Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Діма, принесіть кави! – тоді звернулася до Людочки: – Чи вам чаю?
– Чаю, – промовила, ледь стримуючи долонями коліна, які підскакували попри її волю.
– Відставити! – закричала, як на плацу. – Чаю! Мені також.
Ніби й зовсім не минуло часу, як замовлення було виконане.
– Двері зачини. Усе одно ніхто не прийде. А прийдуть, то почекають, – з-під напівопущених повік зиркнула на вдвічі молодшого за себе чоловіка, облизуючи його поглядом.
«Вони коханці», – подумала Люся, хоча зараз її турбували зовсім інші речі.
– Дорогенька… – солодкоголосо звернулася кедебістка до Людочки. – Мене цікавить ваш чоловік.
– А до чого тут він? – не зрозуміла Люся. – Мені було призначено зустріч із послом. З приводу вклеювання фотографії моєї дочки до паспорта та завірення її печаткою посольства… Я додому хочу, – мало не плакала.
– Усе це буде зроблено, не треба так хвилюватися, – жінка скривила нафарбовані губи, ніби побачила дохлу рибу. – Моє відомство має знати про всіх осіб, які… – мить подумала й додала сухо: – Дорогенька, або ти зараз усе-усе розповідаєш про чоловіка, або ти нікуди не їдеш. Дай за дай, – посміхнулася еротично.
«Господи, та розповім я вам усе, нехай горить він пропадом», – подумала і враз озвучила думку.
– От і добре, – Когут склала на товстому животі коротенькі ручки й вмостилася зручніше, аби слухати.
Жужа не знала, з чого починати, тому запитала. Отримала відповідь, що починати потрібно з самого початку, і вчинила, як просили. Особістка нічого не записувала, не рухала головою, ногами чи руками, ніяк не видавала свого ставлення до почутого. Коли оповідь добігла кінця, ніби прокинувшись від сну, плямкнувши ротом, наказала:
– Усе це зараз напишеш. Тоді принесеш мені документи, які стосуються його зв’язків із «Хоум Офісом», копію клопотання про надання статусу біженця й інші, які знайдеш, – недвозначно подивилася на Людочку.
– Та де ж я їх знайду? – хотілося боляче й сильно вдарити цю кобилу.
– А там, де знайшла це, – тицьнула пальцем-сосискою, оздобленим жахливим золотим перснем, у папери, що їх Жужа виклала на стіл в очікуванні посла. – Адже, як я знаю, вчора у тебе цього не було.
«Курва!» – спересердя подумала Люся.
– Відчиняй двері! – заволала й, крекчучи, встала з місця робітниця посольства. Не оглядаючись на Люсю, додала: – Завтра принось потрібне, все буде добре, – схопивши на ходу за руку молодика, що йшов відчиняти двері, голосно наказала: – Забери те, що вона принесла.
Той підбіг до Люди, по-офіціантському загріб папери включно з паспортом і поспішив до дверей. Тоді відчинив їх, багатозначно притримуючи, широким жестом вказав українці, мовляв, гуд бай, виходьте звідси на хрін. Люся вийшла і вже була задумала дзвонити до Боба, але не наважилася турбувати англійця. «Нічого-нічого, пошукаємо ще й це. Нехай вдавляться, гади». Дісталася додому раніше за своїх, хутенько настругала салату, закинула в духовку помиту картоплю, аби спекти її в кожушках. Кортіло почати пошуки потрібних документів, але розуміла, що може завалити всю операцію. Викручувала собі руки подумки, а вони все чухалися, хотіли перевернути в хаті все баняками догори, знайти бодай яку зачіпку, нестися з нею до амбасади та вимінювати цей папір на паспорт.
– Як пахне! – вигукнула Женя, щойно увійшла, кинулася до матері, повідомила, що сумувала за нею, й гайнула до своєї кімнатки.
– Слухай, Ніку! – обережно почала Жужа після вечері, ще не знаючи достеменно, до чого приведе її питання: чи до спалаху гніву, чи до врівноваженої холодності. – А як виглядає подання щодо біженства? Так само, як у Фінляндії? – переймалась, аби чоловік не сполохався.
– Угу! – промугикав, вирячившись у телевізор.
– А в тебе є копія? – запитала й боляче прикусила собі язика, коли відчула крижаний холод, яким її обдало з боку Миколи. Він затих, прислухався до биття її серця. Тоді повільно встав і вийшов із вітальні.
«Боже, що я накоїла? Я його злякала, він щось відчув. Зараз викине мене з дому», – підняла плечі, боронячись.
– Ось! – почула з-за спини. Микола простягав їй аркуш. Вдала незацікавленість, поклала аркуш на столик та пішла на кухню.
– Принесу чаю, – мовила. Стримувала голос, аби той не тремтів так підступно. Помітила в спальні на кілька сантиметрів зсунутий з місця матрац на ліжку. «Ось куди ховає», – резюмувала й заспокоїлася.
Пила чай і навіть не торкнулася документа, Микола тим часом пильно за нею стежив.
– Не хочеш подивитися? – а в очах холодний вогонь.
– Ні! – відказала зовсім спокійно, дійсно спокійно, бо знала, де завтра шукати. – Я просто запитала.
Тоді Нік забрав артефакт, на мить відійшов, а повернувшись, пригорнув дружину до себе.
– Знаєш, я іноді тобі не довіряю. От не знаю чому. Щось таке пронесеться всередині мене. Каже: «Вона бреше», – а потім ти подивишся на мене, і я розумію, що в мене просто фобія. Ти вибач! – говорив ніжно та лагідно. Людочці закортіло підскочити, порвати на собі піжаму й кричати: «Я винна, я дійсно тебе обманюю. Я хочу тебе здати і здам, бо не маю іншого виходу. Я не піду в божевільню, куди ти мене підштовхуєш, я не віддам тобі дочку. А тепер роби зі мною, що хочеш». Та, дякувати Богові, це були лише думки, далекі від того, аби матеріалізуватися. Людочка вдавала турботливу дружину, потім, пізніше, вночі, коли Женя спала, – гарячу коханку. І лише коли Микола засопів, поринула в роздуми. Ритм руху стривоженої крові в її судинах примушував невідкладно кинутися під матрац, аби вийняти звідти перепустки в омріяне життя. Голова, якій потрібно було залишатися холодною, а вона таки пашіла, давала команди лежати й чекати. І Людочка лежала й чекала до ранку. Щоправда, коли ранок почав уже потроху заповнювати кімнату, Люся впала в короткий, але глибокий сон. Її збудив чоловік. Розплющивши очі, побачила його, стривоженого, над собою. Жінці здалося, що в її долоні затиснуті папери. Враз пронеслося в голові: «Я їх витягла, а він тепер усе зрозумів».
– Ти кричала. Щось наснилося? – запитав.
Глянула на свою руку, яка міцно вчепилася в простирадло. «Дякувати Богові», – подумала.
– Напевно, наснилося… А що кричала? – запитала, аби щось запитати.
– «Дай, віддай!» кричала. Про якийсь папір кричала.
– Про туалетний, напевно, – підвелася й побігла до ванної.
Женечка ще спала, та за мить Люся почула з дитячої жахливий лемент дочки. Вистрибнула зі свого укриття. Микола тримав малу на руках.
– З нею таке буває. Каже, що бачить монстрів, – пояснив і ніжно залопотів до дочки, заспокоюючи.
Женя частенько влаштовувала такі «антерпризи» з монстрами. Дитя прокидалося, схоплювалося з ліжка й кликало на допомогу. Широко розплющеними очима обдивлялося кімнату й показувало пальцями на стіну, в якій виднівся вентиляційний отвір, декорований решіткою. Коли на вулиці занадто віяло, з отвору долинали не вельми приємні звуки, які, можливо, й будили уяву дитини, створюючи образ безтілесного, але галасливого «монстра». До того ж однолітки, з якими бавилася Джейн, активно й повсякчасно обговорювали саме монстрові питання, надивившись дивних для Люсі, але нормальних для англійців мультиків.
– Повний місяць сьогодні, чи що? – запитав Коля, коли дівча втихомирилося.
Усвідомивши, що ванна звільнилася, Нік прожогом зайняв вакантне місце, Людочка мигцем кинулася до спальні, одним рухом вихопила усе, що було під матрацом, запхала до свого наплічника й рвонула до кухні, звідки її кликала дочка, яка не бажала їсти вівсянку.
– Я сьогодні піду з Джейн, а ти відпочинь, – крикнула Люся чоловікові.
«Нічого страшного не буде в тому, якщо я піду до амбасади з Женькою», – думала, хоча краще було б залишити малу вдома. Але жінка не хотіла викликати підозри.
– Її запросили на день народження, – відгукнувся з ванної. – Я відведу. А ти поїдь і забери нарешті свої гроші. Бо скоро потрібно йти до психіатра, – далі Микола почав співати, перекрикуючи шум води. Сам приймав душ, але Людочці робити це суворо забороняв, мовляв, ми, англійці, мусимо заощаджувати воду. Показував, як вони, англійці, зазвичай миються. Набирав по кісточки води й повчав: «А навіщо більше, їй-бо. Таки англосакси – народ розумний, не те що дурні слов’яни».
