Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

У баби Нати щоранку зорганізувався свій сільський ритуал.

Брала літрову банку, йшла до Марії по молоко, на зворотному

шляху обов’язково повертала до розкидистої шовковиці, під

якою вже чекала онука.

— Що? З самого ранку цигарками труїшся? — питала

бабця для годиться. — Пий молоко, нейтралізуй токсини!

Того ранку все криво. Марія клопотала навколо несподіва-

ного гостя, якого їй Аїда підсунула, пообіцяла бабі Наті: сама

молочко принесу згодом, не трудіть ноги. Під шовковицею

відкрита пачка сигарет, а онуки — й сліду.

— А все той блядун, — буркнула мудра баба Ната, пішла

садом. Роззиралася.

Мар’яна сиділа за сараєм поряд зі складеними дровами — за-

кам’яніла, дивилася в землю, вуста тремтіли. Баба присіла поряд.

— Що?.. — спитала рішучо.

Мар’яна глянула на бабцю гірко.

— У мене дітей ніколи не буде. Кривошиїха сказала…

— Та ясно, що від того блядуна не буде! Це я тобі й без

Кривошиїхи скажу! Від такого гріх народжувати. Жени те гів-

но, поки не прилипло.

— Чула щось? — Мар’яні сльози на очі.

275

— Нічого не чула. До Марії по молоко зайшла, а воно си-

дить за столом, як засватане, і кривиться, наче йому об’їдків

поклали. А Марія йому яєчню з яєць свіженьких, курку зарі-

зала… — баба Ната плюнула спересердя, онуку по плечу по-

плескала. — Жени його!

— Бабцю… Скажи йому, що мене нема. Померла, втопила-

ся, з глузду з’їхала — не повернуся!

— Квітко моя, я залюбки… Та краще сама йому в харю плюнь.

— Не можу.

— Права Аїда: в батька вдалася!

— Ні, не тому… Хотинський упевнений, що Ярка вбив. А я не

витримаю, все йому вихлюпну.

— І рукам волі дай!

— Дала би, бабцю, та не можна, щоб він дізнався: Ярко

живий.

— Такий страшний той блядун?

— Не знаю… Розумію тільки: спадок Дороша справді є.

І Хотинський через мене його отримати хоче. Чому? Не знаю!

Усе це якось пов’язано з Ярком. Я розберуся… Тільки би Хо-

тинський про Ярка не знав.

Бабця зітхнула.

— Собаку треба. Я вам від початку товчу: заведіть собаку!

Спустили би гавкуна, взагалі би без розмов обійшлися.

Мар’яна до старенької притулилася, як те щеня.

— Допоможеш?

— А чого сльози? Усміхнись! Жити не страшно, квітко моя,

коли бабуся поряд. Бабуся і не таким пердунам підсрачни-

ків давала…

Рівно о восьмій стильний, як з німецького каталогу, Хотин-

ський увійшов на подвір’я Озерових. Чемно схилив голову

перед старою, що курила на ґанку.

— Мар’яна вже прокинулася?

— Прокинулася, — кивнула бабця.

— Можна в дім пройти? — вже намірився оминути стару.

— Не можна.

276

— Перепрошую?!

— Ми тут подумали… Нащо Мар’яні таке гівно…

Хотинський завмер на мить ошелешено. Налився люттю.

Вхопив бабу Нату за руку, потягнув від порога. Впала.

— Побалакаєте ще! Знайду вам у психушці компанію!

Вхідні двері розчахнулися — на порозі блідий Валя в інва-

лідному візку.

— Не смійте торкатися нашої мами!

Хотинський — руки вгору: соррі! Стара марить, перечепи-

лася, впала, хотів допомогти їй підвестись!

— Покиньте наш дім! — Валя вчепився в підлокітники віз-

ка, тремтів.

Хотинського теліпало — йшов на Валю, все пофіг!

— Спершу я побачу Мар’яну! — вхопив візок, смикнув на

себе, аби зі шляху прибрати.

Валя вчепився Хотинському у волосся.

— Хто тебе народив?! Жінок не можна кривдити! Не можна!

— Подискутуємо… тату! — Хотинський відірвав від себе

Валині руки, штовхонув ногою від порога візок так сильно, той

аж дзенькнув. — …При нагоді! — глянув Валі у вічі. — Що?!

Валя дивився за спину Хотинського. Хотинський і собі озир-

нувся: біля хвіртки завмерла ошелешена Марія з літровою

банкою молока в руці, а до ґанку мовчки мчав величезний

кудлатий собака. Хотинський відскочив. Собака підплигнув,

повалив людину на землю, де все, як годиться: волога тра-

ва, нормальна сільська багнюка, хробачки, мошкара… Мор-

ду — до поголеного лиця, загиркав, слина з пащі — Хотин-

ському на щоки.

— Гашко, геть! Здуріла?! Геть! — заверещала Марія.

Собака відступив на крок, гирчав, не зводив із Хотинського

налитих люттю очей.

— Маріє, який же у вас пес правильний! — казала баба

Ната сусідці, коли Хотинський здимів, так і не побачивши

Мар’яни.

— Гашка — сучка! — уточнила Марія.

277

— Ще краще! Ми пару цуценят візьмемо, коли ощениться.

А то я своїм уже мізки виїла: собака потрібний, кажу, а вони

щось і не чухаються. Еге ж, Аїдо?

Бліда Аїда тремтячими руками намагалася вирівняти покрив-

лений від удару важіль інвалідного візка, бурмотіла розгублено:

— Дарма ви веліли мені в кімнаті чекати! Дарма… Я би

цього стилягу…

— Яка ти дурна, Аїдо, — із прикрістю відповіла бабця. —

Такий гарний день! Зятьок мене мамою назвав. Чула?!

— А де Мар’яна? — спитав Валя стривожено.

— Веліла їй подалі від хати бути, біля старих руїн перече-

кати, — відповіла стара. — А ти хотів, синку, щоби вона все

те неподобство бачила?

І без бабиних настанов Мар’яна часто блукала старим пан-

ським садом навколо руїн. Навіть тиха Дорошівка після абсо-

лютної німоти залишків панського маєтку здавалася їй га-

ласливою, а на руїнах думалося… Прожиті роки розгорталися

подіями, прикростями, радощами і втратами, майбутнє виги-

налося величезним знаком питання, ніяк не розшифровувало-

ся. Мама зуділа: «Повертайся до Києва, хрущовка на Воскре-

сенці лишилася без нагляду, дім баби Нати можна було би

квартирантам здати — все ж копійка, та й роботу слід шукати, бо з морквою на городі ми й без тебе впораємося». Тато підспі-

вував: «Мама права, доню. Час знайти мету і рухатися до неї».

— А якщо мети немає?.. — Мар’яна намагалася розібрати-

ся, чого серце хоче, та серце оглухло — не чуло, не відповідало.

Навіть баба Ната раз онуку обійняла, запропонувала аль-

тернативу.

— А поїдь до Одеси. Там море, кавуни, бички… А які там

хлопці!

— Якби з вами… — відповіла, прозріння — дзень у тім’ячко!

«Я не можу їх покинути, не можу. Як Поля Майдан! Мені

треба повсякчас чути, як мама пиляє тата, бачити, як тато раз

278

від разу все краще ворушить пальцями ніг, а баба Ната варить

сто перший варіант страви зі звичайної курки, — приголом-

шено признавалася собі. — Я поїду, і вони не втримаються

купи, розлетяться, як країна розвалюється на очах. Страшно.

Хтозна, що принесе новий день?.. Де опинюся завтра, якщо

не буду поряд зі своєю сім’єю?! І чи зможу знову побачити їх: маму, тата, бабцю…»

Засоромилася. Наче зберегти свою сім’ю в розбурханій оку-

пацією Криму і Донбасу країні — останнє діло.

— А хто ми є — без імені, без сім’ї? — страх пережитого

на Майдані не відступав, і Мар’яна приголомшено відкрила

для себе другу причину, яка не дозволяє покинути Дорошівку.

— Я боюся людей… — шепотіла в німоті руїн. — Не хочу

знову бачити людей, у них милосердя не лишилося… Як же так?

Що з ними сталося? Убивають своїх, рідних, нахиляють голо-

ви, коли чужинці приходять у їхній дім… От як я повернуся?

Що — просто прийду на Майдан?.. А там Галинку вбили,

Гоцика, Макара, десятки інших прекрасних людей… Там Ярка

ледь не зарізали, там — кров, всюди кров, і таке горе, а я —

що? Тупцюватиму ніяково: а я жива… Для чого?! Що відбува-

ється в нашій одній великій родині?.. Розідрана! Одні воюють, інші пиво п’ють… А я — де?.. У звичайному житті? Чи воно є?

Там люди?.. Не хочу бачити людей!

Та перед очі — люди, люди. Звичайне життя не здавалося,

запрошувало: повертайся, Мар’яно, бо в дівках лишишся! Не