Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
Обняла його.
— Ти ще прийдеш сьогодні? — запитав Гаррі.
— Ні. В мене справи.
— Які це справи? І чому так рано йдеш?
— Справи, і все. Жінка має бути загадкова. Це я в одному журналі прочитала.
Він усміхнувся.
— Ноло…
— Що?
— Дякую тобі.
— За що, Гаррі?
— Та за все. Я… я нарешті пишу книжку. І це лише завдяки тобі.
— Любий Гаррі, мені в житті потрібно тільки одне: піклуватися про вас, бути завжди поруч із вами, допомагати вам писати книжки, створити з вами сім’ю. Уявіть лишень, які ми будемо щасливі разом! Скільки дітей ви хочете, Гаррі?
— Та хоча б троє!
— Авжеж! І навіть четверо! Два хлопчики і дві дівчинки, щоб не було зайвих суперечок. Я хочу стати пані Квеберт. І пишатися своїм чоловіком більше за всіх на світі!
Вона пішла. Дісталася шляхом із Гусячої бухти до шосе номер один. І знову не помітила тіні, що зачаїлася в чагарях і стежила за нею.
За півгодини дійшла до міста. Цей шлях вона проходила двічі на день. В Аврорі звернула на головну вулицю і дісталася до скверу, де домовилася зустрітися з Ненсі Геттевей.
— Чому в сквері, а не на пляжі? — заскиглила Ненсі, вгледівши її. — Така спека!
— У мене сьогодні ввечері побачення…
— Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!
— Не промовляй цього імені!
— Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?
— Ох, прошу, прикрий мене…
— Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!
— Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.
— Не їдь туди! — благально вигукнула Ненсі. — Не їдь до того дядька, пора це все припинити! Мені страшно за тебе. Що ви там із ним робите? Кохаєтеся, так? Правда?
Нола заспокійливо і лагідно відказала:
— Не хвилюйся, Ненсі. Головне, не потерпай за мене. Ти ж мене прикриєш, так? Пообіцяй, що прикриєш. Ти ж знаєш, що буває, коли виявляють мою брехню. Знаєш, що зроблять зі мною вдома…
Ненсі покірно зітхнула.
— Гаразд. Сидітиму тут, аж доки ти повернешся. Тільки не пізніш, як о пів на сьому, бо мама сваритиметься.
— Домовилися. А як спитають, що ми робили, що ти скажеш?
— Ми сиділи тут і пробазікали до самісінького вечора, — пропищала Ненсі ляльковим голосом. І жалібно вигукнула: — Ох і набридло ж мені через тебе брехати! Нащо ти це робиш?
— Бо я кохаю його! Я так його люблю! Я на все ладна заради нього!
— Ох, так гидко… Навіть думати про це не хочу.
Блакитний «мустанґ» звернув на вулицю, що прилягала до скверу, і спинився на узбіччі. Нола помітила його.
— Ось він, — сказала вона. — Я побігла. Бувай, Ненсі. Дякую, ти справжня подруга.
Вона швидко пішла до авто і сіла в нього. «Добридень, Лютере», — привіталася з водієм, вмощуючись на задньому сидінні. Автівка відразу ж рушила і зникла з очей. Ніхто, крім Ненсі, не бачив цієї дивної сцени.
За годину «мустанґ» вкотився на подвір’я маєтку Елайджі Стерна в Конкорді. Лютер провів дівчину в дім. Як пройти до кімнати вона вже й сама знала.
— Роздягайся, — лагідно сказав він. — Я повідомлю пана Стерна, що ти приїхала.
12 серпня 1975 року
Щоранку, відколи вони повернулися з Мартас-Віньярду, відтоді як до нього повернулося натхнення, Гаррі вставав удосвіта і, перш ніж узятися до праці, вибирався побігати.
Щоранку добігав до Аврори. І тепер, як і завжди о цій порі, зупинився коло пристані для яхт, щоб повідтискатися. Ще не було й шостої. Місто спало. Він оддалік обійшов «Кларкс»: шинок саме мав відчинитися, а йому не хотілося зустрітися з Дженні. Вона чудова дівчина і не заслуговує на таке його ставлення. Якусь хвилю постояв, милуючись океаном, осяяним неймовірними світанковими барвами. І здригнувся, почувши, як його окликнули на ім’я.
— Гаррі, то це правда? Ти встаєш так рано, щоб побігати?
Він обернувся: то була Дженні у форменій сукні «Кларксу». Вона підійшла до нього і незграбно спробувала обняти.
— Я люблю дивитися, як сходить сонце, — сказав він.
— Хочеш зайти у «Кларкс» на каву? — запропонувала вона.
— Дякую, не хочу збивати ритм…
Вона не показала свого розчарування.
— То посидьмо бодай хвилинку.
— Не хочу надовго зупинятися.
Вона засмутилася.
— Ти останнім часом десь пропав! До «Кларксу» більше не приходиш…
— Вибач. Захопився книжкою.
— Таж не лише книжки є в житті! Заходь іноді відвідати мене, я буду така рада. Мама не сваритиметься. Обіцяю. Вона не повинна була наполягати сплатити весь борг відразу.
— Пусте.
— Мені пора, о шостій відчиняємо. Ти певен, що не хочеш кави?
— Певен, дякую.
— Може, зайдеш згодом?
— Навряд.
— Якщо буваєш тут щоранку, я можу чекати тебе коло пристані… Якщо хочеш. Просто, щоб привітатися.
— Не варто.
— Добре. Принаймні сьогодні я працюю до п’ятої. Як хочеш, приходь писати… Я тобі не заважатиму. Обіцяю. Сподіваюся, ти не розгнівався, що я пішла на бал із Тревісом… Знаєш, я не люблю його. Він просто приятель. Я… я ось що хочу сказати тобі, Гаррі: я кохаю тебе. Кохаю, як нікого досі.
— Не кажи такого, Дженні…
Годинник на міській ратуші вибив шосту: вона запізнювалася. Цмокнула його в щоку і побігла. Не треба було казати, що вона його кохає; вона вже гнівалася на себе. Ото вже дурепа! Піднімаючись вулицею до «Кларксу», обернулася, щоб помахати йому рукою, та Гаррі вже не було. Загадала: як він таки зайде до «Кларксу», то бодай трохи кохає її й не все ще втрачено. Наддала кроку, та наприкінці узвозу з-за живоплоту раптом виринула широка скорчена тінь і заступила їй шлях. Од несподіванки Дженні зойкнула. Та відразу ж упізнала Лютера.
— Ох, Лютере, ти так налякав мене!
У світлі ліхтаря постало перехняблене обличчя і могутній торс.
— Шо… шо він хтів од тепе?
— Нічого, Лютере…
Він вхопив її за руку і міцно стиснув.
— Не… не… не шмійшя з мене! Шо йому трепа пуло від тепе?
— Це просто приятель! Відпусти мене, Лютере! Мені боляче, хай тобі чорт! Відпусти, бо всім розкажу!
Він розчепив пальці й запитав:
— Ти подумала про мою пропожичію?
— Кажу тобі, ні! Не хочу я, щоб ти мене малював! А тепер дай мені пройти! Бо поскаржуся, що ти тут вештаєшся, і матимеш неприємності.
Лютер мовчки дременув, розчинившись у ранковому сяєві, мов примара навіженого звіра. Дженні було страшно, вона заплакала. Швиденько дійшла до ресторанчика і біля входу втерла очі: матінка вже була там, і їй не хотілося, щоб вона помітила її сльози.
Гаррі побіг назад через усеньке місто до шосе номер один і Гусячої бухти. Він думав про Дженні. Не треба було давати їй марних надій. Він дуже картав себе через цю дівчину. На перехресті з шосе номер один у нього підігнулися ноги: м’язи захололи, поки він стояв біля пристані, й він відчував, як їх корчить судома. Був сам на узбіччі пустельного шосе і вже шкодував, що забіг так далеко від дому, не уявляючи, як тепер дістанеться до Гусячої бухти. І тоді коло нього раптом виринув блакитний «мустанґ». Водій опустив шибу, і Гаррі впізнав Лютера Калеба.
— Помохти тра?
— Далеко забіг… Здається, щось ушкодив собі.
— Шітайте. Я ваш підвежу.
— Пощастило, що зустрів вас, — мовив Гаррі, вмостившись на передньому сидінні. — А що ви робите в Аврорі о цій ранній порі?
Калеб не відповів; одвіз його до Гусячої бухти, не мовивши й слова. Висадивши Гаррі, поїхав назад, але не до Конкорда, а повернув ліворуч, до Аврори, і заїхав на вузький лісовий прослідок, що закінчувався глухим кутом. Заховавши авто за соснами, Калеб спритно промкнувся поміж деревами і зачаївся в хащах неподалік од дому Гаррі. Була за чверть сьома. Він сів, притулившись спиною до стовбура, і почав чекати.
Десь о дев’ятій ранку Нола прийшла до Гусячої бухти піклуватися про свого коханого.
13 серпня 1975 року
— Розумієте, пане Ешкрофте, я завжди так роблю, а потім гніваюся на себе.
