Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Але тепер нічого не відбувалося. Навпаки, Шейха стала водити свого полоненого і коханця в палац, всаджувала поруч, коли приходили посли з іншого племені або візири у важливих державних справах, ділила з ним трапезу, що взагалі було нечувано і дозволялося за звичаями пустелі робити разом лише дружині й чоловіку.
Уранці, відпускаючи знесиленого генерала до в’язниці, Шейха вирушала на полювання. А ввечері, коли поверталася з багатою здобиччю, все починалося знову. Потім вони лежали на широкому жорсткому ліжку серед численних подушок, їли солодку кнафу і курили гіркий кальян, вони розмовляли про Місяць і Зірки, вони тікали від часу у Всесвіт і насолоджувалися щастям. Кожного дня, полюючи на диких звірів, Шейха казала собі, що ця ніч — остання і завтра вона власноруч відріже коханцю голову, яким би ніжним він не був. Тим більше, що в прохолодних глиняних тюрмах її чекали нові, свіженькі полонені, різних кольорів і з різних країн, і лише сам Аллах знав, яку насолоду вони для неї приготували. Але приходив вечір і приходила ніч, вона кохала його і брала його, летіли дні й ночі, минали місяці, а Шейха все дивилася в його світлі очі, які змінювали колір залежно від пори року із сірого на блакитний або зелений, в його лукаві очі. І він також кохав її і брав її, як нікого ще не кохав і не брав, а вона задивлялася у численні дзеркала спальні і намагалася здогадатися, в якому ж насправді відбиваються вони тепер і що відбудеться за секунду — і ніколи не вгадувала. І знову наставав ранок, у племені вже уривався терпець — люди вимагали звичної жертви, і Шейха їхала на полювання, лишаючи коханця спати, і знову переконувала себе, що наступного ранку вб’є його, такого нестерпного і такого бажаного полоненого, який, здається, став її господарем і катом.
Удень, коли Шейхи не було, генерал чистив бляху на своєму ремені. Він до болю в очах вдивлявся крізь ґратчасте вікно тюрми в безкрай жовтої пустелі й синього неба, кожної секунди чекаючи, коли нарешті з’явиться господиня. Кожної ночі він наче провалювався в безодню і кожного дня виринав усе важче. Він відчував, що пропадає, зникає, розчиняється в безкінечному коханні; кожної ночі тіло співало мелодії, яких він досі ніколи не чув, а душа бачила те, що ніколи не судилося бачити звичайному смертному.
«Шейхо, — якось запитав він у господині, — скажи, навіщо я тобі?» — «Я так хочу; ти — моя примха, моє бажання, моя насолода, моє кохання, моя ненависть, чужоземцю! Ще нікому не довелося прожити тут, торкаючись до мого тіла, більше однієї ночі. Але мені чомусь не хочеться відрізати тобі голову!» У генерала пересохло в горлі — так він дізнався, яке майбутнє рано чи пізно на нього чекає. «А якщо я втечу?» — запитав він, ковтаючи солону слину. «Тобі нікуди тікати, коханий. Навкруги — лише пустеля, і охоронці легко наздоженуть тебе. Але ти можеш не хвилюватися, ждати лишилося недовго, я вже втомилася від щастя». — «Втомилася від щастя? — здивовано запитав генерал. — Хіба це можливо?» — «Щастя — коли поруч із тобою є людина, якій не треба брехати, — відповіла Шейха. — А я втомилася від правди. У наших поцілунках і бесідах її стає забагато».
Наступної ночі Шейха не покликала генерала, натомість, звеліла привести до палацу одного з нових полонених. Чекаючи, генерал просидів цілу ніч, затиснувшись у куток невеличкої глиняної камери, підібравши коліна до обличчя — він плакав. Генерал не міг зрозуміти, від чого він страждає більше: від того, що чиїсь руки пестять тепер великі груди коханої жінки і чийсь прутень входить у її тіло, а вона стогне і вигинається від насолоди в чужих обіймах, чи від того, що вранці Шейха виведе його, генерала, на площу і під ревіння біснуватого натовпу кривим гострим кинджалом відріже коханцеву голову, припавши до губ своїми — в останньому поцілунку?
Але вранці на площу вивели не його, а здоровенного негра, з яким Шейха провела ніч. Генерал бачив крізь ґрати, як вона підійшла до полоненого, взяла за волосся і силоміць поставила на коліна, а потім різким рухом надрізала шию. Бризнула кров; Шейха припала до рани і, зробивши ковток, скривавленими губами поцілувала негра в товсті губи, а потім відсторонилася і, майже без замаху, коротким ударом відсікла нещасному голову. Генерал дивився на дійство з подвійними відчуттями: його вразила жорстокість страти, але, з іншого боку, він відчував якусь нелюдську насолоду від побаченої крові, від того, що його супротивник лежав мертвим. Площа швидко спорожніла, але дивно: за генералом знову ніхто не прийшов, усі наче забули, що він існує. Наступної ночі Шейха повеліла привести іншого полоненого, а вранці власноруч стратила його, потім були ще і ще — життя племені пішло звичайним порядком.
Генерал неймовірно страждав, мучився від безсоння, кожної ночі уявляючи, як Шейха віддається іншим чоловікам. Він дійшов до того, що сам готовий був просити у Шейхи лише одну ніч в обмін на життя, але скільки б він не благав охоронців передати його благання, ті у відповідь тільки плювали в тарілку з їжею. Скільки пройшло часу, генерал не знав. Місяць або два, а може, й три, — він зовсім утратив відчуття реальності, втратив надію, йому здавалося, що смерть — найліпший вихід, бо жити так, у безнадійному коханні і безнадійній невідомості, не має ніякого сенсу і ніяких сил. Він почав гадати, як піти з життя самому. І коли генерал нарешті вирішив, що найкраще — перегризти вени, по нього прийшли і відвели до Шейхи.
— Мені передали, що ти хотів мене бачити? — наче нічого не сталося, наче нічого між ними не відбувалося протягом цілого року, наче вони не кохалися до безтями цілі ночі, запитала вона.
— Це було давно, — похмуро відповів генерал.
— А тепер? Тепер ти хочеш мене бачити?
— Я хочу тебе бачити, Шейхо! І не тільки бачити! Я кохаю тебе! Я... — він хотів упасти перед нею на коліна і цілувати ноги, але охоронці грубо зупинили його.
— Тс-с! — сказала Шейха і піднесла, усміхаючись, прекрасний палець у чорних перснях до губ. — Т-сс... Ти бачитимеш мене. Введіть рудого каліку! А цього прив’яжіть до колони і йдіть геть!
У спальню ввели високого рудоволосого хлопця, каліку з куксами замість рук, а генерала прикували за ногу до однієї з колон просторої кімнати, в якій він колись провів не одну ніч. Генерал здивувався фантазії коханої: вона б могла обрати для катування не каліку, не слабкого зеленоротого юнака, а будь-кого з красивих, повноцінних полонених воїнів, та Шейха чомусь вирішила саме так. Вона підійшла до юнака, взяла за підборіддя і подивилася в очі. Потім повернулася до генерала: «У тебе є лише один шанс вижити, коханий. Ти повинен дивитись. Якщо я помічу, що ти ховаєш очі, замість нього вранці я вб’ю тебе». Рудий каліка затріпотів усім тілом — чи то від бажання, чи то від страху, Шейха взяла його за куксу і повела до ліжка, а генерал сів, дзвенячи ланцюгами, склавши по-турецьки ноги, і почав дивитися, як зовсім ще юний хлопчина цілує його кохану в проміжність. Такої кари він ще не знав! Його охопили страшні й дивні почуття: генерал то нестерпно страждав від ревнощів, то радів від насолоди, яку отримувала Шейха під нервовими незграбними рухами немічного каліки, гучно викрикуючи: «Не відводь очей, чужоземцю!»
Уранці хлопця відвели на страту, Шейха наказала закопати рудого в пісок. Вони дивилися на його страждання з вікон спальні, мирно воркували про якісь дрібниці, наче два голубки розглядали землю, свою домівку, з висоти польоту. Нарешті Шейха повабила генерала. «Візьми мене, — попрохала, — якщо можеш». І генерал узяв її так, наче намагався протнути прутнем земну кулю наскрізь. Потім вони лежали, знесилені, Шейха відмінила прийняття для візирів і навіть полювання. «Тобі подобається вбивати людей?» — запитав він. «Якщо ти не вбивав, ти не жив, — відповіла Шейха. — Так написано в книгах моїх предків. Ти не можеш осягнути Господа, якщо не знаєш смаку та запаху смерті. Чи знаєш ти, що значить позбавити життя людину?» — «Я щось не подибував такого в Корані». — «Цього немає і не може бути в Корані. Але це є в книгах моїх предків. І твоїх також, я думаю. Цих книг давно не існує, лишилася лише пам’ять — тут. — Вона приклала руку до серця. — Смерть — зовсім не смерть, зрозумій! Смерть нічого не варта, як і життя.
