Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
ла отак — день у день, день у день розробляти м’язи, робити
виснажливі фізичні вправи…
— Дорошівка допомагає, — сказала Мар’яна. — Таке міс-
це особливе. Як рідне. Сили дає. Правда ж, тату?
— І Кривошиїха передрекла: ходитиме! — нагадала Аїда.
То так. Кривошиїха прийшла одного разу пізно ввечері.
Пошепотіла щось над Валею, травиці залишила, рукою мах-
нула: пусте… Як пізні осінні груші попадають, підніметься… Та
Мар’яна зненавиділа стару.
— Тато ходитиме не тому, що Кривошиїха щось ляпнула!
Бо не здається.
Тато погладив по ріденькому волоссю свою царівну, усміх-
нувся комусь за спинами дружини і доньки:
— Доброго дня. Ви до нас?
Мар’яна озирнулася — Хотинський стоїть. Серце в п’яти.
Підвелася.
— До мене… — знітилася, усміхнулася Хотинському. —
Привіт.
Аїда щиро зраділа: скучила царівна за гостями. Та й гість
особливий: можливо, доня нарешті власну сім’ю створить. Ки-
нулася на стіл накривати: як же вчасно! У неї в печі картопля
270
з м’ясцем домліває, солоні помідорки холодні, бо з льоху, зі
вчора смачнючий пиріг залишився, а баба Ната зараз від Ма-
рії теплого молока принесе і домашніх яєць.
Хотинський усміхався напружено, дякував.
— Чи варто клопотати? Я ненадовго. Лише по Мар’яну…
Мар’яна мовчала. Кліпала повіками, не розуміла: а радість
де? Чому не знає, куди себе подіти.
— Пам’ятаєш, ми мріяли в Прованс поїхати. Чи в Іта-
лію… — Хотинський наступав. — Я тур купив, Мар’яно. На
Сардинію. Для молодят у турагенції знижка… Вилітаємо за
тиждень, а ще треба зробити тобі закордонний паспорт, а до
того послухати марш Мендельсона, бо без нього нас не визна-
ють молодятами. А на Сардинії в бухті Кала-Капра… У готелі
Капо д’Орсо для нас уже заброньований номер із басейном.
Я все думаю: навіщо нам басейн? Ми зустрічатимемо світанок
на березі, купатимемося в морі разом із сонцем. А потім пити-
мемо шампанське на яхті…
— Ти заміж виходиш, доню? — здивовано спитав тато.
— Звісно, виходить! — встрягла Аїда, обійняла чоловіка. —
Нагадати тобі, Валю? Мар’яна запрошувала до нас у гості свого
нареченого, та ти в той день… знайшов собі важливіші справи.
Мар’яна напружилася, зиркнула на колишнього коханця
приголомшено.
— А де… ти гроші взяв? На Сардинію, — несподівано.
Хотинський почервонів, та гніву не видав.
— Заробив, золотце, — вичавив. — Сам!
Мар’яна відступила на крок. Притулилася до біленої стіни.
— Можна я ще трохи подумаю?
— Мар’яно, доню, що тут думати?! — ледь не впала Аїда.
Хотинський насупив брови, очі в підлогу.
— Думай, золотце… — відповів хрипко. — Тільки до ранку,
домовилися? — опанував роздратування, усміхнувся. — Спо-
діваюся, за ніч спакуєш валізи, бо о восьмій маємо вирушити
до Києва. Пізніше — ніяк. О десятій на тебе чекатимуть у ве-
сільному салоні — я заздалегідь записав тебе, бо там черги.
271
Аїда заметушилася, взялася таки накривати на стіл.
— Усе буде добре! — навіювала. — Усі приймуть правиль-
ні рішення! Усі залишаться в радості й без журби! От зараз
пообідаємо, — підбадьорювала Хотинського, — а надвечір
я вас до сусідки Марії ночувати відведу, бо у нас тісно, а в Ма-
рії велика спальня порожньою стоїть після того, як син виїхав.
— Можна і в нас… — пробурмотіла Мар’яна винувато. —
Уступлю свій диван. Я звикла і в спальнику на підлозі спати.
— Не треба таких жертв. Бережи себе, золотце, — відпо-
вів Хотинський.
Усю ніч Мар’яна просиділа біля вікна, з якого при ясному
місяці й зірках можна було роздивитися старі руїни на пагорбі.
Без дум, без планів — голова пуста! — все намагалася уяви-
ти, як раніше виглядав панський маєток. Далеко попівночі
з дому вийшла баба Ната. Усілася на ґанку, закурила. Мар’я-
на навшпиньки, щоби не побудити батьків, до баби. Умости-
лася поряд. Притулилася до старенької. Баба Ната дістала
з пачки сигарету, простягнула онуці.
— Хто приїхав? Той… блядун?
Мар’яна розреготалася тихо і щиро.
— Бабцю, та мовчи! Це ж село! В одному кінці скажеш,
а в іншому всі почують!
Розділ 9
Захований рід
Як Мар’яна не вмовляла час — не спіши! — ранок проки-
нувся з першими променями травневого сонця, взявся
полошити пташок: цвірінькали під вікном. Ще й шостої нема.
Мар’яна хлюпнула води на припухлі очі, вийшла на подвір’я:
то вже ритуал. Щоранку прокидалася раніше за всіх (щодня
дивувалася тому надзвичайному факту, бо в місті — сонь-
ко! — полюбляла таки при нагоді дрихнути до опівдня), ви-
ходила надвір, вдихала прохолодне пахуче повітря і йшла на
город. Вешталася посеред засаджених городиною грядок:
морквинки проклюнулися, бурячок червоні хвостики випус-
тив, отут чорнобривці баба Ната посадила, а ще не вилізли,
трояндовий кущ Марія дала, добра жінка. Обдивлялася го-
родину, прямувала в сад — тут груші, яблуні, вишні знаме-
ниті, що Мар’яна їх із дитинства пам’ятає. А в кінці обійстя
біля огорожі шовковиця, як той дуб. Всідалася під шовкови-
цею на стару лаву, ще татовим татом зроблену, курила першу
гірку сигарету…
І цього ранку не зрадила. Дійшла до шовковиці, клацнула
запальничкою, та почула за огорожею голоси. Визирнула з ці-
кавості, й щелепа відвалилася: на вулиці неподалік обійстя
273
Озерових біля брудного позашляховика стояв Пітер. Другого
чоловіка затуляв розлогий бузок, та Мар’яна впізнала голос
колишнього коханця.
— Як ти нас знайшов?! — тихо й хижо шипів Хотинський. —
Майдан скінчився! Забирайся у свою Канаду, Кравчук!
— Мушу побачити Мар’яну.
— Ми запросимо тебе на наше весілля!
— Ти не гідний її! — Пітер нервував. — Вона дізнається
правду!
— Дійсно?
— Ти ніколи не зробиш її щасливою, Хотинський! Відсту-
пися! Я… віддам тобі свій відсоток!
— Скоро я сам… зможу дати тобі купу бабла! Але не дам!
Ти порушив наші домовленості!
— Якби не я, ти би взагалі ніколи не дізнався про спадкові
справи! — вибухнув Пітер. — Ти скопіював мої записи з поль-
ських архівів! І тільки завдяки тому здогадався…
— Петре, друже! Нащо ти взагалі приїхав в Україну?
— Я тут народився… І Майдан… Хіба тобі не боліло?!
— Маячня! Хоч мені не бреши! Ти навколо Мар’яни кру-
тився! Хотів героєм для неї стати?!
— Я кохаю її.
— Кому ти ліпиш?! У тебе в Монреалі дружина францужен-
ка і двійко пацанів.
— Ми розлучилися ще торік!
— Та до біса! Ти не на Мар’яну запав! На гроші!
— Навіть не хочу відповідати! То марно! Ти — псих! Може,
Мар’яна і не буде зі мною, але і з тобою — ніколи!
— Що ти можеш?!
— Не забувай! Ти вбив Ярослава Раєвського!
— А хто стояв поряд?
— То був не мій план! І в мене не було ножа!
— У тебе ніколи не було і не буде характеру, Петре! — Хо-
тинський захлинався від люті. — Ти не здатний на справжні
ризиковані вчинки!
274
— Я на Майдані бився! Поряд зі мною гинули люди, поки
ти кумекав, як використати мої матеріали…
— Годі! Забирайся, бо той ніж… усе ще при мені! Я не жар-
тую, повір, Кравчук! Мені є що втрачати…
Пітер відступив до автівки, зиркнув на Хотинського пре-
зирливо.
— Це огидно! Ти не кохаєш її.
— Е, друже… Мар’яна — не жінка! Мар’яна — квиток! Без
квитка грошей ніхто не отримає! Ні я, ні ти! А будеш мовчати —
матимеш свій відсоток. Непогані гроші, до речі. Купиш човна!
Хотинський штовхонув Пітера до автівки, глянув на годин-
ник, роззирнувся бридливо:
— Сракожопівка… Хоч би ларьок із кавою поставили.
