Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Творити і створювати можна в будь-якому стані і в будь-який час. Але значно простіше це робити, коли в тебе є гроші. Ними ти можеш схилити на свій бік людей і, головне, вибудовувати свій задум незалежно від когось. Ти приходиш, платиш гроші за свої правила гри — все інше дрібниці. Хоча є одна маленька, але важлива деталь — люди працюють не лише за гроші. Тому ти маєш створити умови, за яких вони відчуватимуть свою значущість. Це просто, бо люди не тільки жадібні, а й марнославні. Вони навіть не приховують своїх вад, тож скористатися ними — ваш обов’язок. Якщо, звісно, ви розраховуєте на гідний результат. Тому в мене не виникло складнощів із власником місцевої радіостанції. Я прийшов і запитав, скільки коштує година реклами, — він сказав. «Тоді я купую двадцять чотири години!» — «Скільки?!» «Двадцять чотири години поспіль. Тобто добу. Яка знижка на такий обсяг?» Ми домовилися і за ціну, і лише потім я сказав, що купую двадцять чотири години з дев’ятої ранку тридцять першого жовтня по дев’яту ранку першого листопада. «Ні! Ні! І ще раз ні!!!» — «Ти вже взяв гроші. І я даю тобі особисто зверху ще десять тисяч баксів. На транспортні витрати. Ти стільки за рік не заробиш!» — «Нас закриють!» — «Усе буде добре, не переймайся, ми переможемо. А якщо ні, то вас справді закриють. Або заберуть радіостанцію за копійки. Чи не так?» Він був не дурний: «Так. А як називатиметься програма?» — «“Нічний дозор”». — «Це ж таке кіно!» — «Це картина Рембрандта, йолопе! Скажи своїм людям, що на цей час я тут головний, і їдь якнайдалі з міста. Не забудь вимкнути мобільний телефон!» Так ми й домовились: він бере гроші і вшивається, а я приймаю на добу в управління радіостанцію. Далі склалося взагалі чудово. Ніхто й подумати не міг, що тут взагалі хтось здатен розтулити пельку. А ми розтулили — і як! Я міг би довго розповідати, як уранці тридцять першого жовтня наша програма раптом вийшла в ефір, інформуючи про перші фальсифікації, як одразу ж почали телефонувати люди з виборчих дільниць, як самовіддано працювали журналісти і студенти-волонтери, як піднялися духом, слухаючи «Нічний дозор», члени виборчих комісій і судді, як нам кинули газову шашку у студію і ми валялися на підлозі й блювали, зокрема і вагітна діджейка Наталя, як дзвонили з погрозами, як люди, геть відкинувши страх, прийшли до виборчих дільниць і вимагали протоколи з результатами до самого ранку, як вони, знаючи підступність влади, блокували територіальну виборчу комісію, як селяни з вилами зустрічали автобуси з фальсифікаторами і заганяли їх щонайдалі, як люди власними тілами захищали виборчі урни від бандитів, відвойовуючи кожен голос, кожен бюлетень, і підлога сільського клубу була залита кров’ю, як менти оточили районний центр, нікого туди не пропускаючи, — там ішла справжня різанина, але спостерігачі не здалися навіть під бейсбольними битами, — тієї доби наше місто і наша область здійснили справжній подвиг. Подвиг, на який ніхто не очікував. Смішно, але першим із виборчої дільниці 31-го ввечері у студію додзвонився Федорченко. «Привіт, генерале! — напівтверезим голосом сказав він. — Доповідаю: божевільня відголосувалася, всього використано 48 бюлетенів зі 153, 29 — за Ющенка, 4 — за Януковича, 1 — проти всіх, — це я, між іншим, — решту визнано недійсними. Фальсифікацій не зафіксовано. Голова виборчої комісії спецдільниці № 129 Василь Миколайович Федорченко, головний лікар. — І зареготав: — Вітаю, генерале, з перемогою демократії! У спецколонії, до речі, розклад діаметрально протилежний, тож стережись своїх сподівань!» — «Дякую», — я поклав слухавку. Було ніколи з ним балакати: все лише починалося...
Так ми перемогли систему. Зламали їй хребта, переборовши страх, убивши по одному маленькому дракончику в самих собі. Система ще сіпалася у другому турі, ще жорстокішому і напруженішому, а ми зачитували в ефірі прізвища тих, хто голосував двічі чи тричі, таким чином висмикуючи їх із «каруселі», ми зачитували в ефірі прізвища членів комісій, які тікали з дільниць, не бажаючи підписувати протоколи, — і вони поверталися, — ми перемогли на всіх фронтах. Наша система перемогла їхню, ціною перемоги стала перемога кожного над своїм страхом. Влада сатаніла від безсилля: всі її плани полетіли шкереберть, та людей могли зупинити лише танки. А потім був Майдан, над яким лунало чи не кожної хвилини це магічне заклинання: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!..»
Я сприймаю Майдан винятково як містичне явище, надміцний енергетичний потік, який об’єднав волю та дух мільйонів дуже різних людей, паралізувавши волю злих геніїв цієї країни. Я стояв посеред Хрещатика біля наметів, тримав у руках вимкнуту відеокамеру: знімати не хотілося — хотілося тут бути, просто бути. Моє серце стало великим — настільки, наскільки може бути великим серце в людини. Мене не хвилювали інформаційні повідомлення, останні новини, перипетії переговорів, круглих столів чи рішення Верховного Суду: я знав, що ми вже перемогли. Ми — це не якась там політична сила або кандидат у президенти, ми — люди, які доп’яна напилися тут, на Майдані, вина добра та любові, нового, молодого вина, яке заливали в старі бурдюки...
Я залишився в Києві — хіба міг я вчинити інакше? Мені наплювати на політику, але я хотів дихати свіжим повітрям якомога довше.
— Разом нас багато, нас не подолати! Привіт, Максе!!! — Так тепер починалася чи не кожна телефонна розмова. — А ти де?
— Неймовірно, сто літ тебе не чув! На Майдані!
— Ні, менше! Люди стільки не живуть! А ти де саме? Я чатую янучарів біля Кабміну! Приєднуйся, людей, особливо вночі, не вистачає!
— Добре, йду!
Телефонував — хто б міг подумати! — сам доктор Спок! Біля Кабміну було людно — я ледь відшукав їхню бригаду. Доктор Спок стояв у теплій шапці і рукавицях, із прапором «Так! Ющенко!» на довгій вудці, піднявши комір товстої спортивної куртки, зверху — помаранчева вітровка, тобто одягнений дуже надійно і зручно, на відміну від мене. Як тільки все почалося, він миттю кинув роботу в Москві і прилетів сюди, щоб відстоювати демократію. Доктор Спок не був би доктором Споком, якби за добу не познайомився з кимось із лідерів опозиції і не очолив загін із кількох людей. Ми разом з іншими охороняли Кабмін три доби, інколи навіть без їжі — лише пили гарячий чай чи каву. Не знаю, що і від кого ми там стерегли, але процес нам подобався: ми були що ті діти, які гралися в маленьку війну. Ми не відчували себе героями, нам було просто цікаво, хоча ми весь час і очікували, коли ж, нарешті, Юля віддасть наказ іти на штурм Адміністрації Президента. Кулі міфічного російського спецназу нікого чомусь не лякали: загальний настрій і міцні плечі товаришів повинні врятувати від будь-якої напасті. Третім у нашій постійній компанії був Роман, підприємець із нашого міста, дуже говіркий та спритний хлопчина. Він оплатив приїзд на Майдан двох десятків студентів, чим надзвичайно пишався, час від часу оголошуючи суми витрачених грошей. Я не зовсім розумів, що могло привести сюди таких, як він, але видно, Майдан мав надмагічну силу об’єднувати різних людей. Я познайомився з багатьма людьми з різних куточків України, і всі вони мені були симпатичні, всі вони усміхались і готові були поділитись останнім. Чудові дні. Якось, коли стояли вже другий поспіль вечір, у доктора Спока вкотре задзвонив мобільний. Він поговорив хвилинку і, спохмурнілий, підійшов до нас.
— Телефонує один мій товариш, киянин. Каже, сюди йдуть військові.
— А що за товариш?
— Ми особисто не знайомі, лише по Інтернету. Він живе на Солом’янці. Каже, стоїть на балконі і спостерігає, як вулицею їдуть військові вантажівки, кілька пожежних машин і карет «швидкої». Судячи з усього, там повно солдатів. Каже, їдуть на Майдан. Що робитимемо?
Мені стало жарко. Якщо правда, то це максимум через півгодини...
— Провокація, сто відсотків!
— Не думаю. Не знаю. Зателефонуймо у штаб.
У штабі сказали: «Тримайтесь, усе можливо!» Але з невідомих причин увечері нічого не сталося, нічого не сталося і вночі. Ми не стуляли очей. Людей, навпаки, стало більшати, самовідданість переходила у фанатизм, і це мене трохи насторожувало. Проте навколо залишалося й багато громадян, які спокійно реагували на події. Наприклад, Остап, хлопець, який попередив доктора Спока про військові вантажівки, привіз нам їжі та два термоси гарячої кави, простояв із нами майже до самого ранку, хоча йому взагалі, як я зрозумів, на все начхати: і на політику, і на магію Майдану. Та навіть він не пішов того вечора додому — з принципу, — хоча і міг би, ніхто б йому і слова не сказав. Остап мені сподобався, особливо його історії про мандри: він так дотепно їх розповідав — обрегочешся! Доктор Спок здивовано зазначив: «Той рідкісний випадок, коли після кількох років спілкування в Інтернеті особисте знайомство не розчаровує... »
