, що це й є те, що варто слухати, підтримує «формат» грошима, ці гроші вкладаються у подальшу розкрутку. Таким чином гівно саме себе відтворює.
— Так, я помітив, що у вас на радіо цілком інша музика, ніж в Америці.
— Це результат того, про що я кажу. Люди просто не мають звідки отримати якісь альтернативні уявлення. Не докладаючи спеціальних зусиль, мається на увазі. Їхні уявлення формують кілька совків із синдромом прапорщика.
— Ну, ти ж маєш можливість не працювати у форматі, — втрутилася Фея.
— Я цю можливість щодня вибиваю зі скандалами. Знаєш, яка була остання претензія? Що Cranberries — заважка музика для ранкового ефіру! Як можна працювати з людьми, які вважають Cranberries важкою музикою?!
Поки Ванда і Блюм усе глибше занурювалися у музичну дискусію, Елайджа обережно розглядав цю першу зірку, з якою познайомився: жмутки срібних браслетів, ще щось срібне висіло на шиї, ботичелівські пропорції обличчя та рук, звичка закладати пасмо волосся за вушко, дуже швидка мова, але стримані жести. Елайджа зі своїм усе ще кепським знанням мови міг зосередитися або на її словах, або продовжувати її розглядати. Радше з інтонацій, ніж із сенсу промовленого, він зрозумів, що вона перебуває на межі кількох світів: їхній діалог із Блюмом виглядав як діалог двох людей, яких об’єднує безліч спільного досвіду, які підхоплюють думку один одного ще коли вона до кінця не висловлена, граються натяками та цитатами, перекидаються іменами й назвами. З іншого боку, її внутрішній ритм різнився від рівномірного Блюмового коливання, обертання на власній орбіті, яка в його випадку перебувала всередині, а не ззовні. Вона, мов пересувна підпільна радіостанція, була обліплена націленими у різні боки тарілками-антенами, ці її антени ловили безліч інформації з різних сфер (з небесних сфер також, але про це Елайджа дізнається пізніше), а інші так само видавали безліч інформації назовні, за кермом фургона-радіостанції безперечно були бійці підпільного терористичного фронту, які віртуозно, час від часу відстрілюючись, втікали від переслідувачів у нічних перегонах, не припиняючи при цьому виходити у прямий ефір. Вона дрейфувала від мистецької дискусії до політичної, від анекдотів до історичних алюзій. Якби вона підсіла за столик не до них, а до валютників, у неї і з ними знайшлося би безліч спільних тем, наприклад, про кадрові перестановки у місцевій міліції, контрабанду кави й червоної ікри та про відстріл бандитських авторитетів.
Вона звернула увагу на Елайджу й одразу випалила з півдюжини історій зі своєї поїздки до Штатів: про музичні магазини Нью-Йорка, відвідування стриптизу та зібрань української діаспори, фонетичні особливості вуличного сленґу. Елайджа намагався підхоплювати її думки, як тільки міг, хоча його рятувало радше знання контекстів.
— Вандо, ми до тебе прийдемо на концерт.
— Візьміть із собою… як ти називаєшся?
— Елайджа.
— Елайджу візьміть із собою. І, пацани… квитки купуйте, підтримайте фінансово нас, бідних музикантів.
На прощання Ванда поцілувала Елайджу в щічку. «Не такий я вже, певно, й зануда. Можливо, їй навіть було зі мною цікаво», — подумав Елайджа.
Вони просиділи до самого закриття, провели Фею, й Елайджа ще навіть устиг на останній трамвай. Була майже північ, Елайджа злітав у темряві разом із порожнім вагоном…
…Була майже північ, і їхня розмова з Юрком зробила цілком очікуване в цій частині світу коло від політики до музики й знову від музики до політики, цього разу ґлобальної. Дівчата давно позасинали: навіть для найстійкішої з них привабливий Елайджа виявився настільки безперспективним у сенсі можливості налагодити контакт, що вона безсило й розчаровано провалилася у пересохлий сон. Елайджа і Юрко говорили про музику.
— Мій хресний каже, що знає багатьох негідників, які ходять до церкви, й практично жодного не бачив на рок-концерті. І що Боб Ділан застеріг від поганих вчинків більше людей, ніж церква.
«Здається, я це вже десь чув…», — подумав Елайджа.
Хресним батьком хлопця, як з’ясувалося, був один із Елайджиних знайомих музикантів — не з найближчого кола, з тих знайомих, спогад про яких ні до чого не зобов’язує, натомість накочується теплою хвилею, тягнучи за собою сотні тисяч причеплених секунд із минулих життів. І в якусь мить, коли за вікном заскрипів товарняк і спалахнуло станційне світло, Елайджа внутрішнім зором побачив, як Юрко, на кілька років молодший за теперішнього, йде через ніч уздовж залізничних колій, від свого хресного, з його музикою у навушниках, вітер із передмість пробирається йому за комір, і хрін його тепер розбере, чий це насправді був досвід.
Тим часом вони таки доїхали до Тернополя, прим’ята провідниця полегшено благословила Елайджу, студентки визирнули з-під ковдри й усміхалися йому зі своїх снів. Юрко вийшов разом із ним на перон, вони покурили на прощання, й Елайджа вирушив у теплу ніч.
Перед ним був майже порожній вокзал незнайомого міста. Його витівка більше не здавалася йому абсурдною й дурною. Глибоко в душі Елайджа навіть був задоволений собою: виявляється, він здатний робити дурниці. Напевно, саме так виглядала б ідеальна втеча: ніхто не знає, де він, ніхто не може передбачити, що він міг тут опинитися.
Свобода, абсолютна свобода чекала на нього на цьому темному пероні. Довіра до цієї ночі, до чорних цистерн на сусідній колії та вбогого світла у високих вокзальних вікнах, і тепле відчуття безпеки, і радість від того, що все це відбувається. Він йшов до вокзалу й усім собою впізнавав момент невизначеності — лише кілька таких він уже переживав, і вони завжди були початком. Коли він закінчував прокручувати у пам’яті найважливіше, знову і знову, саме ці миті які-ще-нічого-не-означали, передчуття початку, хвилювали його навіть більше за оте найважливіше й найсуттєвіше. І в таку ніч, як оце тепер, Елайджа був готовий зізнатися собі, що саме в очікуванні цих моментів він і жив, роками мандруючи між ними, немов між островами.
[1997, січень]
Новий 1997 рік Елайджа святкував разом із Блюмом та Феєю. Дамський зустрічав Новий рік удома з родиною, але на якомусь етапі до них приєднався — на якому саме, Елайджа згадати не міг. Вони почали вдома у Феї (Іда Марковна була більш-менш у гуморі й навіть випила із ними шампанського перед тим, як відчалити до подружок), потім Елайджа бачив себе, ніби збоку, у півдюжині помешкань, він із кимсь пив, цілував дуже гарну дівчину, потім вони всі разом вибігли на сніг й знову кудись пішли, він сидів на підлозі поруч із типом, який грав на гітарі, потім були ще якісь люди з музичними інструментами, хтось уголос читав Lords Джима Моррісона, читали російською, тому Елайджа майже нічого не розумів, лише вловлював інтонації, він усе ще сидів на підлозі, ще був «Вавилон», потім якийсь інший бар: вони зайшли туди ніби зі звичайного під’їзду, піднялися на другий поверх, відчинили двері звичайного помешкання, аби знайти там з десяток чорних столів, завішані червоними шторами стіни, пекельний вогонь за шинквасом — просто Лінч якийсь. Тут була схожа на вавилонівську публіка, була вже знайома Елайджі Ванда, кілька художників, Блюм знайомив його з поетами, кожен з яких був великим, було безліч гарних і дуже молодих дівчат, студенток, за припущенням Елайджи. Кілька післяноворічних днів були безперервною подорожжю — від помешкання до помешкання, і, здається, він майже нічого не пив, але ще ніколи почуття сп’яніння не було таким глибоким та приємним.
Уранці (першого січня? другого? третього?) Елайджа повертався додому пішки. Холод, неприбраний сніг, сонце на камінні, нечисленні перехожі, сонні і п’яні, — все було обіцянкою. Вдома він заліз під душ, і йому перехотілося спати: було близько восьмої ранку, й він почав читати подарований на якійсь забаві (дарунок супроводжувався міцними чоловічими обіймами) старий номер колись діаспорного, а тепер, разом із екзильними символами влади переданого Краю, журналу «Сучасність», із здивуванням ловлячи себе на тому, що тепер не мусить продиратися крізь незрозумілі слова й звороти: мова ніби на фізіологічному рівні впустила його всередину. Ця радість протримала його ще з півгодини, і десь посередині речення: «я прочув чи що, якісь великі зміни…», — він заснув.
