Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Що сі стало? Мене — в тюрму? Без суду й слідства — за ґрати? Я віддам усе! Усе віддам! Скільки там того набігло? На моїй ощадній книжці більше! Набагато більше! Я не винен! Ніколи не вимагав ні в кого нічого! Вони мені гроші самі в кишеню пхали! Нехай докажуть, що примушував платити! Хай попробують довести! Я закони знаю! Суддю, прокурора, начальника міліції сюди! Я хочу написати пояснення! Явку з повинною! Що сі стало, люди? Я в тюрмі сидіти не бу-у-у-у-ду!
Несамовиті крики розбудили у вагоні всіх. Пасажири повискакували зі своїх купе на коридор і товпилися біля наших уже відчинених Володимиром Романовичем дверей. Провідниця прибігла з ножицями, але вони не різали міцну сітку. Провідник виліз на полицю Володимира Романовича, та застосувати для зняття сітки викрутку йому ніяк не вдавалося: розлючений і переляканий начальник страшного відомства гаратав руками й ногами, не даючи й близько дістатися до вкручених уночі начальником поїзда кріплень над полицею. За стінкою могутнім басом реготав якийсь нащадок Тараса Бульби. У коридорі хихотіли дівчата-студентки. Тож скандальний пасажир, вивільнившись нарешті з пут і моментально збагнувши, що зі страху наварнякав, ухопив свій портфель і поспішив вийти, не доїхавши до Києва і навіть забувши на полиці свою пижикову шапку, а на «плечиках» біля дверей утеплену хутром куртку.
— На північний полюс зібрався чи що? — хмикнув Володимир Романович, тримаючи в руках його речі. — Бобер!
— Ага, і сам бобер, і хутро з бобра! У Москві ще морози, — забрала куртку й шапку нашого супутника в своє купе провідниця. — Тепер намерзнеться в однім костюмі, як собака. Та й квитки до Москви в мене залишились. Як буде добиратися?
— Його проблеми. Купить собі щось вдягтися, — заспокоїв її начальник поїзда. — Але речі бережи: він за ними ще пришле свого підлеглого хоч би й через місяць! Такі нічого не дарують, а пижикову шапку й дорогущу куртку — й поготів! Боюся, ще й скаргу накатає!
— Такого набалакав, що краще вже до своїх речей і не признаватися!
— Но-но! — пригрозив провідниці пальцем начальник поїзда. — 3 такими лише зв’яжися — ціле життя будеш відгикувати.
— А який учора був вояка супроти мене й дітей, — глибокодумно мовив Володимир Романович. — Герой! А як небагато людині треба, щоб самій себе погубити!
Коли з Києва ми електричкою приїхали в Ірпінь, нас зареєстрували і кожному видали посвідчення, попередивши, що без корочок нікуди не впустять: ні в їдальню, ні в актовий зал, ні для участі в секціях. Біля всіх дверей стояли комсомольські працівники із залізобетонними обличчями й щоразу вимагали показати перепустку. В перший день нас вітали Олесь Гончар і Павло Загребельний, якийсь дуже дипломований професор з кумедним прізвищем читав нам лекцію про поетику від Аристотеля аж до класика соціалістичного реалізму — Максима Горького. Після його виступу своєю майстерністю ділилися Петро Осадчук і Дмитро Павличко. Праця Леніна «Партійна організація і партійна література» цитувалася разів двадцять до обіду і ще скільки ж — після.
У кімнаті Ірпінського письменницького будинку відпочинку, куди мене поселили, вже розташувалися київська старшокласниця та її вчителька, на вигляд майже ровесниця своєї підопічної. Вчителька привезла з собою гітару, і цілий вечір обоє — десятикласниця Лариса і Таїсія Владиславівна — співали таких пісеньок, на які в нашій школі ніхто з учителів би й не наважився. Зокрема, про красуню русалочку, яка довго страждала від самотності, поки не стала жертвою вродливого ловеласа:
А ще «с упаєнієм» муркотіли про те, як «там, гдє кіпаріси, бєгают бізони, гдє над баабабамі стаіт заката дим, жил пірат угрюмий, жил пірат суровий, нікаґда нє знающій любві». Той пірат уперше в житті був збитий з пантелику, коли «стройная фіґурка цвєта шокалада памахала с бєрєґа рукой». Щиро покохавши, закоренілий морський розбійник не сподівався зради від своєї креолки, яку з великої любові називав «птічькай на вєтвях сваєй души»:
Та найбільшим скарбом київських гостей виявився грубий зошит із віршами. Поезії про любов Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Роберта Рождественского, Юнни Моріц, Белли Ахмадуліної, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Ліни Костенко — це було те, про що я досі не мала уяви. Другого дня вранці побігла в місто, щоб купити такий же грубий записник, і наступні три ночі переписувала вірші поетів, про яких раніше навіть не чула. Ясна річ, сидіти з цією роботою в кімнаті не випадало — потужна електролампочка під стелею не дала би спати Таїсії Миколаївні й Ларисі. Але ж у коридорі світло на ніч не вимикалося! До того ж у коридорі стояло величезне прямокутне дзеркало з двома тумбами обабіч, а поруч — низенький стільчик, на який ставили ноги, коли чистили взуття. Довелося писати на тумбочці біля дзеркала, а той брудний стільчик накрити газетою, щоб на ньому можна було сидіти, не ризикуючи вимастити спідницю взуттєвими кремами різних кольорів. Умови, звісно, були не люксусові, але цілком годилися для нічного переписування — принаймні, я не заважала нікому, і ніхто не заважав мені.
Наступного дня учасникам творчого злету зачитали, хто в якій секції буде займатися. Я потрапила в групу, котрою керував Микола Іванович Карпенко. Напевно, юні учасники злету були заздалегідь переконані своїми вчителями й родичами у власній геніальності, тому навперебій просилися оприлюднювати вголос свої віршики. Я ж сиділа за останнім столом тихо-тихесенько, бо вже збагнула, як далеко тому, що під спонуканнями Володимира Романовича нашкрябала я, до справді дивовижних поезій із зошита київської вчительки. Коли ж Микола Іванович таки запропонував мені прочитати щось із власного доробку, останнє слово в моїй свідомості чомусь переформатувалося в «одоробало», і я почала панічно віднікуватися, запевняючи, що читатиму свої вірші тільки в останній день роботи секції.
На лихо, цей день мав настати вже завтра. Тому опівночі, завершивши нарешті переписувати зошит із чудовими поезіями, я схилилася над чистим аркушем в очікуванні, що ось-ось що-небудь придумаю. Але мене обійняла якась дивна хвиля. Все несподівано відсунулося настільки далеко, що я злякалася, що зі мною взагалі коїться, але рука самовільно взялася виводити рядок за рядком спершу один вірш, а тоді — ще. Отямившись, вірніше, насилу вирвавшись із якогось досі невідомого стану сутінкової свідомості, я взялася прискіпливо читати щойно написане і майже не відоме мені своїм змістом! Боже, це ж таки були поезії! Хай не рівня строфам Ахматової, Вінграновського, Костенко, але ж і не та мазня, якою гордилися учасники злету, й не ті віршики, котру з примусу Володимира Романовича перед самою поїздкою писала я! Може, дати щойно створене прочитати спочатку Таїсії Владиславівні або Ларисі? Та ні, хай краще почують їх завтра, тобто вже нині, на секційному занятті. Й Володимир Романович — теж. Він же вчора так мене висварив, що відмовилася читати своє «одоробало»!
