Пафос - Ешкилев Владимир (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗

— … Той будинок, де я дивлюся за дитиною, нещодавно пограбували, — розповідає Анджела Журі. — Я ледве встигла схопити дитину і вилізти у вікно.

— А що вкрали?

— Золото. У господині були прикраси. І діаманти, здається, теж.

— Часто тут таке трапляється?

— Не часто, але трапляється.

— Ми тут бачили справжніх бандитів. Молдаван.

— У Тверії?

— Ні, в якомусь містечку. Перельман нас возив. Ми вас шукали.

— Злякались?

— Ні. Коли їдемо додому?

— Не тепер.

— Чому? Я тебе кохаю. Я квартиру нам з тобою купив.

— Я повинна у собі розібратись.

— Ще й досі не розібралась? -Ні.

— Ти вперта.

— Так.

— Знаєш, який день сьогодні?

— Тринадцяте травня.

— У моєму гороскопі написано, що це мій щасливий день. Що у цей день я зустрінусь з людиною, котра постійно думає про мене.

— Все брешуть гороскопи.

— Не брешуть. Ми ж зустрілись саме сьогодні. Це — знак.

— Знак? — Анджела посміхається. — Ми з малою тут до церкви ходили. До могили Христа. Там я навмання відкрила Святе Письмо. Знаєш, що там було?… От в мене записано, — вона видобуває з торбинки зіжмаканого папірця. — «Розділю я Сихем і долину Суккотську поміряю!». Псалом П'ятдесят дев'ятий, вірш восьмий. Це знак розділення.

— Ми ж з тобою не Сихем. Анджела сміється:

— Ти не розумієш. Я рік тому сама себе сьогоднішню не зрозуміла би. Не знаю, як це все назвати…

— Сверблячкою.

— Ні, це як у пісні: бить я хочу і с тобою, і ґдє-то. Особливо «ґдє-то»…

— Ти мене кохаєш?

— То дурне якесь запитання: «кохаєш», «не кохаєш»… Все набагато складніше.

— Бачиш, я тут, біля тебе.

— Це твій вибір.

— А твій?

Анджела не відповідає.

— Я тобі не заважаю?

— Поки що ні.

— Дякую Вам, Ангеліно Тадеївно, за добре, правдиве слово. Втішили Ви мене.

— На здоров'я й Вам, Вадиме Борисовичу.

— Паспорт зараз у тебе?

— На квартирі.

— У бандитів?

— Чому це він має бути у бандитів, хотіла б я знати?

— Борг великий?

— Вже все давно повіддавала.

— Точно?

— Ти що, з маштари [70] ? Може тобі ще й присягнути?

Анджела повертається і йде назад, до церкви, її білі джинси палають сніжним полум'ям на тлі червонуватого, вкритого стеблами всохлих рослин, ґрунту. Вона знімає, а потім знову надягає бриля. Жура якийсь час дивить Анджелі услід, потім йде за нею.

— Ангеліно, чекай… Ти вибач… Я все не те говорю. Анджела пришвидшує ходу, перестрибує рівчаки, камені, добігає до берега Кеннерету.

— Чекай!…

— Йди до біса! В мене своє життя, а в тебе своє.

— Ти не була такою.

— Я змінилась.

— Нащо ж було писати ті листи? То все брехня була?

— Ні. Не брехня. Але все змінилось.

— Хочеш, щоб я поїхав звідси?

— Так.

— А ще чого?

— Напитися горілки, — раптом каже Анджела. — Напитися, як свиня. Хорошої дорогої горілки. «Абсолюту».

— Приймається. Я організую.

— Організуй, — стомленим голосом погоджується жінка. — А де наші хлопчики-дівчатка?

— Ми тут!

З чагарів виходять Джипсі з Корватом.

— Щось вирішили? — питає Анджела.

— Так, — каже Корват. — Я вже все зрозумів. Слоникам у жодному випадку не можна пірнати.