Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Усе моє життя я бачив, як дідусь із бабцею просто-таки носили дядечка Сола на руках. Будь-який його вибір був правильний, кожне слово правдиве. Я бачив, що вони любили тітоньку Аніту, як свою рідну доньку, бачив, як вони шанували Балтиморів. Хіба ж можна було уявити собі, що дідусь і дядечко Сол не розмовляли один з одним аж дванадцять років!
Спадають мені на думку і сімейні зустрічі у Флориді, ще до Буенавісти, за тої пори, коли ми мешкали в квартирі дідуся й бабусі. Частенько бувало так, що ми одночасно приземлялися на летовищі й разом приїздили до їхнього помешкання. Й, відчинивши нам, вони першого обіймали дядечка Сола. А потім казали нам: «Заносьте валізи, любі ви наші. Дітки, ви спатимете у вітальні; Натан з Деборою в кімнаті з телевізором. Соле й Аніто, ви будете в кімнаті для гостей». Щороку вони виголошували про той розподіл, наче про виграш у лотерею, та завжди виходило однаково: дядечко Сол і тітонька Аніта опинялися в зручній кімнаті для гостей, з великим ліжком і ванною поруч, а мої батьки задовольнялися розкладним диваном у вузькій кімнатці, де дідусь із бабцею дивилися телевізор. Для мене та кімната була подвійним безчестям. Передовсім тому, що Ватага Ґольдманів потайці охрестила її «смердючкою» за той прикрий дух, що стояв там завжди, бо дідусь із бабусею не вмикали там кондиціонер. Щороку, коли ми приїздили туди, Вуді з Гіллелем, що вірили в ту лотерею, аж тремтіли від думки, що їм доведеться там спати. І коли чули, як виголошували виграш, заламували руки і благально шепотіли: «Тільки не смердючка! Тільки не смердючка!» Та вони так і не второпали, що смердючкою карали моїх батьків: щоразу їм ухвалювали вирок мешкати в тій кімнаті.
Друге безчестя пов’язане було вже не з самою кімнатою, а з тим, що поблизу не було вбиральні. І якщо моїм батькам закортіло часом уночі, то вони мусили проходити через вітальню, де спали ми, Ватага Ґольдманів. Моя матінка була грайлива й елегантна жіночка, тож ніколи не з’являлася на людях неприбрана. Пам’ятаю, за сніданком ми завжди довго чекали її до столу. Я часом питав, де це мама, і батько неодмінно казав: «Чепуриться». У Флориді я часом бачив, як вона проходить через вітальню до вбиральні в пожмаканій нічній сорочці, з розпатланим волоссям. Для мене та сцена була принизлива. Якось вона проходила повз нас уночі, сорочка її задерлася краєчком, і ми побачили її голі сідниці. Ми вдавали, ніби спимо, та я знав, що Вуді з Гіллелем помітили її, бо коли вона замкнулася у вбиральні, вони, упевнившись, що я сплю, — а я насправді не спав, — захихотіли і почали кепкувати з неї. Я довго ненавидів її за те, що вона ото показала свою дупу, та ще й зайвий раз кинула тінь на Монклерів, які мусили спати в смердючці й ходити вночі як ексгібіціоністи, тоді як дядечко Сол і тітонька Аніта завжди виходили зі свого покою з ванною чепурні й гарно вбрані. У Флориді бував я свідком і численних конфліктів поміж дядечком Солом і моїм батьком. Якось я чув, як, гадаючи, що вони самі у вітальні, батько сказав дядечкові:
— Чому ти не сказав мені, що купуєш татові й мамі квитки у перший клас? Ми ж повинні ухвалювати такі рішення вдвох. Скільки я тобі винен? Я випишу чек.
— Облиш, не треба.
— Ні, я заплачу мою частку.
— Та не переймайся. Я ще не дійшов до цього.
«Я ще не дійшов до цього». Тільки згодом, коли минули роки, я збагнув, що мої дідусь і бабуся нізащо не змогли б жити на ту вбогу пенсію, яку дідусь дістав після краху «Ґольдмана і компанії», і що їхнє життя у Флориді залежало від щедрості дядечка Сола.
Щоразу після Дня подяки я чув, як матінка перелічувала свої претензії до дядечка Сола.
— Бач, який він хитрий, купує квитки у перший клас твоїм батькам. Він же чудово розуміє, що ми не маємо змоги таке робити!
— Він відмовився взяти в мене чек, і все оплатив сам, — боронив його батько.
— А певно, така дрібниця! Аякже!
Я не любив цих повернень до Монклера. Не любив, коли мати недобре відгукувалася про Балтиморів. Не любив, коли вона обливає брудом, сварить їхній розкішний дім, стиль їхнього життя, автомобілі, які вони весь час міняють, ненавидить усе, що так чарувало мене. Мені довго здавалося, що матері прикро за свою родину. І тільки згодом зрозумів зміст отих слів, які вона кинула якось батькові, слів, що відгукнулися луною аж через роки по тому. Ніколи не забуду, як ми поверталися з Балтимора і вона сказала:
— Послухай, невже ти не розумієш, що, по суті, він має все це лише завдяки тобі?
32
Тоді, у квітні 2012 року, наводячи лад у дядечковому помешканні, я перекинув на себе чашку з кавою і геть обляпався. Щоб наслідки були не такі помітні, я скинув футболку і заправ пляму. Потім повісив сохнути на терасі, а сам ходив із голим торсом. Той випадок нагадав мені дядечка Сола, коли він сушив свою білизну на шворці за хатою. Так і бачу, як він дістає ті лахи з пральної машини і складає в пластмасову миску, щоб однести і розвісити. Від білизни приємно пахне кондиціонером. Коли вона висихає, він незграбно прасує її власноруч.
Перебравшись до Коконат Ґров, він мав іще чималенько грошенят. Найняв покоївку на ім’я Фернанда, яка приходила тричі на тиждень, прибирала в хаті й тішила його живими букетами і запахущим зіллям, готувала їжу й прала білизну.
За кілька років по тому він усе втратив. Я казав, щоб він лишив покоївку, я платив би їй, та дядечко Сол відмовився. Щоб змусити його погодитися, я заплатив Фернанді за півроку наперед, та коли вона прийшла, він відмовився її впустити, навіть дверей не відчинив.
— У мене вже нема чим вам платити, — пояснив він їй крізь двері.
— Таж мене прислав пан Маркус. Він уже все мені заплатив. Якщо ви не дасте мені працювати, то буде так, наче я обікрала вашого небожа, правда ж? Ви ж не хочете, щоб я обікрала його?
— То ваші проблеми. А я тут сам упораюся.
Вона зателефонувала мені в сльозах простісінько з його тераси. Я сказав, щоб вона лишила ту платню собі й шукала нову роботу.
Після того, як Фернанда пішла, я взяв за звичку щотижня носити мою білизну до пральні. Просив дядечка Сола, щоб він дозволив прихопити і його шмаття, та він був надто вже гордий, щоб погоджуватися хоч на якісь послуги. Та й прибирав він у хаті без чиєїсь допомоги. Коли я бував у нього в гостях, він чекав, коли я кудись піду, щоб узятися до цього діла. Повернувшись із походу до крамниць, я бачив, як він, геть упрівши, миє підлогу. «Приємно, як у хаті чистенько», — казав він, усміхаючись. Якось я йому сказав:
— Мені незручно, бо ти не хочеш, щоб я тобі помагав.
Дядечко якраз мив вікна і на мить облишив те діло.
— Незручно, що ти не помагаєш мені, чи те, що ти бачиш, як я прибираю? Гадаєш, це нижче моєї гідності? Що я надто великий, щоб прибирати свій туалет?
Він влучив простісінько в ціль. І я зрозумів, що він має рацію. Я однаково захоплювався мільйонером дядечком Солом і дядечком Солом, який напихав торби покупками в супермаркеті: річ була не в багатстві, а в гідності. Сила і краса мого дядечка була в почутті надзвичайної гідності, що вивищувала його понад усіма. І тієї гідності ніхто не міг його позбавити, навпаки, з часом вона дужчала. І все ж таки, коли я бачив, як він миє підлогу, я не міг не згадувати епохи Балтиморських Ґольдманів: у їхньому маєтку в Оук-Парку працювала ціла армія прислуги, що підтримувала його в ідеальному стані. Була там Марія, постійна покоївка, яка працювала в них, коли ми ще були дітьми, був садівник Скунк, люди, що доглядали басейн, люди, які обрізували дерева (вони були зависокі для Скунка), люди, що лагодили дах, гарнюня філіппінка і її сестри, що приходили допомагати, як треба було прислуговувати за столом у День подяки чи під час святкових обідів.
Поміж тими тіньовими людьми, що начищали до блиску маєток Ґольдманів, Марія подобалася мені найдужче. Вона дуже добре ставилася до мене і в день мого народження дарувала коробку шоколадних цукерок. Я називав її чарівницею.
