Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Коли бував там, мої брудні лахи, що валялися в кімнаті для гостей, зникали і того ж таки вечора з’являлися на моєму ліжку випрані й випрасувані. Я був просто-таки у захваті від її запопадливості. У Монклері прала і прасувала моя матінка. Робила вона все це в суботу чи неділю (коли не ходила на роботу), тож я тільки раз на тиждень міг убрати чистий одяг. Тобто мені доводилося ретельно вибирати одяг залежно від подій, які мали статися на тижні, щоб не виявилося, що я не можу вбрати светр, яким хотів справити враження на дівчат.
Навіть в університетські роки, коли я приїздив до Балтиморів у День подяки, Марія примудрялася забирати мій брудний одяг і класти його вже чистеньким мені на ліжко. Після Драми, що сталася напередодні Дня подяки 2004 року, дядечко Сол не повернувся в Оук-Парк. Та вона й далі ходила туди, бо вірність її була непохитна.
*
Флорида
Весна 2011 року
Наступного дня після вечері з бабусею я повернувся після довгої біганини і побачив, що дядечко Сол порається з порохотягом. Напередодні, в автомобілі, він почав було згадувати свою молодість, та як ми підкотили до хати, відразу ж замовк.
— Ти вчора не розповів мені про те, що сталося у вас із дідусем.
— Там нема чого розповідати. Так чи так, минуле — це минуле.
Він вимкнув порохотяг, змотав шнур і поставив його в шафу, виказуючи всеньким своїм виглядом, що все це не має значення. Урешті обернувся й приголомшив мене такими словами:
— Знаєш, Маркусе, твої дідусь із бабусею завжди цінували твого батька, а не мене.
— Невже? Що ти кажеш? Та вони завжди так захоплювалися тобою!
— Може, й захоплювалися. Але твого батька вони любили дужче.
— Як ти міг таке подумати?
— Таж це правда. Ми з твоїм батьком були нерозлучні, поки він не вступив до університету. Наші стосунки дуже ускладнилися, коли дідусь не захотів, щоб я став лікарем.
— Ти хотів стати лікарем?
— Так. А дідусь не хотів. Він казав, що для родинної справи це не згодиться. Зате твій батько хотів стати інженером, що входило до дідових планів. Він послав мене до пересічного університету, за який треба було небагато платити, і все, що в нього було, вклав у твого батька, щоб той зміг навчатися в престижному закладі. Там навчання відбувалося на найвищому рівні. І дідусь поставив його директором компанії. Хоч я був старший, проте посідав друге місце. Відтоді я робив усе, щоб приголомшити моїми успіхами батьків і забути, що вони ставили мене нижче за твого батька.
— Але що ж сталося? — допитувався я.
Він знизав плечима, взяв ганчірку і засіб для чищення й пішов до кухні мити вікно.
Оскільки дядечко Сол не дуже схильний був до балачок, я вирішив поговорити про це з бабусею. Її версія трохи відрізнялася від розповіді мого дядечка.
— Твій дідусь хотів, щоб Сол із твоїм татом разом орудували підприємством, — пояснила вона. — Гадав, твій батько перейматиметься технічними проблемами, а дядечко реалізовуватиме свій талант менеджера. Та це було ще до того, як вони з дідусем посварилися.
— Дядечко Сол сказав мені, що хотів стати медиком, але дідусь був проти.
— Дід вважав, що це даремна трата часу і грошей.
Бабця запропонувала вийти на балкон, щоб вона могла закурити. Ми посідали на пластикових стільцях, і я дивився, як вона крутить цигарку у вузлуватих пальцях, підносить її до рота, запалює і помалу затягується, перш ніж сказати:
— Розумієш, Маркі, «Ґольдман і компанію» заснував твій дідусь. Він довго працював, щоб довести її до такого стану, і чітко уявляв собі, як нею керувати. Він був чоловіком широкого мислення, та в декотрих питаннях дуже непоступливий. Наприкінці 1960-х дядечко Сол захотів стати медиком, та наразився на батькове нерозуміння. «Нащо стільки вчитися? Твоє завдання — провадити компанію до нових висот. Ти повинен вивчати стратегію, комерцію, бухгалтерію. А медицина — це ніщо! Що за дурнувата ідея!»
Дядечкові Солу нічого не залишалося, як скоритися й розпочати навчання на факультеті управління в маленькому університеті в Меріленді. Усе змінилося, коли він виявив, що батьки послали його брата навчатися в Стенфордський університет. Його болісно вразило те, що перевагу надали його братові. Під час родинних зібрань усі, звісно ж, захоплювалися моїм батьком, гордим студентом престижного університету, а не моїм дядечком, який навчався в другорядному навчальному закладі. Дядечко Сол хотів показати, що він теж здатний до чогось. Він зав’язав добрі стосунки з одним викладачем, і той допоміг йому скласти план розвитку фірми «Ґольдман і компанія». Якось Сол приїхав додому з чималою текою, яку хотів показати своєму батькові.
— У мене є ідеї щодо розвитку підприємства, — пояснив дядечко Сол дідусеві, який недовірливо дивився на нього.
— А нащо його розвивати? Чом би не лишити як є? Ви з того покоління, яке не бачило війни, і вважаєте, що все знаєте.
— Професор Гендрикс каже, що…
— Хто такий цей Гендрикс?
— Мій викладач із управління в університеті. Він каже, що на підприємство треба дивитися в двох аспектах: або я хочу когось з’їсти, або згоден, щоб мене з’їли.
— І твій викладач не має рації. Занепадаєш саме тоді, коли хочеш будь-що зростати.
— Але якщо бути надто обережним, то ніколи не виростеш і врешті тебе задушить дужчий.
— А твій викладач створив бодай одну фірму? — запитав дідусь.
— Здається, жодної, — похнюпився дядечко Сол.
— Бач, а я створив! І моє підприємство діє добре. Твій викладач знається на медичному обладнанні?
— Ні, але…
— Оце вони такі, університетські викладачі, завжди теорії будують. Твій професор не створив жодної фірми і нічого не тямить у медичному обладнанні, а хоче орудувати фірмою «Ґольдман і компанія».
— Та зовсім ні, — намагався заспокоїти його дядечко Сол, — просто в нас є декілька ідей.
— Ідеї? І які ж це?
— Щоб продавати наше обладнання не лише у Нью-Джерсі.
— Ми вже й так можемо постачати його куди завгодно.
— А клієнтуру маємо?
— Небагато. Але ми вже давно збираємося відкрити філію на Східному узбережжі.
— Еге ж, ти говорив про це ще тоді, як ми були дітлахами, а все так і стоїть на місці.
— Рим не за один рік будували, Соле!
— Професор Гендрикс вважає, що єдиний спосіб розширитися — це повідкривати філії в усіх штатах. У кожному буде контора і склад товару, що дозволить зав’язати стосунки з клієнтами й оперативно реагувати на їхні запити.
Дідусь невдоволено скривився.
— І де ти візьмеш гроші на те, щоб відкрити ті філії?
— Треба залучати інвесторів. Ми можемо відкрити офіс у Нью-Йорку, де…
— Еге, офіс у Нью-Йорку! Ти ба який! А Секокус у Нью-Джерсі для тебе недостатньо розкішний?
— Та не про це ж ідеться…
— Досить, Соле! Не хочу більше слухати цих дурниць! Я господар моєї фірми чи хто?
Минули два роки, впродовж яких дядечко Сол більше не заводив балачки зі своїм батьком про ідеї з розвитку фірми «Ґольдман і компанія». І почав перейматися громадянськими правами. Професор Гендрикс був чоловіком з лівими поглядами, боровся за громадянські права. Дядечко Сол взяв участь у деяких його заходах. За тієї ж таки пори в нього почався роман із професорською донькою, Анітою Гендрикс. Приїжджаючи до Секокуса, він говорив про «захист інтересів» і «активні дії». Почав супроводжувати професора Гендрикса й Аніту в їхніх протестних акціях. Але його поведінка страшенно розлютила дідуся. Це призвело до сварки, внаслідок якої вони не розмовляли цілих дванадцять років.
Сталося це квітневої ночі 1973 року, під час весняних вакацій, коли дядечко Сол приїхав до батьків у Секокус. Добігала вже дванадцята ночі, дідусь ходив туди-сюди вітальнею, нетерпляче очікуючи сина.
Він весь час брав до рук і знову жбурляв на стіл примірник «Тайм».
