Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗

15 серпня 1975 року

О восьмій ранку Луїза Келлерґан увійшла до Нолиної кімнати. Донька сиділа на ліжку в спідній білизні й чекала. День таки настав. Вона знала. Луїза дивилася на неї з ніжною усмішкою.

— Ноло, ти знаєш, чому я це роблю…

— Так, мамо.

— Це для твого ж добра. Щоб ти потрапила до раю. Ти ж хочеш стати янголятком, правда?

— Я не певна, що хочу стати янголятком.

— Ох, не мели дурниць… Ходімо, люба.

Нола підвелася й слухняно попрямувала за матір’ю до ванної. Все було готове: долі стояла балія з водою. Нола глянула на матір: вона була дуже красива, з пишним світлим кучерявим волоссям. Усі казали, що вони дуже схожі.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я теж люблю тебе, доцю.

— Мені шкода, що я таке огидне дівчисько.

— Ти не огидне дівчисько.

Нола стала навколішки перед балією; мати згребла її за волосся і занурила головою у воду. Повільно і суворо полічила до двадцяти, потім витягла голову з холодної води, й дівчина перелякано заволала. «Ні, доню, це покута, — сказала Луїза. — Ще, ще треба». І знову тицьнула її головою у крижану воду.

Панотець замкнувся в гаражі й слухав музику.

Від тієї розповіді в нього аж мороз по шкурі продер.

— Мати топить тебе? — вражено перепитав він.

Був полудень. Нола допіру прийшла до Гусячої бухти. Вона проплакала весь ранок, і, хоч намагалася втерти свої червоні очі, підходячи до садиби, Гаррі відразу помітив: щось негаразд.

— Вона пхає мене головою в балію, — сказала Нола. — А вода, мов крига! Тицьне мене туди і тримає. І щоразу мені здається, наче я умираю… Я більше не можу, Гаррі. Допоможіть…

Вона пригорнулася до нього. Гаррі запропонував спуститися до берега; на пляжі їй завжди ставало веселіше. Вони прихопили з собою бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен» і попрямували попід бескидами, годуючи чайок хлібом, а потім посідали на пісок помилуватися обрієм.

— Гаррі, я хочу поїхати відціля! — сказала Нола. — Хочу, щоб ви повезли мене якнайдалі відціля!

— Поїхати?

— Ви і я, далеко-далеко. Ви казали, що ми колись виїдемо. Хочу сховатися від світу. Хіба вам не хочеться бути зі мною вдалині від усього світу? Поїдьмо, благаю вас. Їдьмо просто наприкінці цього страшного місяця. Числа тридцятого. Маєте два тижні, щоб зібратися.

— Тридцятого? Хочеш, щоб ми тридцятого числа виїхали з міста? Та це ж безумство!

— Безумство? Гаррі, безумство — це жити в цьому жалюгідному містечку! Безумство — любити одне одного так, як любимо ми, і не мати на це права! Безумство — ховатися, наче ми дикі звірі! Я більше не можу, Гаррі. Я поїду. Вночі тридцятого серпня я зникну з цього містечка. Не можу більше тут. Їдьмо разом. Благаю вас. Не кидайте мене саму.

— А що як нас заарештують?

— Хто нас заарештує? За кілька годин ми будемо в Канаді. Та й за що нас арештовувати? Виїхати — не злочин. Виїхати — це бути вільною людиною, а хто може завадити нам бути вільними? Свобода — основа Америки! Так написано в нашій Конституції. Гаррі, я вирішила: їду два тижні. Вночі тридцятого серпня виїжджаю з цього жахливого міста. Ви зі мною?

Не замислюючись, він відповів:

— Так! Я не можу уявити життя без тебе. Тридцятого серпня їдемо разом.

— Ох, любий Гаррі, я така щаслива! А як бути з вашою книжкою?

— Я її майже завершив.

— Майже завершили? Чудово! Ви так швидко її написали!

— Книжка тепер не має значення. Якщо я втечу з тобою, то письменником, певно, не зможу бути. І нехай, байдуже! Лише ти для мене важлива! Важливі лиш ми! Важливо — бути щасливими!

— Але ви все одно будете письменником! Ми надішлемо рукопис у Нью-Йорк поштою! Мені так подобається ваш новий роман! Це, мабуть, найпрекрасніший роман, що мені доводилося читати. Ви станете дуже великим письменником. Я вірю у вас! То тридцятого, так? За два тижні? За два тижні ми втечемо, ви і я! За кілька годин дістанемося до Канади. Ми будемо такі щасливі, ось побачите! Кохання, Гаррі, кохання — це єдина річ, що може зробити життя по-справжньому чудесним. Усе інше — зайве.

18 серпня 1975 року

Він сидів за кермом патрульного авто і дивився на неї крізь вітрину «Кларксу». Після балу вони майже не розмовляли: вона поводилася відчужено, а він сумував. Віднедавна Дженні була якась особливо нещасна. Він гадав, чи це не через її байдужість, але згадав раптом, як застав був її в сльозах на ґанку і як дівчина сказала, що її скривдив один чоловік. Скривдив. Що вона мала на увазі? Може, вскочила в якусь халепу? Або що гірше — її побили? Хто? Що тут коїться? Вирішив зібратися на дусі й поговорити. Як завжди, дочекався, поки шинок спорожніє, і лише тоді наважився ввійти. Дженні прибирала зі столика.

— Привіт, Дженні, — сказав він, відчуваючи, як гамселить його серце.

— Вітаю, Тревісе.

— Як життя?

— Помалу.

— Ми нечасто бачилися після балу, — сказав він.

— Багато роботи.

— Я хотів сказати, що радий був бути твоїм кавалером.

— Дякую.

Лице її було заклопотане.

— Дженні, ти останнім часом наче віддалилася від мене.

— Ні, Тревісе… Я… Це не стосується тебе.

Вона думала про Гаррі, думала про нього і вдень, і вночі. Чому він не хоче її? Заходив сюди декілька днів тому з Елайджею Стерном і хоч би словом із нею перекинувся. Вона чудово бачила, як вони ще й кепкували з неї.

— Дженні, якщо в тебе якісь проблеми, можеш розповісти мені. Ти ж знаєш.

— Знаю. Ти хороший хлопець, Тревісе. Але я маю доприбирати.

І вона попрямувала до кухні з горою тарілок у руках.

— Зажди, — перепинив її Тревіс.

Ухопив її за руку, намагаючись зупинити. Дотик був легенький, але Дженні зойкнула від болю, впустила тарілки, що скалками розлетілися по підлозі. Тревіс зачепив величезний синець, що лишився в неї на правиці після розмови з Лютером і який Дженні намагалася приховати під довгим рукавом, хоч було й гаряче.

— Вибач, будь ласка, я такий незграба, — сказав Тревіс, кинувшись збирати бите шкло.

— Ти не винен.

Він подався з нею в кухню й, узявши щітку, заходився замітати долівку. Коли повернувся, вона мила руки, засукавши рукави, й він помітив сині плями в неї на зап’ясті.

— А це що таке? — запитав він.

— Та нічого, вдарилася об двері.

— Вдарилася? Не розповідай байок! — вибухнув Тревіс. — Тебе побили, ось що! Хто це зробив?

— Пусте.

— Ні, не пусте, це дуже важливо! Я хочу знати, хто тебе скривдив, я вимагаю! Скажи, бо я не піду, поки не взнаю.

— Це… ну, це Лютер Калеб учинив. Стернів водій. Він… Це сталося днями, вранці, він розгнівався. Вхопив мене за руку, боляче. Та він не навмисне. Просто сили не розрахував.

— Дженні, це серйозно! Дуже серйозно! Якщо він тут з’явиться, негайно скажи мені!

20 серпня 1975 року

Вона йшла дорогою до Гусячої бухти і співала. Її переповнювала радість: за десять днів вони разом поїдуть звідси. За десять днів вона врешті почне жити по-справжньому. Лічила ночі, що лишилися до того великого дня: вже так скоро! Угледівши дім наприкінці доріжки, посипаної рінню, вона пішла хутчіше, поспішаючи знову побачити Гаррі. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, — як завжди робила останнім часом.

— Гаррі, любий! — погукала Нола, даючи про себе знати.

Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.